Глава 25 (2)

Ельза

Коли все твоє життя проходить у величному палаці, коли всі просто зобов'язані тебе вітати поклонами і поважати, коли ніхто не сміє торкнутися тебе, коли ти — перша в усьому і сяєш, наче зіронька, ти просто не уявляєш життя за межами золотої клітки. Я не уявляла. Я вважала, що всі сім'ї такі ж, як моя. Де батько — суворий і добрий чоловік, котрий дбає про добробут родини. Моя маленька подорож селом переконала мене, що я зовсім не знаю свого народу, заради якого була ладна відмовитися від власного життя. Заради якого хотіла вийти заміж за нелюба... На цій ноті згадую Арлета, погладивши браслет і каблучку, котрі він подарував мені. Сподіваюся, що ми ще побачимося, мій принце. Так розлучитися було б дурістю. Я вже скучила за тобою, але не плакатиму. Дивлюся на ці зорі, уявляючи, як і ти дивишся на них на полігоні, де минає підготовка. Ти бачиш їх точно, як і я. А, отже, ми майже поруч...
Моє сліпе серце, яке зовсім не навчилося розуміти свої бажання, намагалося про щось повідомити мене, коли ця юна чарівна дівчина принесла тацю з скибкою хліба і глечиком молока. Її обличчя увесь вечір було приховане для мене покривалом ночі, тому я навіть здогадатися не могла, що моє бажання на падаючу зірку вмить здійснилося. Вона вразила мене тим, що впізнала, а коли на порозі її ж дому той лихий чоловік посмів ударити свою доньку, я скипіла неймовірним гнівом. Не знаю чому, але моя щока тієї ж миті запалала болем, наче то вдаряли мене. Чомусь із цією дівчиною я мала сильний душевний зв'язок, хоча й сама не розуміла цього.
Після вечері в їх домі я намагалася ігнорувати присутність селянина Оскара, котрий одразу ж зник з моїх очей, як я і просила. Натомість леді Меліса оточила мене турботою, а маленький сонячний промінчик Енріко освітлював напів темну кімнатку своїм оптимізмом. Він випитував у мене про палац, а я залюбки розповідала аж до самої ночі. Коли малечу його матір вложила у ліжко, я й сама пішла до гостьової, яку для мене виділили. Однак, на душі було не спокійно. Я відчувала, що маю подякувати і поговорити із юною рятівницею. Врешті, якби не та дівчина, я б сиділа голодною на камені й чекала б, коли на мене сусіди спустять собак. Розпещена принцеска, як мене колись називав Арлет, також має серце. І нехай я була не найдобрішою на світі, але все ж у боргу залишатися не любила. Мене виховували суворо, тому я не стала нахабою і егоїсткою.
Майже навшпиньки виходжу зі своєї кімнатки, ідучи до дитячої, де має зараз знаходитися донька господарів. Обережно стукаю, щоб не розбудити Енріко, і трохи відчиняю двері, просуваю туди голову і запитую чи можна мені зайти. Дівчина сиділа на стільці перед вікном і заливалася слізьми, але коли побачила мене, то тут же витерла їх і поклонилася. Я впевнено пройшла кімнаткою, ставши навпроти юнки. Єдина свічка, що горіла на підконню, трохи могла освітити моє обличчя, але селянка знову залишалася для мене в тіні. Але тоді я не думала про це.
 — Що з вами? Ви плачете? Це через батька? — шепочу я, щоб не розбудити спляче янголя. Світловолоса зітхає, поглянувши на мене:
 — Мені так соромно перед вами за батька, міледі...
 — Навіть не кажіть цього. Як вас звати? Ви мене врятували, а я навіть не спитала імені...
 — Адель, Ваша Високосте, — тихо відповідає дівчина, помічаючи як на мої очі навертаються сльози. Вона дивується, а я відводжу погляд і посміхаюся:
 — Дуже гарне ім'я... Так звали мою сестру...
 — У вас була сестра? — тут же ошелешено запитує білявка, а я чомусь відчуваю велике бажання про все їй розповісти. Але стримуюся, тому видаю лише гірким:
 — Моя близнючка. Я вважала, що вона померла при народженні, але виявилося, що її викрали. Я довго шукала її. А коли приїхала сюди, був її похорон...
 — То це наша Адель була вашою сестрою? Я дружила з нею. Бачила вас на похороні, впізнала, але не могла зрозуміти... Ви так побивалися... Я дуже вам співчуваю, — приречено прошепотіла білявка, чим трохи мене здивувала.
 — Ви теж служите баронесі Айседорі? — намагаюся вдивлятися у її обличчя, але ж хіба я можу розпізнати риси в тій темряві?
 — Так, з дитинства, — зітхає дівчина. Хмм, то в Айседори не одна служниця Адель... Може я того страшного дня просто помилилася? Може померла не моя сестра? Адже я нічого немаю, крім здогадок...
 — Адель, чому ти плакала? Тебе часто ображають? Розкажи мені, стане легше, — зітхаю я, в душі знову наповнюючись давно — втраченою надією. Якщо все виявиться не правдою, то я знову полечу в свій безмежно темний Тар — Тар. Присідаю на ліжко, дівчина нерішуче сідає поруч, усміхаючись.
 — Та що ж казати, міледі? Я не скаржуся на долю... — юна красуня розповіла мені про те, як служить баронесі, її доньці, про добру мати, злого батька, леді Дженну. Ми розмовляли довго, я намагалася втішити красуню і заспокоїти, а вона в сльозах казала про жорстоке ставлення і зазначала, що й так щаслива. Я була враженою. Звідки у ній стільки доброти? Звідки стільки світла? Вона скидалася мені на всепробачаючого янгола... Мені навіть стало соромно за те, що я влаштовувала скандали через кожну дурницю, а ця дівчина не злиться на те, що її мають ні за що. Розмовляючи з нею, в мене було відчуття, що я дуже давно знаю цю людину. Вона дуже мені нагадувала когось, от лише кого я не могла в ній упізнати... Врешті розуміючи, що завтра їй іти на службу, я помандрувала до своєї кімнатки, аби дозволити дівчині відпочити. А проте від всього безмежжя думок, що крутилися в моїй голові, я не могла заснути. Іноді, коли ми не в силах зрозуміти своє серце, яке так красномовно кричить про щось, доля сама відчиняє нам двері і підштовхує. Тоді вкотре відбувається війна між розумом, який обзроюється сарказмом та лінню, і душею, якій відомо набагато більше, ніж те, що знає свідомість.
