Глава 8

Граф Ессекський доволі стримано прощався із Базіллом, який відразу після трапези збирався покинути фортецю й прямувати до Йорка.

— Мія не заслуговує на таке ставлення, Ваше Сіятельство. Це жорстоко. Я вірю їй, адже знаю її змалечку. Це огидний наклеп, окрім того чоловіка ніхто не торкався її, — мовив похмуро абат.

— Звичайно, ти віриш їй… Ти завжди їй потурав, мені це відомо… Також мені не до вподоби твій вплив на неї, а донька мене осоромила… — злісно процідив крізь зуби літній граф, дивлячись у вічі Базіллу.

— Прикро, що ваша донька позбавлена підтримки й любові, — абат сумно зітхнув, кутаючись в довгий чорний плащ. Граф лише невдоволено примружився, спостерігаючи, як він наблизився до сумної Мії.

— Ми ще побачимося, моя лілеє, — прошепотів обнадіюючи із часткою співчуття. – Я обіцяю…

Базілл скочив на свого коня та пришпоривши, пустив у галоп, прямуючи до воріт фортеці, а Мія дивилася йому услід із печаллю, витираючи непрохані сльози, бо важкою була ця розлука з єдиною людиною, яка їй вірить. Підтримує. Жеврів лише вогник надії, що він допоможе, не залишить у біді, принаймні, листи від Базілла вже неабияка розрада…

— Попрощалися вже з своїм кузеном? — раптом пролунав їдкий голос Бранда, який не зводив напруженого погляду з темної постаті вершника, що стрімко віддалявся. – Збирайтеся в дорогу, мало часу. Незабаром вирушаємо… дружино… — останнє слово вимовив із такою зневагою, мов якесь лайливе. – Не до вподоби мені той абат…

— А мені ви не до вподоби! – гаркнула Мія із люттю. Здійнявши підборіддя, вона різко розвернулася та попрямувала в бік центральної вежі-донжону.

І ось наближався вже час вирушати в дорогу. Бранд стояв надворі й схрестивши руки на грудях, спостерігав, як на підводу завантажували скрині із речами його молодої дружини.

— Мабуть, наша юна графиня вирішила забрати усе добро свого графства, — буркнув з іронією де Берг до стоячого поруч барона Роберта, який мовчки спостерігав за метушнею слуг.

— Зрештою, вона графиня й пані. Мабуть, в тих скринях чимало суконь… Жінки, мій пане… завжди хочуть мати гарний вигляд, — барон всміхнувся задумливо. – А щодо леді Мії… Гадаю, їй личить будь-яке вбрання…

— Та байдуже мені, що їй личить! – гаркнув Бранд. – Хоч сітку рибальську нехай на себе вдягне, хоч грубу мішковину…

— А ось і наша пані, — посмішка Роберта стала ширшою, а зацікавлений погляд карих очей був спрямований на Мію, яка наближалася у супроводі кількох охоронців і двох покоївок. Юна леді мала такий вигляд, немов збиралася на війну, а не до нових володінь. В її очах похмуро виблискували бурштинові іскри, на широкому поясі дорожньої сукні кріпилися піхви з клинком, руків’я якого мимоволі стискали тонкі дівочі пальчики.

— Боже, скільки гніву! Мабуть, збирається мене вбити, — Бранд їдко реготнув та раптом помітив, якими очима дивиться на його дружину барон… погляду з неї не зводить, стільки ніжності й захоплення… Чомусь не сподобалося це графу, його обличчя враз стало суворим. – Нам варто поквапитися й вирушати, Роберте, біля порту Дувр до нас приєднається мій загін, — мовив холодно. – Вони вже знялися з табору за моїм наказом, вранці гонець приніс звістку від Олафа…

— Мої покоївки Бет і Амелія, а також мої охоронці поїдуть зі мною! – рішуче мовила Мія, наблизившись до свого чоловіка. Слова юної леді пролунали, мов наказ королеви.

— Охоронців в мене чимало, отже, немає потреби брати людей з Ессекса, а щодо покоївок я вже казав, щоб взяла одну…

— Я візьму дві покоївки і це не обговорюється! – пролунало владно й категорично. – Що ж, ви залишитеся в графстві, — звеліла вона охоронцям. – Бет, Амеліє, ходімо! – Мія різко розвернулася й пішла в бік стайні, де вже сідлали коней, а покоївки розгублено попленталися за своєю пані.

— А наша графиня норовлива, — барон грайливо всміхнувся й похитав головою. – Нудно з нею не буде…

— До пори до часу, Роберте. Я швидко вгамую той норов, — похмуро мовив Бранд, злісно мружачи сіро-крижані очі.

+++

Перші дні грудня огортали пронизливим холодом, який також охопив і серденько юної Мії. Доволі гірко було прощатися із батьками… Рідні люди, від яких чекаєш підтримки, здавалися байдужими й відстороненими. Ніхто не пригорнув на прощання, не втішив. Батько лише сухо мовив кілька слів, а мати мовчки зціпила зуби… Гнівалися вони, адже вважали, що рідна донька осоромила…

В супроводі кількох людей де Берга Мія прямувала верхи, кутаючись в довгий теплий плащ, оздоблений хутром. Поруч на своїх конях їхали її служниці, молоденька Бетті, яка на кілька років старша за свою пані, а також стара діва середніх літ Амелія, доволі набожна і строга особа.

Десь далеко попереду був де Берг, Мія іноді мимоволі споглядала його широку спину. Жодного разу не обернувся, демонструючи зневагу і байдужість… А ось барон Роберт іноді наближався на своєму коні та цікавився, як самопочуття Її Сіятельства.

— Десь за добу дістанемося порту, а на ніч зупинимося у заїжджому дворі в одному із селищ по дорозі, — мовив він до Мії. Наразі тішило, що принаймні барон привітній та ввічливий. А також в теплому чоловічому погляді юна леді помітила зацікавленість, навіть захоплення. – Як почуваєтеся, Ваше Сіятельство?

— Усе гаразд, — прямуючи верхи, Мія сумно зітхнула. Насправді вона вже неймовірно втомилася та мріяла якнайшвидше відпочити, але виказувати слабкість не бажала. – Дякую за вашу турботу, бароне, — дівчина мило всміхнулася та здмухнула з чола темне пасмо, що вибилося з довгої коси, а Роберт відчував, як гучно тьохкає його серце в грудях. Здавалося, воно навіть заглушає цокотіння кінських копит… Ще тоді, в таборі він звернув увагу на вродливу Мію й подумки вже гірко шкодував, що відвів її до павільйону графа, адже усе могло бути інакше…

«А якби ту ніч вона подарувала мені? Не відпустив би ніколи, благав би Його Величність дати дозвіл на шлюб… Може й добре, що пан виказує до неї байдужість. Отже, є можливість здобути прихильність цієї красуні…»