Глава 25

 — Мені так шкода, що я стала причиною вашої суперечки. Ай, пробачте мені... Але врешті ви мали б дізнатися... Ваша Високосте, можливо... — щебетала Діана, але кароокий лицар різко перервав їй мову, закричавши:
 — Та замовкни ти вже! Мовчи! Що ти тут пояснюєш? Я тобі сотню разів казав, щоб дала мені спокій! Я не люблю! Не люблю тебе! Іншу люблю, невже не зрозуміло?!
Я навіть відсахнулася, переглянувшись із Вітелі. 
 — Але ж, принце, ви не можете так зі мною вчинити... — скиглила нахабна русявка, але мене це все таки вивело з себе. Я набрала повні легені повітря і зробила зусилля, аби перекричати їх. 
 — Замовчіть обоє! Тихо! Все! — навіть довгі сережки на моїх вушках захиталися в такт різких рухів головою. А все ж прохання моє вони виконали, затихнувши. Я продовжила: — Я ж сотню разів просила розібратися між собою і мене в ці справи не втягувати! Ця ідея занадто складна для тебе, Діано?! Як дівчина я могла б тебе зрозуміти, але чому ти не можеш врешті затямити, що війною зі мною ти не виграєш?! Ти вважаєш мене цілковитою дурепою чи сліпою?! Коли я була нареченою принца Рудольфа, теж робила такий фокус, як оце ти, щоб позлити Арлета. По-твоєму, побачивши ваш поцілунок, я що маю зробити? Одружити вас, вислати, що? Зрозумій же головою своєю пустою, що я не в силах плеснути в долоні і змусити його покохати тебе. Точно так же я й не можу наказати тобі розлюбити його або перекинути всі свої старання на когось іншого. Але я теж не безсила, Діано... Бачить Бог, що я ставилася до тебе добре. Я давала тобі всі шанси для чесного вирішення цього питання, але ти не оцінила цього. Я просила вирішити все без мене, але ти не хотіла. Я можу бути ким завгодно, Діано, але не всепробачаючим янголом. Я й так занадто багато дозволяла. Тепер слухай мене уважно. Всі слухайте. Вітелі буде за свідка. Якщо я побачу ще один раз подібну виставу, наслідки будуть малоприємними. Діано, якщо не вгомонишся і продовжуватимеш влаштовувати подібні пастки, я не подивлюся на заслуги твого батька і тим паче на твої сльози. Видам заміж у якесь віддалене герцогство. Якщо ви не вмієте владнати свої відносини, як розумні дорослі люди, то я вас навчу. Це не означає, що я забороняю вам бути разом. Боже збав. Я суворо забороняю тобі, моя мила, гратися з моїми нервами. І я попереджаю, що з цієї миті не повірю жодним чуткам і жодним доказам, крім слів Арлета. Коли до мене підійде особисто принц і скаже мені: "Ельзо, я кохаю леді Діану", то я влаштую вам весілля і сама на ньому потанцюю. Якщо цього не відбудеться, ти вийдеш заміж, але нареченого обиратиме король. А може й я сама... А ще з ним от пораджуся... Кому що не зрозуміло?
 — Це жорстоко... Ви жорстока жінка! — просичала розчарована Діана і заридала. 
 — Ні, жорстока ти. Насамперед до нього і до себе. Я б на твоєму місці ставила вище почуття коханої людини, ніж свої амбіції. Я більше не вірю твоїм сльозам... Якщо питань немає, то ти вільна, — стискаю плечима. Діана ще довго погрожує мені або намагається це зробити, аж поки Арлет не проганяє її. Тільки тепер я переводжу погляд на принца. Він дивиться на мене з великою ніжністю, лагідно посміхаючись. Я розумію, що він вражений моєю раптовою благородністю і настільки гуманним по відношенню до нього вирішенням проблеми. Він щасливий ще й насамперед з того, що я не ображена. Що не повірила жорстоким пасткам. Але мій погляд все такий же сталевий, а тому юнак розпочинає хвилюватися, переглянувшись із Вітелі. Моя подруга взагалі шокована цим дійством, оскільки очікувала від мене чого завгодно, лише не такої розумної реакції.
 — Ельзуню... — обережно шепоче принц, взявши мою руку в свої. — Ельзуню, пробач, будь ласка. Зрозумій же, що я б нізащо не дозволив цього. Вона дійсно підставила мене...