Як ніколи в житті, сьогодні я чекала ранку. А коли на небі заяснів перший промінь сонця, тут же піднялася з ліжка і поспішила до кімнатки своєї учорашньої рятівниці. Адель розповідала, що встає на зорі, отже, вона вже має не спати. Обережно відчиняю двері, не постукавши перед тим, щоб не розбудити Енріко. Я навіть не знаю, що маю казати їй. Просто серце шалено калатає, а душа тягне мене всередину. І так вперто, наче всі на світі янголи штовхають мене у спину. Який жах, чого ж я тут так рано? Це ж не правильно... Так не чинять виховані гості, але я не можу зупинити себе точно так, як і зрозуміти. Кімнатка, залита сонячним світлом, більше не приховує темряви ночі. Енріко солодко спить на ліжечку, в той час Адель уже одягається у денну сукеньку світлоблакитного кольору. Стоїть обличчям до вікна, тому навіть не здогадується про мою присутність. Бачучи, що світловолоса ще не готова зі мною спілкуватися, я хочу піти геть. Натомість мої очі зовсім невільно помічають велику родимку на передпліччі дівчини. Я конвульсивно підстрибнула, закривши рота руками, щоб не зойкнути.
 — Цього не може бути... — шепочуть мої пересохлі вуста. В ту мить, наче грім із неба, лунає голос повитухи у моїй пам'яті: "Якщо знайдете її, то легко впізнаєте. Ви народилися зі спільною рисою — родимою плямою на правому передпліччі"... Хіба таке можливо? В цю мить я не згадала б власного імені, але точно знала, що чудеса реальні, якщо лише вірити! Вона стояла переді мною, не здогадуючись ні про що. Розправляла перекручені рукави плаття і намагалася зав'язати корсет, ховаючи родиму пляму під тканиною. Вона була зовсім простою, звичайною сільською дівчинкою, але якби їй зараз загрожувала небезпека, то я з радістю віддала б своє життя. Вона гралася з волоссям, намагаючись придати йому зачіски. Світлим волоссям, зовсім світлим... Світлішим від мого, але теж кучерявим. Вона навіть мугикала якусь пісеньку, а я не вірила самій собі, ледь стримуючи сльози. Вона — моя рідна сестра. Втрачена, загублена і похоронена двічі рідна сестра. І навіть якщо вона про це не здогадується, я була готовою на все, аби лише довести всьому світу, що вона — існує. Моя сестра жива! Жива!
 — Ваша Високосте? — здивувалася дівчина, оглянувшись і побачивши мене. Вона навіть злякалася, не знаючи чого можна очікувати. А я, наче зачарована, розглядала риси її обличчя при світлі дня. Блакитні очі, наче безодня моря, тонкі вуста, проникливий погляд... Наче картинка із улюбленої книги, в моїй пам'яті постала та мить, коли я бачила її на королівському прийомі. Докладаю неймовірних зусиль, аби опанувати себе. Повільно підходжу до неї, боючись злякати цю мить... Боючись, що це лише сон. І хоча цієї ночі я не змогла ні на мить заснути, все ж боялася того, що дивне щасливе видіння зникне.
 — Адель... То це ти... — шепочу, витираючи сльози.
 — Я вас не розумію... — лякається вона, дивлячись на мене, мов на божевільну.
 — Що в тебе на передпліччі? Це родимка?
 — Так, родима пляма... З народження... — стискає плечима юнка і сором'язливо посміхається. А я більше не в силах терпіти. Наче всі роки цих страждань і знущань перетворилися на важезний камінь, який звалився мені на плечі. Я була змушеною позбутися тягаря і негайно відкрити істину, інакше просто б померла від крововиливу в мізки.
 — Коли ти народилася? Скільки тобі років?
 — Дев'ятнадцять, Ваша Високосте. Я народилася взимку... В січні... А чому ви...?
 — Хто твої батьки? Ти рідна їм донька? Що ти знаєш про день свого народження? — допитуюся я, не відповідаючи на запитання дівчини. Вона помітно нервує, лякається, соромиться і опускає погляд. Але я не можу чекати, ловлю її за руки і напосідаю на бідолашну більше:
 — Відповідай мені, Адель! Ну ж бо! Ти не рідна Оскару і Мелісі? Кажи мені... Будь ласка...
 — Так, я не рідна, — зі слізьми відповідає дівчина, ледь глянувши на мене.
 — Де твої справжні рідні? Ти намагалася їх знайти? — розумію, що лякаю її, тому переходжу на куди м'якіший тон. Допоки Адель наважується відповісти, я відчуваю шалений танець свого серця по всій грудній клітині. Мені б зараз води... А ще краще ліків, але я не в силах навіть думати про таке. Вглядаюся в обличчя дівчини, а вона ледь стримує сльози і шепоче:
 — Маркіз Армель хотів знайти мою сім'ю. Він щось підозрював... А потім ми втратили зв'язок з ним. Я не змогла йому сказати, що я знайда. Мене знайшли в сніговім заметі мама і тато. Мої справжні батьки викинули мене в лісі, залишили на загибель. Я не померла дивом... Чому ви це питаєте? — ледь змогла видавити це з себе вона, а потім подивилася на мене з такою несамовитим болем і променем чистої надії... Моя душа затремтіла, я почула дзвін, з яким мої розбиті мрії і уламки збиралися воєдино. Мої зламані крила знову відростали з плечей, я відчула, що можу літати... А потім просто вибухнула плачем. За нами спостерігав не лише вражений Енріко, але й названі батьки Адель, котрі прибігли на мої крики. В той час я не могла думати ні про що, крім істини. Потім нагороджу їх за те, що перервала сон і злякала на самісінькому світанку. Але й про це я подумаю набагато пізніше. А зараз, в цю саму мить, більше не лякатиму сестричку. Витираю сльози, пильно вглядаючись у її очі, що сяють глибоким здивуванням. Шепочу, торкаючись її обличчя:
 — Вони не викинули тебе. Тебе викрали від нас... Поглянь... — нашвидкоруч стягую з себе рукав сукні, оголюючи праве передпліччя і показуючи дівчині свою родиму пляму. Адель вражено зойкнула, закриваючи обличчя руками. Точно те ж робить і її мати. Вони обидві не в силах щось зрозуміти, зате маленькому Енріко пояснювати не доводилося. Дитяча кмітливість і розум куди гостріший дорослого.
