Глава 4

Дорога до графства Ессекс зайняла близько двох діб. Що тільки бідолашна Мія не вигадувала, щоб втекти знову, або вмовити супроводжуючих її воїнів відпустити…  

— Наказ Його Сіятельства, це не обговорюється, леді Міє, — лунала відповідь. Ті охоронці були невблаганні, до того ж, граф Ессекський пообіцяв щедру нагороду, якщо його доньку знайдуть та привезуть до фортеці. Отож, воїни стерегли її пильно, мов найцінніший в світі скарб, а коли мандрівники зупинялися на ночівлю у заїжджому дворі, вони ретельно охороняли кімнату юної леді протягом усієї ночі, чергуючи за дверима.

Кожна миля тієї дороги назад наближала Мію до невідворотного, дедалі важче ставало на серці, у якому вирувала суміш неприємних почуттів… страх перед жорстоким батьком, якого невдовзі побачить та гірш за все, жахливе передчуття неминучості тієї неабияк небажаної зустрічі із нареченим-норманом, графом де Бергом… Який він? А якщо дійсно бридкий, старий і жорстокий?

«Господи, як же мені пережити першу шлюбну ніч?» — ця думка огортала липким жахом, аж руки мимоволі починали тремтіти… У відчаї юна леді навіть ладна була випити снодійне зілля, а краще отрути, щоб не відчувати дотиків того некоханого чоловіка, адже мимоволі у пам’яті відразу спливав образ незнайомця із військового табору… Мія усвідомила, що після нього не зуміє вже бути з кимось іншим, краще дійсно стати монахинею… Й було би значно легше, якби дівчина не пізнала того п’янкого і солодкого нектару кохання… Шматувало душу гіркотою те, що марною була втеча…

«А може і не марною? – намагалася себе заспокоїти Мія. – Тоді я ніколи би не зустріла його, того чоловіка з сірими очима… Але як їх тепер забути?»

Коли з гуркотом через глибокий рів відкинулися ворота рідної фортеці, дівчині здалося, що то так гучно впало її серце у п’ятки… Ось і все. А попереду зустріч із невблаганним батьком, навіть страшно й думати, як він лютує…

Охоронці допомогли Мії спішитися біля стайні й супроводили до центральної вежі, де відразу запанувала метушня серед челяді, адже панна-втікачка повернулася. У супроводі воїнів вона прямувала довгими коридорами до своїх покоїв, а літньому графу вже принесли звістку щодо повернення доньки.

— Його Сіятельство очікує на вас у своїх покоях, — повідомив юній леді один із охоронців.

— Я приведу себе до ладу після дороги й тоді супроводите мене до батька, — Мія судорожно видихнула, а шкірою пробіг мороз.

— Пан наказав негайно вас привести, — охоронець знизив плечима та поглянув співчутливо на дівчину. – Хоче бачити вас саме зараз…

Батько та матір Мії мешкали в окремих покоях й літній граф за бажанням навідувався до дружини, або кликав до себе на ніч, усе залежало від настрою чоловіка.

Рипнули важкі дубові, оковані залізом двері й дівчина із закляклим серцем увійшла до просторої кімнати. Літній чоловік, граф Едвард Ессекський стояв наразі біля заґратованого вузького вікна, напружено заклавши руки за спиною, а донька зупинилася за кілька кроків від нього, намагаючись з останніх сил триматися гідно, хоча від страху ноги заніміли й підкошувалися… Її мати, графиня Ессекська, також була присутня. Вона мовчки стояла біля свого похмурого чоловіка, схрестивши руки на грудях.

— Набігалася? — хоч і тихо запитав граф, але його темні очі палали такою люттю, що донька заклякла на місці, мов ноги вросли у підлогу. – Як ти посміла так вчинити?! Хочеш зганьбити нас?! – чоловічий голос зривався на загрозливе гарчання. – Ти єдина наша донька, я гадав, що ніколи нас не осоромиш і хоч якась користь буде з тебе… Віднині тебе буде зачинено в кімнаті до прибуття твого нареченого. Я дякую Богу, що тебе знайшли вчасно, адже граф де Берг прибуває завтра! Ніяких прогулянок замком, за межі покоїв не вийдеш, адже пильнуватимуть охоронці, щоб мої накази виконувалися! Чого мовчиш?! Навіть не хочеш просити пробачення за свій огидний вчинок?!

Мія стояла перед батьком, мов засуджений до страти злочинець, який щойно почув свій вирок. Важко було й слово мовити…

— Пробачте мені… — мовила тихо й приречено, опустивши погляд, адже намагалася не дивитися батькові у ті темні, моторошні очі.

— Йди і приведи себе до ладу, Міє, — холодно звернулася до неї мати. – Я наказала челяді, щоб принесли тобі до покоїв балію…

Ось таким чином і відбулася розмова з батьками. З рідними батьками, які ставилися до дівчини, мов чужі… Жодної краплі співчуття, розуміння, наче їхня донька безправна… Краще була би звичайною селянкою, мала би більше свободи й одружилася за вибором серця, а не за домовленістю, як прийнято серед знаті…

Мія задумливо сиділа в теплій воді у балії, а молода покоївка Бет мила її коси, занурюючи пальці у вогкі довгі прядки.

— Ми усі так хвилювалися за вас, леді Міє… — служниця зітхала з тривогою. – А Його Сіятельство так гнівався, що страшно було йому на очі траплятися… Чисте вбрання вже принесли, воно на ліжку…

— Наразі хвилюватися треба зараз, після того, як мене сюди повернули… Не хочу я того шлюбу, Бет, — юна леді гірко зітхнула, хоч з кимось воліла поговорити. Звичайно, про ту ніч із незнайомцем ніхто не дізнається, але ж після першої шлюбної ночі може усе стати відомо, адже її новий чоловік зрозуміє, що дівчина вже була з кимось… — Бет, мені знадобиться чимало снодійного зілля, адже спати спокійно не зможу… — сидячи у балії, Мія напружено видихнула, роздивляючись свої тонкі пальчики у воді, вона мала намір це зілля в першу шлюбну ніч підсипати до келиха чоловіка, щоб той заснув і нічого не пам’ятав… А потім дівчина щось вигадає, скаже, що щось було між ними.

— Я подбаю про це, панно, — служниця взяла лляний рушник. – Я допоможу вам швидко витертися після купання, в покоях прохолодно й не хочеться, щоб Ви застудилися…

— Краще вже застудитися й злягти, Бет, — гірко мовила юна леді, встаючи на ноги. – Адже завтра прибуває наречений, очі би мої його не бачили…

+++

Зазвичай Мія любила прокидатися вранці й дякувати Господу за спокійну ніч, але не сьогодні… Вона вставала з ліжка неохоче, відчуваючи себе ув’язненою у власних покоях, наче серце стискали залізні лещата… Саме в цей день має відбутися та злощасна зустріч із некоханим нареченим.