 — Тоді чому дозволив? Чому ти взагалі пішов із нею, якщо дійсно нічого до неї не відчуваєш? Чому ти не підійшов до мене, коли побачив у саду з музикантом?... Чому, Арлете? То виходить, що ми таки не можемо цілковито довіряти одне одному? Може я дарма накричала на Діану?
 — Ельзо, ти не можеш так справді думати... — злякано шепоче він.
 — А що мені думати? А що думав би ти? Відкладімо цю розмову. Визначся для себе, а потім повідомиш... — різко розвернувшись, я жваво крокувала в сторону палацу. Не мчала і не плакала, не ловилася за серце і не симулювала образи. Просто йшла уперед. Я — принцеса Ендаласії, мені не личать істерики. А проте душа все одно болить... На якусь мить Арлет так і залишався стояти там, біля озера. Моя найкраща подруга також нікуди не поспішала, остовпівши від цих подій.
 — Як ти думаєш, Вітелі, вона пробачить мені?
 — Я тепер уже зовсім її не розумію, Ваша Високосте. Раніше вона б навіть не стала з вами розмовляти після побаченого, але те, що вона визнала вас невинним, хоч це насправді так і є, все ж не схоже на неї. Вона дуже змінилася після хвороби. Тепер я не знаю чого чекати... — зітхнувши, мовила дівчина, поглянувши на юнака. 
А в той час я дісталася своїх покоїв і взялася за вивчення державних справ, хоч і з голови ні на мить не йшов Арлет. Я не могла припинити обдумувати все, що останнім часом між нами сталося. Не могла пробачити собі, що відкрила серце для золхідця і приготувала там зручне місцечко. Але ж я була безсилою, хіба можна було залишатися байдужою після усіх пережитих нами труднощів? Сам винуватець подій не змусив себе чекати, але з першої спроби я не впустила його. Переказала служницею, що нехай прийде пізніше, бо наче б то я зайнята приміркою сукні зі швачками. Швачки й насправді приходили, але хіба мені до моди тепер? Ближче до вечора Арлет увірвався у мої покої, а за ним вбігло ціле військо охоронців, які всі кинулися у мене просити пробачення і намагалися забрати принца з — перед моїх очей.
 — Нічого, не страшно. Вийдіть усі, залиште нас... — дзвінко наказала я, прогнавши всіх фрейлін і лакеїв. Коли двері за ними зачинилися, Арлет поклонився мені, після чого впевнено підійшов ближче.
 — Ти вкрай забув про правила. Я б тебе й так впустила... — усміхаюся, вставши з-за  письмового стола і також підійшовши до юнака.
 — Але ж у обід не впустила, — з докором мовив принц.
 — А ти хотів допомогти мені приміряти сукню? Врешті я можу мати особисті справи чи ні? — зітхаю, а тоді впевнено дивлюся на золхідця: — Та й тобі потрібно було більше часу, щоб подумати. Що ти хотів мені сказати? Я слухаю...
 — Ельзо, мені не потрібно часу! Я б нізащо не зрадив тебе. Я пішов із нею, бо вона почала говорити про того музиканта, про його таємницю, якою поділиться. Я зрозумів пізніше, що це була пастка. Я був там заради інформації. Він же постійно ошивається навколо тебе. Мені потрібні аргументи, коли намагатимуся розкрити тобі очі на його наміри. Ти спитаєш про докази, а я не можу сказати, що просто не хочу ділитися своєю принцесою. А натомість і сам потрапив у ситуацію, тому не можу відчитувати тебе. Та все ж історії різні, бо я не знаю чи ти зі мною помирилася через відчуття боргу, чи я дійсно тобі дорогий? Хоча б скажи, Ельзо, чим цей музикант кращий, ніж будь-який інший чоловік твого оточення?! Я бачу твій погляд і мені вже жодних доказів не потрібно! Я не розумію наших відносин, я не знаю, що в тебе на думці. Чому я маю завжди відбирати тебе в інших? Що мені зробити, аби ти врешті зрозуміла хто тобі дорожчий?! І скажи мені, що не так із нами? Це ж така дрібниця... — вигукнув принц, натомість я різко розвернулася до вікна, спершись до столика. Він жахливо ревнував мене, до божевілля. Я відчувала це в кожній нотці його голосу. Але, напевно, він мав причини. Хоча б тому, що я ніколи не розмовляла з ним прямо, ніколи не була лише його подругою, його майбутньою дружиною... Мене ж завжди доводилося ділити... А втім це ж нестерпно! Хіба я маю перед кимось виправдовуватися? Хіба змушена це вислуховувати? Ким він узагалі уявив себе?