 — Наша Адель принцеса! — закричав хлопчик і на радощах понісся всім будинком, збиваючи дорослих і різні вази на своєму шляху. Я усміхнулася і перевела погляд на ошелешену світловолосу, взявши її руку в свої:
 — Він каже правду... Я шукала тебе. Тоді до Айседори я приїхала по тебе, але сталася плутанина. Я не розібралася, прийняла за тебе іншу... І знову носила по тобі траур. Я все життя сумувала за тобою... Тебе викрали, коли ми лише народилися. Підставили доньку служниці, яка померла при народженні. Ми вважали тебе мертвою. Але кілька місяців тому я дізналася, що ти жива. А потім здогадалася, що незнайомка мого названого брата — це моя сестра. Адель, ти — моя сестра. Моя близнючка. Ти — донька Їх Величностей короля Аделарда і королеви Акселл, наслідна принцеса Ендаласії, втрачена ендаласійська лілея, наша міледі... Я не вірила, що знайду тебе... Сестричко... Моя сестричко... — наче в трансі шепотіла я, витираючи безмовні сльози на очах у Адель. Вона слухала мене, не перебиваючи, ловлячи кожне слово. Вона, як і я, не могла повірити в цю істину. Вона плакала, але без схлипувань. Просто дивилася на мене, але не зі страхом, як на принцесу. З вірою, з трепетом, з примарним щастям, у яке не йняла віри...
 — Сестро... — злетіло з її вуст тихе й непевне... Її голос тремтів. Вона хотіла піднести свою руку, щоб торкнутися мене, перевірити чи я справжня, а не примара мрії, але тіло не слухалося. Вона тремтіла вся від кіньчиків волосся до пальців на ногах, наче в конвульсіях, але врешті зуміла крізь сльози посміхнутися. І вкотре ця чудодійна посмішка перекреслила все минуле, в якому було стільки страждань. В цю мить народилося нове майбутнє, сонце по-справжньому посміхнулося, з'єднавши нас справжньою сестриною любов'ю. Тим, чого нам так не вистачало. Я не стрималася і міцно обійняла її, ледь не задушивши. Але й тієї ж самої миті вона вирішила точно так само, розкривши для мене свої обійми. Ми поволі опустилися на землю, обидві гірко ридаючи і обнімаючи одна одну. А там, у дверях, точно так же плакала леді Меліса. Оскар вражено схопився за серце, відчуваючи велику провину і страх перед королівськими доньками. Це було те, чого ніхто не міг би передбачити.
 — Сестричка моя... — шепотіла кожна з нас, плачучи на плечі в іншої. Один лише Енріко не поділяв цього плаксивого настрою. Він радів і стрибав навколо, обнімаючи нас обох. В принци він записав і себе. А я була не проти. Скупавшись у щасті, я навіть не могла вигадати гідну подяку цим людям. Пригорнувши Адель до себе і поглянувши на господарів дому, я витерла сльози і впевнено мовила:
 — Ваші заслуги перед короною неоціненні. Ви врятували і зберегли життя моїй сестрі, нашій принцесі, за що будете дуже щедро нагороджені. Вашого сина я беру під своє крило. Краща освіта, їжа, одяг... У нього буде все. Та й вам працювати на Айседору не доведеться більше. Але от за те, що ти, Оскаре, ображав мою Адель, я не знаю, що буде. Це вирішуватиме Його Величність король. Але я не хочу про погане. Зараз я дуже щаслива і просто дякую вам за порятунок принцеси...
 — Сестро! — тут же зовсім тихим і сором'язливим голосом покликала мене світловолоска.
 — Що, моя рідна? — посміхнулася я.
 — Прошу, не кажи нічого королю... тобто... батьку про те, що ти бачила і чула. Його Величність покарає батька... тобто... пана Оскара. Благаю тебе, заради мене, не кажи ні про що. Вони мене врятували. Я б не жила, якби не вони. Будь ласка, сестричко, захисти мою названу сім'ю від гніву короля і від свого гніву. Забудьмо про це.
 — Ти янгол... Як ти можеш бути такою? — усміхнулася я, поглянувши на сестричку. У той час Оскар та Меліса вражено переглянулися між собою: — Якщо ти так хочеш, тоді добре. Я зроблю це заради тебе. Але ви маєте знати, пане Оскаре, що це винятково заради Адель. Ви маєте молитися на неї, бо король би присудив вас до вічного засудження. І це ще був би пом'якшений вирок, бо ж ви врятували життя принцесі дев'ятнадцять років тому...
 — Дякую вам, міледі, — радісно посміхнулася красуня, а я лише ніжно засміялася:
 — Яка "міледі", Адель? Ми сестри... Ми близнята. Ми були разом в лоні нашої мами. Нас розлучили, але тепер ми знайшли одна одну і більше ніколи не розлучимося. Ми завжди будемо разом... Зви мене Ельзою, сестрою зви. Я негайно заберу тебе в палац. На нас чекають тато, наша добра тітонька, наш кузен Леджер, твій маркіз Армель, який дуже тебе любить, мій друг принц Арлет, чарівна ворожка Вітелі, моя найкраща подруга і кохана Леджера...
Адель вражено посміхнулася, вдихнувши на повні груди.
 — Ельзо... То от чому ти снилася мені з самого дитинства... А я не могла цього зрозуміти. Виявляється, тому, що ти моя сестра... Я не можу в це повірити...


