Глава 3

Мія прокинулася досвіту й розплющивши повіки, різко піднялася на застеленому шкірами ліжку, озираючись навкруги. Наразі в павільйоні вона була сама й лежачи закутаною у вовняну ковдру, розгублено кліпала заспаними очима…

«Що ж я накоїла?» — нещадно накочувалося усвідомлення того, що відбулося цієї ночі… Віддалася незнайомому чоловіку, пірнаючи у солодкий гріх, але як же добре тоді було…

Закутавшись у ковдру й прикриваючи оголене тіло, Мія злізла з ліжка та почала шукати свій одяг. Її дорожня сукня лежала дбайливо складеною на кріслі, де також і спостерігалася нижня шовкова сорочка. Мабуть, той чоловік любить у всьому порядок, адже в павільйоні доволі затишно й прибрано. На дубовому столі догорала одинока свічка, у відчиненій біля пологу скрині знаходилося чимало різноманітної зброї, а ось обладунків не спостерігалося. Ймовірно, той незнайомець пішов тренуватися та вдягнув їх.

«Треба негайно звідси забиратися…» — відразу пройняла думка і Мія поспіхом натягнула на себе свій одяг, умилася водою із невеликого тазика і дістала з дорожньої торбини гребінець, щоб привести до ладу свою зачіску. Вона відразу зашарілася, коли пригадала, як ті чоловічі пальці ніжно розплітали її довгу косу, плутаючись у шовковистому волоссі… Які ж дивовижні були ці дотики, палкі та навіть щирі, наче Мія не дівиця на одну ніч, а кохана…

Дівчина швидко заплела косу й кутаючись у свій плащ, схопила дорожню торбину та боязко визирнула з павільйону, відкинувши щільний полог. Прохолодний ранок огортав вогкістю, десь неподалік лунали чоловічі голоси, тупотіння кінських копит й потріскували чисельні багаття, біля яких грілися воїни.

Мія зітхнула із неабияким полегшенням, коли побачила свого коня, прив’язаного до дерева біля павільйону. На щастя, не доведеться ходити табором і шукати стайню. Що ж, умову вона виконала, ніч подарувала й наразі знову вільна… Дівчина відв’язала від дерева коня й повела до виходу з табору, а її ніхто не зупиняв. Крізь відчинені ворота виходило кілька чоловіків, Мія скочила на коня і попрямувала верхи, швидко покидаючи табір.

Вона не озиралася назад… За спиною залишилися дерев’яні ворота, хтось із воїнів щось вигукнув й реготнув услід… Серце гучно калатало в грудях, мов збентежена й налякана пташка, охоплене сумішшю дивних почуттів. Чомусь неймовірно сумно стало через те, що більше не побачить того незнайомця, образ якого закарбувався в пам’яті, а особливо ті прозоро-сірі очі, за кригою яких вирує справжня пожежа… Перший її чоловік… Хоча й зовсім не знає його, але цієї ночі склалося таке враження, що знала його цілу вічність…   

«Той чоловік дотримав свого слова, відпустив… Але на краще, що його не було поруч, адже хтозна, якби передумав і захотів знову повернути мене до батьків? — ця думка неабияк лякала. — Швидше би вже дістатися Йорку й побачити Базілла, він обіцяв знайти мені прихисток…»

Дівчина прямувала верхи крізь гущавину, прислуховуючись до ранкового пташиного співу. Сонце вже зійшло над обрієм, осяюючи осінній ліс, який милував око розмаїттям яскравих барв. Десь неподалік настирливо стукав дятел, а в кущах із шерхотом промайнув заєць… Та краса дикої природи тішить, але думки щоразу поверталися до табору й до того павільйону незнайомця…

«Кажуть, що перший раз боляче й гидко, але ж чому мені було так солодко? Та й болю того не відчувалося, лише зараз трохи турбує… Мабуть, не всі нормани огидні й грубі із жінками, можливо, мені пощастило… Нехай Господь пробачить мені той гріх, спокутуватиму до кінця життя…» — розмірковуючи над своє долею, Мія побачила неподалік невеличке джерело та натягнула поводдя, зупиняючи коня. Варто було би напувати тварину й набрати у фляжку трохи води. Дівчина спішилася, сіла навпочіпки біля джерела й зачерпнувши трохи води, вмила обличчя, щоб збадьоритися й продовжити свій шлях. Наразі в торбині ще була паляниця, є можливість і поснідати.

Напувавши коня й втамувавши ранковий голод, Мія скочила верхи й попрямувала далі, адже десь незабаром мають бути селища, де є можливість купити їжі й розпитати місцевих людей щодо подальшого маршруту, хоча наче дорогу й пам’ятала…

Раптом десь позаду почулися чоловічі голоси і тупотіння кінських копит. Дівчина відразу напружилася й серце заклякло, хто б це міг бути? Вона пришпорила коня, але вершники стрімко наближалися і їх було доволі багато…

«Господи, невже розбійники?» — налякана Мія не оберталася, вже щодуху неслася широкою стежиною, яка виводила з лісу до селищ.

— Це вона! Я її бачу! – лунав позаду чоловічий голос. – Леді Міє, зупиніться! – хтось кричав гучно й несамовито.

«Пресвята Діво, краще би то були розбійники!» — серце дівчини зірвалося в безодню від страху, а спиною пробіг мороз, адже її переслідували воїни батька, графа Ессекського… Невже зуміли наздогнати? Мія розуміла, що навряд чи вже зможе втекти, але продовжувала гнати свого коня. Зрештою, доволі спритні вершники її наздоганяли й оточували, а було їх близько десяти…

— Зупиніться, леді Міє! Наказ Його Сіятельства, вашого батька! – крикнув хтось із чоловіків. – Треба негайно повернути вас до фортеці! Зупиніться!

Кінь під дівчиною гучно заіжав, стаючи дибки, коли воїни батька стрімко її оточили, перегороджуючи шлях, а налякана юна леді ледве втрималася в сідлі.

— Просили ж зупинитися! – з неабиякою тривогою гаркнув хтось із чоловіків, ще бракувало того, щоб вперта і нескорена донька їхнього пана впала й пошкодилася…

— Я не хочу повертатися! – крикнула вона відчайдушно, на очі нагорталися сльози, бо добре розуміла, що доведеться…

— Його Сіятельство наказав повернути вас до фортеці! – рішуче пролунав голос одного з воїнів. – Ми вже другу добу вас шукаємо! Пан неабияк розлютився через Вашу втечу… Зрештою, ми виконуємо наказ і не робіть дурниць, леді Міє. Навряд чи вам вдасться вже втекти…