Глава 9

Неподалік від порту Дувр на де Берга вже чекав його загін, воїни радісно віталися із своїм командиром, адже незабаром попливуть до рідних берегів Нормандії.

— Ваше Сіятельство, наші кораблі вже готові до відправлення, — звітував графу високий і статний чоловік із довгим, білим, наче сніг волоссям, зібраним ззаду в хвіст. – Зброю й усе необхідне вже завантажили, чекали на Вас…

— Моя дружина й ваша нова пані, Її Сіятельство Мія Ессекська… наразі вже де Берг, — Бранд кивнув в бік стоячої поруч Мії, а сказано це було так, наче навмисне вклав у кожне слово своє невдоволення.

— Олаф, — представився доволі галантно білокосий воїн із ввічливою, ледь помітною усмішкою. Він оцінюючи оглянув нову пані цупким поглядом сіро-зелених очей, а Мії чомусь важко було вловити характер емоцій на обличчі цього чоловіка.

— Це славетний воїн Олаф, наразі один з моїх наближених, — мовив відсторонено де Берг, навіть не дивлячись в бік дружини. – Також рідний брат моєї Маргарет, — додав він трохи тихіше, але неабияк ці слова мимоволі вкололи дівоче серце…

«Моєї Маргарет…» — Мія міцно стиснула щелепи. Й тут Бранд не втримався від того, щоб принизити зайвий раз, згадуючи свою коханку… І це «моєї» так вимовив, навіть підкреслив…

Де Берг кинув погляд на обличчя дружини, наче оцінював її реакцію на ці слова, але помітив лише ввічливу посмішку й гордовито здійняте підборіддя. Він не побачив жодної краплини болю, який Мія вміло приховувала, лише в карих, примружених очах грали холодні відблиски…

— Дуже приємно познайомитися, — мовила вона стримано й відразу зрозуміла, що цей чоловік без титулу, адже при знайомстві представлене лише ім’я… Хоча ззовні наче схожий на знатну особу.

— Навзаєм, — Олаф ввічливо кивнув. – Отже, ми готові вирушати з порту, — звернувся вже до графа.

Плавання через протоку для Мії було справжнім пеклом. Її постійно нудило, адже вперше довелося подорожувати морем й не відала ще досі, якою жахливою є морська хвороба… Біля блідої й виснаженої графині постійно знаходилися схвильовані покоївки, яким значно легше давалася подорож водами протоки. Лише Бет кілька годин трохи нудило, а потім це минулося.

Мія кілька разів пила зілля, яке приніс дбайливий Роберт, щоб приглушити нудоту. Барон виявляв турботу на відміну від законного чоловіка, який лише один раз спромігся підійти й поцікавитися самопочуттям юної леді. Та ще й з таким виразом обличчя, наче робив послугу… Лише тривога промайнула в його сірих очах, якої Мія не помітила, адже почувалася так кепсько, що вже і не до Бранда…

А коли шість великих кораблів наблизилися до берегів Нормандії, графиня видихнула із полегшенням та подякувала Господу, сходячи трапом на сушу. Дбайливі служниці підтримували за лікті, а барон Роберт галантно подав руку, допомагаючи покинути корабель.

Навіть не зважаючи на погане самопочуття після плавання, Мія мимоволі милувалася красою скелястих берегів Нормандії й відмітила, що навіть взимку тут доволі красиво.

Графство де Берга знаходилося поблизу берегів ріки Орн між столицею Кан та королівської резиденції Фалез. Від моря ще кілька годин треба було прямувати верхи, неабияк виснажена Мія ледь вже трималася в сідлі.

— Ваше Сіятельство, ви можете подорожувати на підводі, якщо важко верхи, — турботливо запропонував Роберт, але бліда й незламна леді лише заперечливо похитала головою. Й зараз вона не бажала виказувати слабкість.

І ось вже минуло кілька годин подорожі, які здавалися Мії вічністю й вдалині виднілися високі мури фортеці. Немов у тумані неймовірно втомлена дівчина прямувала по відкинутих через рів дерев’яних воротах, які утворювали міст.   

А прибулих з довгої дороги на площі фортеці вже зустрічав радісний натовп, адже нарешті повернувся пан!

«Невже того пихатого чоловіка люблять його підлеглі?» — дивувалася Мія, вона наразі стояла посеред площі, а люди зацікавлено зиркали на свою нову пані. Звичайно, граф представив її усім, але доволі прохолодно, офіційно.

— Отже, я виконав волю Його Величності та поріднився із англосаксонською знатною особою, — саме такими словами завершилася промова де Берга до натовпу, а його погляд зупинився на двох дівицях, які повільно й гордовито вийшли назустріч…

— Вітаю, Денізо! – він обійняв свою рідну сестру й коли відсторонився, перевів погляд на іншу дівчину. – Вітаю, Маргарет…

«А ось і вона…» — Мія намагалася триматися гідно. Здійнявши підборіддя, вона оцінюючи споглядала свою суперницю. Та годі й казати, дівчина доволі вродлива, довга сукня із зеленого сукна їй личила… Шовковисті, русяві й хвилясті коси, біла, мов порцеляна шкіра, стрункий стан… А ось великі сіро-зелені очі на милому обличчі зиркали із неприхованою ворожістю, наче та особа ладна спопелити новоприбулу законну дружину Бранда…

Сестра графа Деніза також сяяла неабиякою вродою. Біляві кучері виблискували сріблом у променях сонця, округлі щічки й пухкі вуста, але в сірих очах така сама крига, як і в її брата. Мія відразу дійшла висновку, що не раді їй ті дівиці й доведеться важко…

— Ваше Сіятельство… мій пане… Ми неймовірно сумували за вами! – солодко, але показово мовила Маргарет до Бранда із милою усмішкою, ігноруючи присутність законної дружини. Вона торкнулася кінчиками пальців чоловічої руки, а де Берг посміхнувся у відповідь, наче навіть якоїсь миті крига в його очах зникла…

А серденько Мії раптом здригнулося від невимовного болю, мов голку встромили. Охопило відчаєм й хвилею гіркоти відчуття, що вона тут зайва, небажана й самотня, наче одиноке тендітне деревце посеред степу, яке нещадно й безперестанку гне додолу суворий вітер… Невже та ніч в таборі нічого не варта? Бранд тоді лише розважився й розтоптав дівочу честь… Біль поглинав, безжалісно шматував, адже жорстоке й несправедливе це життя… Втекти би геть з цієї фортеці, зникнути назавжди, стерти своє жалюгідне існування…

«Але наразі законна дружина саме я, також пані й господиня!» — крізь вируючий душевний біль гострим лезом пронизала твереза думка. Незламна, сповнена рішучості дівчина відразу опанувала себе й вже не почувалася одиноким деревцем в полі, а гордовито розправила плечі…