Адель

А в це повірити було дійсно неможливо. Та мить, коли принцеса Ельза зайшла в мою кімнатку і стала розпитувати про моє походження, перевернула мій світ. Я боялася, що міледі збожеволіла, а потім пригадала Армеля. Адже маркіз розслідував моє походження, може Ельза також щось знає... А це "щось" виявилося неймовірним. Я все життя грішила, кажучи, що ненавиджу своїх рідних, а вони, виявляється, щиро сумували за мною. Я змалку рівнялася на принцесу, обожнювала її, мріючи про знайомство, а вона виявилася моєю рідною сестрою, моїм добрим янгелом. Проклинаю той день, коли не посміла порушити траур міледі на кладовищі. Я ж могла позбавити її стількох страждань! Нас обох... А проте доля все ж дуже милостива, вона дозволила моїм очам відкритися на істину. В теплих міцних обіймах моєї знайденої сестрички я віднайшла те, чого ніколи не мала — справжню любов і турботу. Моє серце відчуло, що цього разу все без помилок. Душа одразу сплелася воєдино із душею Ельзи, наче ніколи й не було тих страшних двадцять років без неї у моєму житті. Я мріяла про люблячу сім'ю, але в цю мить мені цілком вистачило єдиної сестрички, сповненої любові. Вона неймовірна, моя Ельза. Така смілива, сильна і велична... Поруч із нею я відчула гордість від того, що хоч крапельку схожа на неї. Я ховалася обличчям у її тендітному плечі, знаючи, відчуваючи, що вона здатна захистити мене від усього світу. Я мріяла про казкового принца, який вкраде мене із полону, але правда виявилася ще кращою. Казкова принцеса виявилася моєю сестрою, я знайшла свою люблячу родину і тепер ніколи її не покину. Засмучувало єдине — наша мати померла при пологах. Я жила без неї все життя, але, дізнавшись, що вона не покидала мене, відчула щирий біль від її втрати. Зате в мене є татко... Справжній, добрий, люблячий... І добра тітонька. І маркіз Армель чекає на мене... Ельза каже, що він мене любить. Це він казав їй? Хіба таке можливо? Якось ніяково перепитувати... А ще в нас є кузен і його наречена. Скоріше б познайомитися! Вони всі, певно, такі величні. А я... Я й навіть говорити не знаю про що. І поводитися в таких колах не вмію. Стривайте, Ельза сказала "мій принц Арлет"? То вони таки разом? Ой, як це мило! Стій, Адель, ти не виправна пліткарка... Так не можна. Як же це прекрасно, що Ельза — моя сестра! Але як же погано, що ми — принцеси. Вона звикла бути розкішною, а я... Я просто селянка...
 — Не бійся, люба. Ти швидко звикнеш. Так, одразу буде незвично і страшно, але я всього тебе навчу. Ти будеш не одна, в тебе є сестра, пам'ятаєш? — наче підслухавши мої думки, ласкаво промовила міледі.
 — Найкраща сестра, — усміхаюся їй, а потім ще раз обнімаю. Після спільного сніданку батьки і Енріко покинули нас, дозволивши побути сам — на — сам. Ми зручно всілися на ліжку, бажаючи розмовляти увесь день. Їхати до Айседори Ельза сьогодні передумала. Вона гралася моїм волоссям, роблячи якусь зачіску, водночас радісно відповідаючи на весь мільярд моїх приставучих запитань. Мене цікавило геть усе і чим більше я дізнавалася про палац, його жителів і життя сестри, тим страшніше ставало. Я була не впевненою, що впораюся, але моя золотоволоса родичка запевняла мене, що все буде добре. Вона з повагою поставилася до моїх страхів, чим заслужила ще більшу мою любов і захват. Тепер я вірила, що немає нічого неможливого...
 — Певно, мені ще пощастило. Мене хоч і обзивали, іноді били чи змушували до важкої праці, але ніколи так не знущалися, як із тебе, — зітхала я, а Ельза весело сміялася:
 — Ні, що ти. З мене ніхто не знущався, це всього лише державні справи... Так, відвідувачів, послів і гостей багато, але це не так страшно, як тобі здається...
Тоді я не знала, що сестра промовчала про всі численні спроби її вбити чи змусити страждати. Вона щиро бажала не лякати мене, але тим же самим допустилася великої помилки і не підготувала до того, що не можна вірити навіть дружині твого дядька. А я, наївна, вирішила, що вся наша родина — добра і ласкава. За цю ілюзію ще доведеться сповна заплатити... Міледі розповіла мені про погані відносини між нею і герцогинею Каролін, але не вдавалася у подробиці. Сказала, що до мого викрадення причетна саме вона і Ельза шукає докази, щоб покарати винних. Однак, я й уявити не могла масштабів всієї історії.
 — Устань, пішли... Ходімо, — раптово усміхнулася сестричка і потягла мене до великого настінного дзеркала, що висіло в коридорі. Ми стали перед ним, а я вражено зойкнула: на мене дивилися дві Ельзи або дві Адель, я точно не могла зрозуміти.
 — Ти бачиш те, що й я? — запитала вона. А я лише посміхнулася. Я була трохи вищою, зовсім крапельку. Ельза мала жовтіше волосся і її очі були зеленими, наче весняна трава. Це єдина відмінність, яку я тоді побачила. Вона зробила нам однакові зачіски і вдягла мені одну свою сережку на праве вушко, а іншу залишила собі. Таким чином нас видавав лише одяг — мій був бідним, але охайним, а її — подертим, брудним, але з дорогої тканини.
 — У мене є хороша ідея, — жваво посміхнулася я і потягла її назад у свою кімнату. В старій скрині була моя ще одна сукня, точно така ж, як і та, яка зараз на мені.
Десять хвилин переодягання — і наша принцеса була крапля в краплю схожа на служницю Адель. Ми знову стояли навпроти дзеркала. Я дзвінко сміялася, а золотоволоса міледі вражено розглядала себе:
 — Це я? Ти впевнена?
 — Я дуже навіть упевнена, — дзвінко сміючись, я заплітала жовте волосся принцеси у косичку.
 — Принцеси, ходіть обідати! — з кухні вийшла мати, з усмішкою кличучи нас. Натомість, побачивши дві однакових дівчини, відсахнулася і довго приглядалася. Потім невнятно мовила:
 — Обідати... Будь ласка... — а за тим сховалася у кухні. Ми дзвінко засміялися і вбігли вслід за жінкою, ледь не довівши до істерики своєю схожістю пана Оскара. Енріко намагався вгадати хто є хто, стрибаючи навколо нас. А ми з Ельзою мовчали і дивувалися, бо ми не були цілковитими близнючками і мали де — які відмінності.
Вже ввечері ми вирішили, що будемо спати разом, а тому притягли два ліжка і поставили поруч. Мій прекрасний братик вирішив, що таке свято без нього не може обійтися, а тому він радісно заліз між нас, обійняв Ельзу рукою, пригорнувся до мене плечима і тієї ж миті засопів.
 — Маленький принц, — посміхнулася я, пригладивши волосся малого.
 — Такий золотий, такий солодкий, — прошепотіла моя сестричка, вкривши нас усіх трьох ковдрою. — Як ти жила, Адель?
 — Надіями, — зітхнула я і загасила свічку.
 — Завтра ми відправимося у палац.