 — Арлете, ти вже геть здурів? Що ти говориш? Як ти смієш взагалі... — я кричала щось своє, гнів знову засліпив, амбіції взяли вгору, а я ризикувала одним кривим словом усе зруйнувати. Аж раптом мій погляд упав на террасу. Там показалися дві рухливих тіні моєї уяви. Дівчина, яка стояла на перилах, хилилася вниз. Вона упала, а в моїх жилах враз застигла кров. Але ні, вона не впала, лише зависла над прірвою смерті. Її схопив за руку юнак, витягнув титанічними зусиллями, переживши тоді, певно, найстрашніший день свого життя. А потім довго заспокоював її, дбав про неї і турбувався. Повсюди ожили спогади, весь наш шлях від ворогів до сьогоднішніх подій, а в голові мідним дзвоном прозвучали мої ж слова: "Я б на твоєму місці ставила вище почуття коханої людини, ніж свої амбіції"... Я важко видихнула, стукнувши кулаком по столі. Арлет міг очікувати всього, що завгодно, крім того, що дійсно сталося. 
 — Пробач мені, — шепочу я, не повертаючись до нього обличчям. 
 — Що ти сказала? — здивувався золхідець, підійшовши ближче. Мені так хочеться кинутися фразою: "Ти не глухий!". Натомість я лише твердіше повторяю те саме:
 — Пробач, Арлете. Мені шкода. Але ти ж сам обрав мене, тепер терпи... Ну хочеш, я не буду з ним спілкуватися узагалі? З музикантом. Він мені — ніхто, просто я побачила талант і йому хотіла дати шанс. Нічого особистого. Жодних поглядів до людини, лише до музики. Але якщо тебе це ображає, то я зроблю цей крок назустріч. Хочеш?
 — Що? Ти захворіла? З чого б раптом? — украй ошелешений брюнет лише підійшов ближче, після чого зазирнув через моє плече. Я усміхнулася, розвернувшись до принца, та ще раз упевнено додала:
 — Моє запитання... Ти не відповів. Хочеш, я не спілкуватимуся з ним? 
 — Якщо ти вважаєш, що винна мені гарне ставлення через щось у минулому, то це не так. Я не хочу брехні, — зітхнув принц. А я лише засміялася, наблизившись і пригорнувшись до нього, прошепотівши єдину і дуже знакову фразу: "Не дратуй мене!". І лише тепер Арлет також усміхнувся, лагідно і водночас дуже міцно обійнявши мене і поцілувавши в чоло.
 — Дратуватиму. До кінця життя дратуватиму тебе, — прошепотів він, а я лише засміялася:
 — Найромантичніші слова, що я чула.
 — Навряд, але найщиріші точно, — додав брюнет, також усміхнувшись.
 — Якщо тебе це ображає, я уникатиму зустрічей із ними всіма. Вони ніколи для мене нічого не означали, ніколи, — шепочу я, зручніше поставивши голову на його плече.
 — А я щось означав? — мить подумавши, я навіть посміхнулася, згадавши, що раніше всією душею ненавиділа золхідця.
 — Ти означаєш зараз. Потрібно жити миттю, — шепочу йому і притягаю до себе ту кучеряву голову, щоб поцілувати щоку. А потім знову пригортаюся, повертаючи свою руку в попереднє положення кудись на його серце, що стукало у ребра.
 — Зауваж, це сказала ти, — хитро посміхнувся красень, піднісши мою голову двома пальцями і схилився чолом до мого чола. Здалося, що та мить вічна, нерушима, нескінченна. Що ми так і стоятимемо до кінця самого життя, слухаючи дихання одне одного. Принц теж думав так, тому знову наважився випробувати долю. Хіба ж є більш захищене місце, ніж мої покої, оточені прислугою? Тут точно ніхто не заважатиме, думалося йому. Схилившись, щоб врешті поцілувати мене, золхідець аж ніяк не очікував гучного голосу Лера із коридору:
 — Увага! Його Величність король Аделард!
