Глава 17

Прямуючи надвір з покоїв управителя, графиня відчувала якесь полегшення на душі. Вона завжди з неабияким задоволенням допомагала людям, а Арону наразі дала другий шанс та була певна в тому, що чоловік усвідомив свою помилку й більше не крастиме. Мія бачила розкаяння в його очах.

А незабаром вже й вечірня трапеза, варто поспішити до покоїв, щоб привести себе до ладу. Про відпочинок годі й мріяти, через ті вічні клопоти й справи вже навіть Амелія дорікає, що пані треба більше відпочивати. Але такий характер в графині, крутиться, мов білка в колесі. Непосидюча.

Мія швидко прямувала вимощеними каменем алеями замку в бік центральної вежі, а наземні смолоскипи освітлювали довкілля, адже пора вже була вечірня.

— Міледі, — раптом почула вона знайомий і лагідний голос Роберта, барон якось несподівано виринув з напівтемряви. У світлі смолоскипів його карі очі виблискували теплом і ніжністю, мов споглядав перед собою богиню… — Радий бачити вас…

Мія раптом зупинилася та привітно всміхнулася йому, якось заспокійливо діє присутність барона, наче усі тривоги й хвилювання зникають враз. Чомусь саме він дарує турботу й підтримку, а не законний чоловік… Крижаний та нестерпний, чужий й далекій, мов обрій…

— Ваша Милосте, — Мія ввічливо кивнула. — Також рада бачити вас. Невже вирішили здійснити вечірню прогулянку? Наче доволі зимно вже надворі й незабаром вечірня трапеза… — вона опустила зніяковіло обрамлені довгими віями очі, адже барон так нестерпно проймав своїм поглядом…

— З вами ладен здійсняти прогулянки цілу вічність, міледі, — мовив тихо й хрипко Роберт та простягнув руку, торкаючись її передпліччя. — Навіть у морозній темряві, бо холоду вже не відчуваю. Мабуть, ваша душа так зігріває довкілля, а також і моє серце відразу тане…

— Ваша Милосте… — Мія зніяковіло опустила очі після таких слів барона, адже це пролунало, як зізнання… Здавалося, чоловік не приховував своїх почуттів.

— Давайте без титулів… Для вас я Роберт, — він лагідно всміхнувся, але з часткою смутку. — Важко мені спостерігати, як де Берг зневажливо ставиться до вас… Також відчуваю і свою провину, адже ще тоді, в таборі я припустився жахливої помилки, бо відвів вас до його павільйону… — барон гірко зітхнув, а Мія побачила в його темних очах глибоку печаль. — Якби я лише знав, що усе так обернеться… Відвів би до себе й прихистив тієї ночі…

— Авжеж, прихистили би, — раптом зненацька пролунав низький, хрипкий голос Бранда. Граф несподівано виринув із темряви, мов дикий хижак, а у світлі смолоскипів злісно виблискували майже прозорі крижини очей. Чоловік з’явився так тихо й неочікувано, що аж Мія мимоволі здригнулася, порівнюючи його із розлюченим вовком. — Без сумніву, юна графиня би й з вами погодилася провести ніч, щоб отримати бажану свободу… — процідив він зневажливо, повільно наближаючись, а пальці напружено стискали руків’я клинка на поясі. Мія заціпеніла, відчувши в тому ненависному погляді справжню вируючу лють, а в її серці закипав гнів через ті образливі слова. Та як він сміє? Недостатньо того, що при законній дружині має в замку коханку?

— Можливо би й погодилася! — гнівно й відчайдушно вигукнула Мія, в голосі бриніла образа. Вона з викликом подивилася в очі Бранду. — Але гадаю, що барон Роберт не зробив би мені непристойну пропозицію й відпустив з миром! Бо він порядний на відміну від вас! – до горла підступив гіркий клубок, а також охопило спопеляючою люттю, з’явилося бажання вколоти боляче цього зухвальця. — Та навіть якби й зробив непристойну пропозицію, то краще він, ніж ви!