 — Ельзо... — зітхаю я, раптово зрозумівши, що не можу покинути рідню. — Ельзо, а як же мама? Тобто леді Меліса? Енріко, та й пан Оскар? Як я буду без них? Що з ними буде?
 — Ми подбаємо про них... Ти хочеш взяти їх із собою? Вони можуть гостювати в палаці... Купимо їм дім у столиці, Енріко віддамо до гарних учителів... — стискає плечима сестричка.
 — А можна? Я б не хотіла розлучатися з ними... Це моя сім'я. Звісно, тепер ти і батько моя сім'я, але ж... — намагалася щось пояснити я, але принцеса не образилася. Такі складнощі вона передбачала.
 — Я все розумію... Добре. Якщо вони згодні, то поїдемо разом...
 — А обов'язково прямо завтра? Я б хотіла попрощатися з усіма...
 — За мене хвилюються, ніхто не знає, де я, Адель, — зітхає вона, а я одразу ж пожвавлююся:
 — То ти їдь зранку, щоб заспокоїти всіх. А по мене приїдеш пізніше... Пробач, але я не можу так просто поїхати. Мені важливо попрощатися із старим життям...
 — Добре... — не дуже радісно озивається сестричка. Все ж вона хвилюється. А потім ми бажаємо одна одній надобраніч і відправляємося у світ снів. І ось, той довгожданний час, коли ми вперше чи не за все життя не знатимемо кошмарів. А мені присниться знову та дівчинка в рожевій сукні і короні, що являється щоночі вже багато років. Вона не проситиме про порятунок, а вдячно посміхнеться і зникне в квітучих садах. Я тут же прокинуся, зауваживши, що вже світанок. Погляну як мило обнімає велика ендаласійська міледі сільського хлопчика, з радістю зрозумівши, що все не сон. Що я більше не знайда, я — сестра найвеличнішої і найдобрішої на світі принцеси. Себе принцесою, донькою монархів, я досі навіть не уявляла, а тому в усіх мріях давала собі титул сестри Ельзи. Як всі любитимуть мене, як сестру міледі, як я дбатиму про бідних, як сестра міледі. Наче увесь сенс мого життя — це бути сестрою для нашої майбутньої королеви. І при такім розкладі я нічого не боялася. Думки про те, що мені доведеться стати на тому рівні, на якому зараз Ельза, вводили мене в розпач. Мені ніколи не бути такою, як вона. Я вже зараз боюся її підвести, але намагаюся не думати про це. Намагаюся радіти тому, що в мене є сім'я. Моя сім'я, справжня. Братик із сестрою мило спали, а я розглядала їх із усмішкою на вустах. Взяла до рук пір'їнку, що випадково вибилася із подушки, після чого легенько торкнулася нею високого чола принцеси. Вона зморщилася, але не прокидалася. Полоскотала її ще раз, але Ельза лише щось пробурчала, закрила обличчя рукою і продовжила спати. Я ховала сміх у ковдру і гралася з рукою сестрички, яка конвульсивно намагалася зловити те, що її весь час лоскотало. І все б нічого, але міледі таки прокинулася. Схопила ту пір'їнку і сонно на неї поглянула, потім на мене. Прокинувся й Енріко від нашої метушні. Дзвінко сміючись, вони обоє вмить напали на мене. Лоскотали і гралися, поки ми втрьох не впали з ліжка просто на підлогу. Але й там не припинили пустощів та забав. Це був мій найщасливіший ранок, який став можливим лише завдяки сестрі.

Ельза

Це був мій найщасливіший ранок, який став можливим лише завдяки сестрі. Я всією душею відчувала, що саме оцього всього мені так шалено не вистачало. Тепер я розуміла Армеля: він не міг знайти прекраснішу дівчину, бо моя сестра — справжній янгол. А тому я дуже боялася знову втратити її. Зранку Адель допомогла мені із зачіскою та сукнею, а тому до баронеси Айседори я була готовою іти вельможно. Щоправда, моє плаття було в жахливому стані, тому я була змушена одягти те, що леді Меліса купила мені на ринку — теж доволі чарівне і в міру багате. Аж не королівське, але й не селянське. Врешті лише поставши в розкошах перед баронесою, я могла довести їй, що є тією самою принцесою. Інакше б вона просто не повірила мені. Благо, що вціліли мої прикраси, окрім корони. А тому продавши кольє, Меліса купила мені одяг, а каблучки і сережки додали моєму образу впевненості. Що ж, можна й так... А проте на душі моїй було кепсько.
 — Їдь зі мною. Я боюся, що з тобою щось станеться і я тебе втрачу, — шепотіла я, дивлячись на сестру.
 — Це я за тебе боюся. Лісові розбійники не можуть знайти тебе? — тривожно запитувала вона, а я зрозуміла, що сестра має рацію. Її дійсно не варто зараз брати з собою.
 — Усе буде добре. Я виїду ввечері по тебе, бережи себе. Завтра на світанку побачимося...
 — На ніч не їдь. Виїдь на світанку, бо я хвилюватимуся. Зі мною нічого не станеться. Але ти не прощайся, бо я піду з вами до маєтку Айседори. Там мої друзі, — посміхнулася вона. Потім я пригорнула Енріко і вирушила разом із тітонькою Мелісою та Адель у дорогу. Я не розумію: як багато вони ходять пішки! Наша дорога була неймовірною довгою, я ледь перекладала ноги, а мої супутниці навіть не дуже стомилися. Дивина!
Маєток баронеси дружелюбністю не відзначився. Ми ледь переступили поріг будинку, як на нас упав Айседори гнів:
 — Адель? Адель, розтяпо, де ти ходиш?! Ти чому не прийшла вчора на роботу? Ходи сюди! Ходи сюди, дурепо! Я тебе навчу правил! Мало тебе лупцювала?! Мало, га?! А ти, Мелісо, не краща! Куди запропали?! Забули про мою доброту?! — наче навіжена, репетувала вона десь із іншого крила.
 — Отак завжди? — дивуюся я, поглянувши на сестру. Вона киває. Оце, значить, ти така, баронесо? Ну, я тебе навчу, як зі слугами поводитися.
 — Повідомте баронесі, що до неї приїхала принцеса Ельза, — впевнено посміхаюся я і гордо сідаю на диван у вітальні. Тітонька Меліса негайно біжить виконувати. А за мить ошелешена Айседора вже стоїть переді мною у поклоні. Вона впізнала мене, а пам'ятаючи мій дивний візит минулого разу, усвідомити, що буде тепер, не могла.