 — Це просто знущання якесь, — сердито прошепотів юнак, чим розсмішив мене.
 — Ні, це життя при палаці... — шепочу з лукавою посмішкою: — А що, в Золхіді тобі не заважали?
 — В Золхіді не було тебе. Ніколи не порівнюй...
Саме в цю мить у покої гордо зайшов батько. До цієї пори я встигла відійти від брюнета і повернутися обличчям до дверей, готуючись вітати монарха, натомість остання репліка принца змусила мене здивовано поглянути на нього. Такими збентеженими нас і побачив монарх, а проте він, на диво, не вдавався до допитів. Давив на психіку суворим і оцінюючим поглядом. 
 — Ваша Величносте, яка радість! Проходьте, чогось бажаєте? — ні до чого запитала я, трохи злякавшись такого неочікуваного візиту.
 — Так, хочу поговорити з тобою. Але коли Арлет тут, то це чудово, бо й до нього розмова є, — переглянувшись між собою, ми вирячилися на монарха. Що ж таке сталося? Але насправді хвилюватися не було потреби, оскільки батько став розмовляти зі мною про державні справи і наші нещодавно укладені союзи з іншими імперіями. Ну а крім того Його Величність вирішив зробити королівський огляд нашої гвардії. Але він хотів, щоб усе було не в павільйоні, а на природі, в умовах схожий до справжніх. Тому наказав військовим підрозділам відправлятися на полігон на околиці столиці. З собою він хотів взяти ще й Арлета, щоб поспілкуватися з імовірним зятем у невимушеній обстановці й заодно зрозуміти який король вийшов би із юнака. Звісно, батько сказав це не так явно, але його істинні наміри не сховалися від мого ока.
 — О, це чудесна ідея, — одразу ж зраділа я, поглянувши на кароокого. — Їдьте, звичайно. Розвієтеся, свіжим повітрям подихаєте... Я б і сама поїхала, але ж на кого залишу імперію?
 — Ельзо, дівчата не воюють, — посміхнувся татусь.
 — Дівчата й не фехтують краще за де — яких хлопців. Я — воїн, — вигукнула я.
 — Амазонка, — додав Арлет, піджартовуючи. Я засміялася і поспішно промовила:
 — Атож! Амазонка!
 — Добре, принцесо амазонко, імперія на тобі, — усміхнувся монарх і вже збирався виходити, як враз зупинився і додав: — Армелю скажи, що найкращі з лицарів і він у тім числі залишаються у столиці. Нехай пильнують і за потреби допомагають тобі.
І вже тепер король упевнено покинув покої. 
А скорим часом розпочалися справжні підготовки до цих королівських навчань. Війська одне за іншим рушали зі столиці. Король і Арлет також готувалися у дорогу. Армель майже цілодобово проводив час із лицарями, які раптом відчули себе всесильними і постійно морочили мені голову дурними пропозиціями та нововведеннями. За кілька годин перед виїздом батька і мого кучерявого друга я з якимось непевним сумом на серці брела коридорами палацу, аж поки ноги самі не принесли мене під покої Арлета. Якусь мить я так і стояла перед дверима, не знаючи чи варто заходити. На серці лежав сумнів. Врешті після всього, що між нами відбулося, я починала сумувати за ним уже, але й у той час при всій своїй сміливості мені трохи було ніяково і навіть страшно залишатися з ним сам — на — сам. Хто — зна скільки я б ще простояла в нерішучості з піднятим догори кулаком в готовності постукати, якби не голос позаду:
 — Заходь, не думай. Я завжди тобі радий, — не знаю звідки повертався Арлет, але він виявився прямо у мене за спиною.
 — Ти де був? — посміхаюся, різко до нього повернувшись. — Я думала, що ти готуєшся у дорогу. Навіть не знала чи турбувати тебе...
 — Для тебе час завжди знайдеться. Заходь, моя міледі, — відчинивши двері і пропустивши мене вперед, брюнет зайшов і сам. 
 — Де твої речі? — дивуюся, не побачивши скрині з одягом.
 — Воїнові не потрібно багато речей, принцесо, — посміхнувся він, присівши на диван. — Головне, щоб меч і шпага завжди були поруч. Ти якась невесела. Щось сталося?