Жінка в гніві різко розвернулася й стрімко побігла геть, в бік центральної вежі. Її наче розривало від відчаю й болю… краще вже будь-хто на місці її законного чоловіка, лише не де Берг! За які ж гріхи таке покарання і зневага?

Якоїсь миті Бранд застиг нерухомо, пропалюючи лютим поглядом постать графині, яка зникла у темряві, а потім повільно й загрозливо обернувся до Роберта, продовжуючи стискати руків’я свого клинка.

— Раджу триматися чимдалі від моєї дружини, — тихий голос проймав до кісток, а погляд полосував безжально лезом. – Я вже давно помітив, як ви дивитися на неї, бароне…

— Бо кохаю її, Ваше Сіятельство! — вигукнув Роберт із викликом, вже не приховуючи своїх почуттів. Він сміливо дивився у вічі графу, наче ладен був усе стерпіти заради Мії. — Бо вона варта того, щоб її дійсно кохали, а вам байдуже до неї! Чи ще довго вона терпітиме таку зневагу?! — в темних очах барона іскрився гнів. Чоловіки наразі застигли один навпроти одного у протистоянні палаючих поглядів…

— Я дуже ціную вас, як воїна і свого підданого, Ваша Милосте, — у показово-стриманому голосі графа відчувалася погроза, він наче навмисно підкреслив нижчий титул і статус Роберта. — Але повторюю востаннє… тримайтеся чимдалі від Її Сіятельства, адже вона моя законна дружина, — сірі примружені очі блищали, мов в лісового, дикого хижака. — Моя, Роберте… І я не дозволю їй осоромити мене зрадою з іншими чоловіками!

— Осоромити?! А ви її не соромите, зраджуючи з Маргарет? Міледі заслуговує на щастя, на справжнє кохання! Їй потрібен турботливий чоловік, який не обділить увагою, пестощами й своїм теплом! — барон відчайдушно стиснув пальці в кулаки, не відводячи погляду. Відстоював свою правду, геть втративши страх перед паном…

— Я не бажаю обговорювати с вами своє особисте життя, — пролунав крижаний голос графа. — Ні Маргарет, ні дружину… Я завжди вважав вас відданим й вірним, не розчаровуйте мене, бароне. А Її Сіятельство мене щойно добряче принизила перед вами, я їй цього не подарую…

— Може вже досить з неї знущатися? Принизила?! Та Ви завжди принижуєте її на кожному кроці! — Роберт гучно видихнув повітря, його шматувало відчуття неправильності, несправедливості… Господи, усе б віддав, щоб повернути той час, коли вперше зустрів Мію у лісовій гущавині… Зробив би своєю, благав би короля на колінах, щоб дав дозвіл на шлюб…

— Ще одне слово, Роберте, і викличу вас на поєдинок… — в тихому голосі Бранда з’явилося загрозливе гарчання, він ще дужче примружився, наче ось-ось накинеться на барона. — І не на ристалище задля забави, а на справжній двобій на мечах. Сподіваюся, ви зрозуміли мене, Ваша Милосте. Отож, вгамуйте ваші почуття й емоції щодо моєї дружини. Незабаром вечірня трапеза, — він схилив голову набік, продовжуючи нещадно свердлити нестерпним поглядом співрозмовника. – Отже, прошу до столу! — пролунало доволі єхидно. Вгамовуючи киплячу лють, граф розвернувся й карбованим кроком попрямував в бік центральної вежі, а Роберт так і застиг на місці, злісно дивлячись йому услід. Поєдинок… Битися з де Бергом на мечах рівнозначно самогубству, адже недарма воєначальника називають Бранд Гострий Меч, бо він один з найкращих мечників короля… Та барон не мав страху перед ним, адже заради Мії прийняв би гідно цей виклик і бився!