 — Сюрприз, — пишно посміхаюся і відкидаю руку на спинку дивана, але сідати жінку не запрошую.
 — Дуже приємний сюрприз... Це така честь, — щебече вона, а я лише киваю головою.
 — Так, велика честь... Я хочу дати вам можливість особисто послужити своїй принцесі.
 — Все, що завгодно, — радісно посміхається та.
 — Для початку яблучного соку...
 — Адель!
 — Не Адель, а я хочу отримати його особисто від вас... — піднімаю голову вище.
 — Це така честь, — криво посміхається леді і зникає в дверях. За кілька хвилин з'являється із склянкою соку, але я лише зітхаю:
 — Ви так довго його несли, що мені перехотілося. Можна кави?
 — Авжеж, — скрипить зубами жінка і зникає. А коли вона постає переді мною з чашечкою кави, я стикаю плечима:
 — А я вам не казала, що люблю каву із пінкою? Пінка вже зникла... Принесіть іншу, коли ви так люб'язні...
Служниці, зацікавлені виставою, збиралися в коридорі і підсміювалися з того, як Айседора тричі бігає на кухню. Коли ж вона подала мені новий напій, я хитро посміхнулася:
 — А тепер ідіть, візьміть ще собі...
 — Я з вашого дозволу не буду, — просила вона, а я лише додала:
 — Не соромтеся. Ідіть...
І ось нарешті жінка вкотре стояла переді мною, а я пропилювала її очима:
 — Те відчуття, коли тебе не вважають за людину і посилають сім разів підряд виконувати пусті забаганки... Вам подобається воно? Зараз я копіювала вас, бо сама стала свідком того, як ви спілкуєтеся з прислугою. Я ніколи не дозволяю собі такої поведінки з моїми фрейлінами чи слугами. Кожний підданий є служителем короні. Знайте, що те, як ви поводитеся із нижчими вам, може повернутися проти вас. До вашого відому та, кого ви звали дурепою і розтяпою, якій погрожували лупцюванням — ваша принцеса! Принцеса Адель Ендаласійська! Так, вона моя сестра, котру викрали при народженні. І це по неї я приїздила сюди минулого разу, її оплакувала на кладовищі, але сталася та жахлива помилка. Моя Адель жива слава небесам, а я стала свідком вашої ганебної поведінки. Це при тому, що моя сестра й кривого слова про вас не сказала і не поскаржилася мені, коли узнала хто вона. Вона — вище ваших образ... А яке ваше місце? А зараз буде ось що... Ви дасте мені карету і добру охорону, з якою я доберуся до столиці. І ви будете головою відповідати за мою сестру поки я не повернуся по неї на світанку. Менше слів — більше справи! — не вислухавши вибачень, мовила я і всадовила Адель поруч з собою на диван. Тут була й Меліса, леді Таміна, ще одна нещасна служниця, і сила — силенна інших слуг. Всі вони бажали побачити цю дивину: принцесу і їх знайому служницю, яка виявилася королівською донькою.
Айседора миттю приготувала для мене екіпаж та виділила охорону, а тому я була змушеною попрощатися із сестрою. І хоч розлука та була не довгою, все ж я зовсім її не бажала:
 — Мені страшно. Адель, їдьмо зі мною, — благала я, але дівчина лише посміхалася і запевняла мене, що все буде добре. Я була змушеною погодитися, а тому вирушила в дорогу.
За кілька годин карета під'їхала до воріт мого дому і врешті зупинилася вже на припалацовій територі, а я у той час думала лише про свою знахідку і уявлення не мала про справи, які творилися у вищому світі.
Як виявилося пізніше, того дня, коли на мене в лісі напали розбійники, велика частка людей Алі вціліли. Вони кинулися шукати мене, але не змогли знайти. Карл хоч і був живим, проте знепритомнів.
Він аж ніяк не зміг розповісти куди мене направив, тому й прочісували мої люди виключно ліс, гадаючи, що я десь тут. Не знайшовши, повернулися в палац, аби повідомити про все маркізу Армелю. У той же час на полігоні не знаходив собі місця Арлет. Він сотню разів посилав у палац своїх людей, ближче до вечора вони принесли звістку, що принцеса досі не повернулася. Золхідець передчував біду, тому здійняв паніку і намагався попросити в монарха дозволу повернутися у столицю. Батько здивовано вислухав майбутнього зятя, після чого заявив, що коли принц не розкаже в чім справа, то не зрушить із цього місця. Від страху за міледі Арлет був змушеним повідомити королю, що десь зникла єдина спадкоємиця трону. Почувши таку новину і доволі скупу інформацію про те, з якими намірами я вирушила з палацу, Аделард збожеволів від горя і страху. Залишивши армію на капітана Ендрю, він одразу ж повернувся у столицю. Принц і два маркізи Армель та Леджер взяли пошуки на себе і вирушили в той далекий край. Вони навіть були в селі, в якому знайшла прихисток я, але до будинку Меліси і Оскара чомусь не потрапили. Шукали дві ночі і ввесь учорашній день, а сьогодні на світанку отримала від гонця загадковий лист, у якому невідомий запевняв юнаків, що принцеса Ендаласії вже у палаці. Подивувалися красені, подумали та й повернулися у столицю, але лише у двох: Армель та Арлет. Леджер і воїни про всяк випадок залишилися далі прочісувати ліси і села.
Два друга швидко дібралися палацу, але на них чекала несподіванка: міледі досі не було. Король, прочитавши записку, ошаленів від люті:
 — Її викрали. Хтось навмисно повернув вас у палац. Благо, що ви не взяли із собою війська. Нехай шукають...
 — Ми не там шукаємо, Ваша Величносте. Я відчуваю, що отак ми її не знайдемо... Потрібно щось вигадати... — запевняв золхідець.
А в той час, коли вони проводили наради, я благополучно дібралася палацу. Вийшла із карети і радісно оглянулася. За два дні відсутності я встигла скучити за красою домівки. Клумби саме розквітли осінніми квітами, а їх аромати заповнили увесь сад. Я повільно наближалася до входу, як раптово з головних дверей буквально вилетів, наче випущений із рогатки, Арлет. За ним мчав Армель, а за кілька хвилин показалася горда постать батька. Я заклякла на місці, дивуючись, що взагалі відбувається і чому золхідець та монарх не на полігоні? А тим часом юнаки вже прибігли до мене, а вартовий повідомив про наближення короля, котрого я й так бачила. Граційно поклонилася, зробивши крок уперед.