 — Я прийшла сказати, щоб ти особливо не геройствував. Ти так ледь одужав, з кіньми будь обережніше. І прослідкуй, щоб батько раптово не згадав молодість і не пішов у битву. У короля слабке серце. Відповідаєш за нього особисто переді мною головою, чуєш? Будь ласка, подбай про нього. Щороку він о цій порі іде на огляд військ. Щороку я не знаю спокою...
 — Ельзуню, не варто хвилюватися. Присягаюся, що подбаю про Його Величність. Він і мені батьком став.
 — Добре, братику. Дякую, — посміхаюся я і ловлю погляд Арлета, повний сарказму. 
 — Я дуже за тобою сумую. Уже сумую, — шепоче брюнет, а я лише гордо підходжу до вікна і дивлюся на те, як готують свиту короля. Мовчу, важко зітхаючи. Потім озиваюся:
 — Будь там обережним, добре?
Кароокий труднощів не боїться, тому сам підходить до мене і міцно обнімає, шепочучи, що все буде добре. Саме в цю мить у двері стукають, а на порозі з'являється Армель. 
 — Я не вчасно? — посміхається наш друг, бачучи сердитий погляд золхідця.
 — Ми вже звикли, проходь, брате, — озивається той і тепло вітає мого друга дитинства. 
 — Ельзо, знайшли того чоловіка, що служив Каролін і ймовірно викрав Адель. Туди пів доби їзди конем, — одразу ж повідомив мені маркіз. 
 — Що?! — вигукнула я і одразу ж змінила свій сум гнівом і водночас радістю. — Це прекрасно! Неймовірно! І як вдало, короля не буде в палаці. Я негайно поїду туди після того, як ви вирушите...
 — Я поїду з тобою, — одразу ж додав Арлет, натомість я лише усміхнулася:
 — В тебе є брат — близнюк? Арлете, ти їдеш із королем! Хочеш, щоб він щось запідозрив?
 — Тоді я поїду, але вирушимо завтра зранку. Сьогодні я отримав звістку, що захворіла моя мати. Злодій ніде за ніч не дінеться, а мама...
 — Звісно, безсумнівно їдь до мами. І мови іншої бути не може, — погодилася я, але лише не на те, щоб чекати ранку. Іноді я буваю надто нетерплячою. В цьому мій головний гріх.
 — Поки взагалі не варто їхати, — заперечив брюнет і додав: — Ельзуню, почекай мене, благаю тебе. Ми поїдемо всі разом. Ми у трьох розпочали цю справу, у трьох її і завершимо.
 — Я не чекатиму так довго, Арлете! Я не можу більше чекати! В мене серце щодня кров'ю обливається! Я посміхаюся лише заради вас, вас усіх, щоб вам жилося легше. Але мені не минув той біль. І не мине, але притупиться, коли я покараю винних! Вони двадцять років тішилися моїми стражданнями. Ти не зупиниш мене! Ніхто не зупинить... Який сильніший довід ви наведете за мої?
 — З тобою щось станеться! Ельзо, ти ж пам'ятаєш, що завжди тебе підчікують небезпеки? Навіть безліч охорони не завжди може врятувати. Ми не можемо тебе ще раз утратити. Ельзо, прислухайся до розуму, а не серця... Зараз саме та мить... 
 — Я поїду! — видихнула я, впевнено поглянувши на принца.
 — Що ж за упертість така! — вдаривши кулаком у стіл, Арлет кинувся своїм гнівом у Армеля: — Ти теж молодець! Потрібно було їй зараз казати? Невже ти не знав про наслідки?!
 — Я не можу їй брехати! — огризнувся мій друг.
 — А якщо з нею щось станеться?! Хто її рятуватиме? Хто взагалі дізнається? Ти про це подумав? Ти взагалі на чиїй стороні?
 — Я з Ельзою з дитинства! Ми й не таке проходили разом! А ти з'явився тут кілька місяців тому і вже хочеш командувати? Арлете, я дуже тебе поважаю і люблю як рідного брата, але не впадай у заблудження, що Ельза дорога лише тобі!