 — Що сталося? Чому ви повернулися? — тривожно запитую я, а вони дивляться на мене, наче на прибульця.
 — Донечко моя! — врешті вигукнув татусь і міцно обійняв, від чого я навіть розгубилася.
 — Як ти втекла? — дивувався Армель.
 — Вони тебе не скривдили? — хвилювався Арлет. А я, почувши такі безглузді запитання, різко відхилилася від батька і поглянула на них:
 — Вам сонце голову напекло? Від кого я тікала? Хто мене мав скривдити?
 — Не придурюйся, Ельзо! — накричав на мене монарх. — Ми знаємо, що ти була в полоні! Тебе викрали! Мою дівчинку посміли викрасти... Хто це був? Ти їх запам'ятала? Як ти до нас дібралася? І що це за сукня? Якщо вони тебе хоч пальцем торкнулися, то я зрівняю з землею...
 — Чшш, — усміхнулася я, оглянувши ніжним поглядом злякану трійку. На моїх очах заблищали сльози радості. Як же я скучила за ними! Як боялася, що ніколи їх не побачу! — Який полон? Які знущання? Ви щось вигадали собі. Ніхто й до кінчика мого волосся не торкався. А сукня звичайна собі. Моя забруднилася і поділ порвався від бігу, була змушена післати господиню дому, де зупинилася, на ринок, щоб купити щось принаймні схоже на одяг принцеси. Це карета баронеси Айседори і її люди. Вони супроводжували мене до палацу. Потрібно дати мішечок золота на команду охоронців і повернути. А що, ми так і стоятимемо? Ви мене в палац вже не пускаєте?
Ще раз усміхнувшись, я врешті подала для привітання руку Арлетові та Армелю, хоч і страшенно хотілося міцно їх обійняти. Але потрібно дотримуватися правил. Врешті після того монарх полегшено видихнув, обійняв мене і повів до його покоїв. У дверях нас очікувала тітонька, чия реакція була схожою. Врешті монарх і герцогиня повсідалися на крісла, а два юнаки стали обабіч дивану, спершись на нього, й наказали мені розповідати.
 — Ні, скажіть ви мені спершу! Що за паніку ви здійняли? Чому повернулися з полігону?
 — Ти ще знущаєшся? Ти зникла, а нам розважатися? Арлет, Армель та Леджер із воїнами всі ліси перешукали і села. Ми всі ледь не збожеволіли! — впевнено відрубав монарх, а я лише важко видихнула:
 — Пусте... Нехай. У мене є для вас така новина! Розпочалося все з того, що це дійсно була пастка. Ти вгадав, Арлете.
 — Я ж просив тебе, — видихнув принц, натомість я лише посміхнулася:
 — Не дивися так. Не вибачатимуся. Слухайте далі: на нас напали. Через півгодину битви я зрозуміла, що змушена тікати. Врешті зловити стрілу перспектива не приваблива. Ми бігли удвох із Карлом, але він був пораненим і змусив мене покинути себе. Це те єдине, чого я ніколи собі не пробачу! Він загинув...
 — Він живий, принцесо, — тут же посміхнувся мені Арлет. Армель його думку продовжив:
 — Алі знайшов його непритомним і надав допомогу.
 — Хвала небесам! — гучно вигукнула я, ледь не заплакавши. А потім продовжила розповідь про те, як дібралася села і як у жодній хатинці мені не були раді.
 — А я їх усіх радо приймала в своєму домі, а вони не знайшли для мене куточка... — Світ жорстокий, мила, — крізь сльози посміхнулася герцогиня.
 — Ні, тітонько. Не зовсім. Я вам хочу сказати щось дуже важливе, але дуже боюся вашої реакції... Гаразд... Зараз я наважуся, — випивши води із склянки, що стояла на столі, я видихнула і чітко мовила:
 — Моя сестра Адель жива...
 — Що? — ахнули водночас кілька голосів.
 — Так... Я не божевільна. Це дійсно так. Я сиділа на тім каменю, бо сил іти не мала. Я на тебе сподівалася, Арлете. Знала, що ти знайдеш мене. І раптом прийшла вона... Я не бачила її обличчя, надворі була ніч... Вона принесла мені хліб з медом і глечик молока. А потім приглянулася і впізнала, що я — принцеса. Вона привела мене до їх будинку, її названі батьки почастували мене і вклали спати. Наступного ранку я хотіла поспішити до Айседори по карету, але моя душа... Я відчувала щось дуже рідне. Як у дитинстві, коли ви, тату, приходили поцілувати мене на ніч. Я спала, але серцем відчувала вашу присутність. Це було так само... Я зайшла у її кімнатку, вона саме перевдягалася. На її правому передпліччі я побачила родимку. Адель повернулася і я впізнала її обличчя. Це наша Адель, твоя Адель, Армелю. Вона розповідала мені про тебе. А того дня, коли ми приїхали до неї, ховали її подругу. Сталася плутанина. Моя сестра бачила нас, дивувалася... Вона дуже нещасна. В десять років дізналася, що батьки їй не рідні. Служила баронесі. Її знайшли того зимового вечора в заметі. Люди Каролін кинули мою сестру в сніговий замет! А селяни підібрали її і виховали за свою. Я провела весь день учора з нею. Ми дуже схожі між собою... Що з вами? Ви не вірите мені... — моя інформація була надто шокуючою. Четверо рідних мені людей лише переглядалися і мружили очі.
 — Доню... Ельзо, Акселл мертва, — стиха прошепотів король і зробив крок до мене. — Тобі було страшно, вона могла приснитися тобі...
 — Я не божевільна, батьку! — вигукнула я, відсахнувшись від нього. У той час до мене підбігла Івейн із якимось чаєм у руках.
 — Це заспокійливе, — прошепотіла вона.
 — Дуже вчасно! — миттю взявши склянку до рук я подала її королю: — Випийте... Це вас заспокоїть...
 — Це тобі потрібно заспокоїтися, — зітхнув монарх і відклав чай. — Донечко, ти дуже важко переживаєш траур...
 — Траур тут ні до чого! Вона жива! Я бачила її так, як зараз вас!
 — Ти ладна сприйняти будь-яку дівчину за сестру, щоб заповнити порожнечу в серці!
 — Це нестерпно! Ви не вірите моїм словам! Всі не вірите? Ах, ну так. Одного разу я вже ледь не збожеволіла... — з болем мовила я, різко відвернувшись, чим трохи послабила позиції монарха. Я розуміла, що йому важко. Однак, переломні миті завжди болісні. А зараз наше звичне життя ламалося на крихітки, щоб викинути всю брехню і знайти істину. Біда в тому, що не всі були готові іти далі.
 — Я вірю тобі, — в напруженій тиші кімнатки почувся дзвінкий голос Арлета. А я лише стисла плечима і поглянула на нього.
 — Не віриш. Ти так кажеш, щоб я заспокоїлася. Так, як говорять до малюка, який заявляє, що бачив гномика в саду.
 — Ні, я справді тобі вірю. Це цілком можливо, щоб та Адель була не нашою, — видихнув золхідець. — Просто скажи їм щось таке, що могло б переконати...
 — Щось таке... Армелю, — врешті з трудом опанувавши себе, я поглянула на брата: — Десять років тому після балу ти зустрів її біля річки. Вона гірко плакала, але не розповідала чому. Ти подарував їй свою брошку — лілею. Вона досі в неї...
 — Як ти знаєш? — здивувався маркіз.
 — Я тримала ту брошку в руках... Нещодавно ти проходив під будинком, раптом з балкону впав мішок і вдарив тебе по голові. То падав килим доброї господині Адель леді Дженни. Чоловік, слуга Леді, запросив тебе у дім, де ти й побачив Адель. Потім прийшла леді. Адель сховала тебе в гардеробній, ви сміялися і жартували. Ти назвав її феєю, а вона тебе — гардеробним чоловічком. Ви хотіли вийти через задні двері, але вони були замкненими. Тоді Адель провела тебе сходами нагору. Ви спустилися по мотузці і пішли в місто. Наступного разу ви зустрілися на королівському прийомі. Ти призначив їй зустріч біля воріт дому її господині опівночі. Коли вона прийшла, ти чекав у кущі троянд. А коли хотів вилізти звідти, то зачепився за щось і спіткнувся. Вона дзвінко сміялася. Ви ховалися від вартових. Моя сестра хотіла сказати тобі, що вона не рідна селянам, але прийшла її названа мати. Ти видав, наче шукав дорогу до мого фонду... Це була ваша остання зустріч.
 — Як це? Все правильно, — ошелешено мовив мій друг. — Вона справді жива?
 — А інакше звідки я це все знаю? Звідки, батьку? Звідки, тьотю? І за нами з тобою, Арлете, десять років тому вона спостерігала. Ми втекли з балу і розмовляли про різне. Я сказала тобі, що тепер змушена змінитися, стати гідною принцесою. А ти дивувався, просив залишитися такою, якою я була. А потім сказав, що неодмінно повернешся до мене. Пам'ятаєш? Я теж погано, а вона пам'ятає... — посміхнулася я, а потім впевнено додала: — А втім мені байдуже вірите ви чи ні. Завтра на світанку я сідаю в карету і їду по свою сестру. Я привезу її в палац і офіційно назву Її Високістю принцесою Адель Ендаласійською. А ви, батьку, коли побачите її, все зрозумієте... З вашого дозволу я б хотіла трохи відпочити. Це були важкі дні... До речі, якщо не вірите моїм словам, то спитайте у ворожок. От хоча б у Вітелі чи її матері. Варто! Покличте леді Вітелі! О, і пішліть звістку Леджеру і воїнам, щоб поверталися додому. Вони мене там не знайдуть... До речі, я дуже вдячна вам за те, що ви так шукали мене... А чому ви повернулися? Невже вирішили здатися?
Юнаки, здивовано переглянувшись, розповіли мені про той лист і показали його. Я стисла плечима:
 — Справа рук Каролін...
Вітелі не змусила себе чекати. Вона розклала карти, а за кілька хвилин переконала усіх, що втрачена принцеса справді жива.
 — Я давно це знала, намагалася тобі все пояснити, але ти була не в стані слухати, міледі, — додала дівчина, чим спантеличила мене.
Ближче до вечора в палац повернувся Леджер, котрого я зустріла вельми тепло. Він одразу ж кинувся мене обнімати і розпитувати про всі деталі мого зникнення. Того ж дня розкрилася таємниця Вітелі — той чоловік, з яким вона бачилася в саду, був не кимось іншим, як одним із шпигунів. Моя подруга таємно намагалася дізнатися де знаходиться Адель, але була змушеною все приховувати.
Наступного ранку в незмінному складі ми вирушили у путь. Цього разу я одягла розкішну світлу сукню, на голову — тіару, Армель також убрався, наче на весілля, і лише один Арлет віддав перевагу звичайному стилю у коричневих тонах.
 — Ельзо, цього разу все буде добре... — посміхався мені золхідець, сидячи поруч у кареті. — Вона дочекається...
 — Щомиті молюся про це, — прошепотіла я і відвела погляд. — Яке складне в мене життя... В нас усіх, правда?
 — Ми можемо полегшити їх, але цілком безжурними не станемо. Відмовитися від самих себе іноді просто неможливо.
Армель на наші розмови не зважав. Надто замисленим був, щоб говорити... Я розуміла його, він згадував кожну мить, проведену поруч з Адель. Намагався передбачити як відреагує його серце, коли перед очима постане жива і здорова дівчина, коли розум зрозуміє, що між ними більше немає прірви соціальної нерівності. І як йому повестися із леді Ізабель, котра, певно, на щось сподівається. Цю милу дівчину зовсім не хотілося ображати... Та й що подумає про нього Адель? Звісно, він нічого їй не винен, але ж чи не виглядатиме він у її очах людиною, готовою на все заради титулу. Якби ж він лише знав, що моя сестра жива, то нізащо б не давав жодної надії іншій. Але він не знав... Лише Арлет міг пробачити мені Рудольфа і всіх інших, включно з останніх музикантом. Але не факт, що моя сестра готова також закрити очі на розбите серце юної леді і будувати своє щастя на тих уламках. Ми з Арлетом добре розуміли хвилювання друга, але зарадити не зуміли б. Крім того я не могла зосередитися на чомусь іншому, ніж молитвах про те, щоб Адель дочекалася мене живою і здоровою. Минула ціла вічність, коли карета зупинилася перед будинком селян. Юнаки вийшли першими, а потім допомогли мені. Я з надією і острахом поглянула на будинок, набравши повні легені повітря.

Кінець 25 глави