 — Та годі вам! — засміялася я, розштовхавши їх і ставши посередині: — Я обох вас люблю зовсім по-різному. Не треба сваритися. Армель має рацію, Арлете. То ти б мене обманув, значить? Краще мовчи! Зі мною нічого не станеться, я поїду. Вирішено. А ви займайтеся своїми справами. Зі мною буде Алі Мішельє. Все.
Як вони не намагалися змусити змінити моє рішення, але їм це не вдалося. 
Прощалися ми дуже тривожно, бажаючи одне одному благословіння Всевишнього. Армель ще до того поспішив до своєї матері, а я дочекалася приїзду Алі і вирушила в дорогу. Ох, моя клята впертість! Все через неї... Минуло доволі багато часу, як карета зупинилася. Ми стояли навпроти якоїсь лісової хатинки, що як пояснив мені голова шпигунів Карл, належала саме тому чоловіку. Раптово я відчула страх, наче холодний подих смерті за спиною. Чому цей чоловік живе так далеко від села? Чому в лісі? Чи не пастка? Адже Арлета ледь не вбили після його зустрічі з торговкою. Отже, цілком можливо, що шпигун про все доповідає Каролін і зараз вона це все влаштувала... Стривайте, а що це? Мені здалося, що я бачила чиюсь постать за отим деревом... Таки пастка...
 — Стійте! — наказала я, але вже було пізно. У двері встигли постукати, а за мить з будиночка вийшла сила — силенна розбійників. Догралася... Чому я не послухала Арлета? Вони переважали нас кількісно, були кремезнішими, але я ще мала надію на воїнів Алі Мішельє, котрі оберігали нас таємно. Дійсно, вони не забарилися, а тому швидко оточили мене, готуючись відбивати напад.
 — Здавайтеся! — вигукнув один із ворогів. — І ми пощадимо вас...
 — Ніколи! — просичав Алі, а за мить спалахнула справжня бійка. Якийсь час я оборонялася на рівні із воїнами, але коли їх холодна рішучість меча змінилася швидкими смертоносними стрілами, мені довелося кинутися тікати. Карл, вірний шпигун, був зі мною. Моя пишна сукня плуталася, зачіплювалася за кущі і різні гілки. Я падала, вставала і знову бігла, не зважаючи на біль і втому. При черговому падінні я ковзнула ліктем по корі дерева, геть здерши ніжну шкіру і проливши свою кров. Карл був не в кращому стані: поранення в плече завдавало йому жахливого болю. Я намагалася допомогти йому, перев'язавши плече шматком своєї сукні, але від напруги кров однаково виступала. Врешті мій вірний слуга гірко поглянув на мене, промовивши:
 — Ваша Високосте, пробачте мені. Благаю вас, пробачте. Я не в силах далі йти. Я вас затримую... Ідіть одна, міледі. Зовсім скоро побачите село. Постукайте в чиюсь хату, розкажіть про все. Попросіть допомоги дібратися будинку баронеси. Ми знову в герцогстві баронеси Айседори. Вона вас захистить. Біжіть...
 — Я не залишу тебе. Вставай, Карле. Люди допоможуть тобі... Благаю... — в сльозах просила я, але чоловік лише похитав головою:
 — Я не в силах піднятися, моя принцесо. Не плачте. Померти за вас — велика честь. Ви маєте вижити і очолити нашу імперію. Я щиро бажаю цього. Біжіть. Біжіть, міледі...
 — Я повернуся за тобою, обіцяю... — кинувши наостанок ці слова, я побігла в сторону, вказану мені Карлом. Гіркі пекучі сльози застилали мені очі, але я була змушена бігти. Я була принцесою Ельзою, мене з народження викрадали та не викрали, вбивали та не вбили, труїли, але я залишалася живою. І зараз я нічого так не хотіла, як додому. Але знала, що змушена пройти і це випробування. Село дійсно розпочалося швидко. Я неабияк зраділа, побачивши першу хатинку, до якої кинулася з останніх сил. Без сумнівів постукала у двері, свято вірячи, що мені допоможуть. Відчинив зовсім не дружній на вигляд чоловік, суворо спитав:
 — Вам чого?
 — На мене напали розбійники в лісі. Чи не були б ви так ласкаві...
 — Ідіть геть! — суворо вигукнув він, грюкнувши переді мною дверима. Що? Як це? 
Вкрай здивувавшись, я вирішила не відступати. Ще раз постукала в двері.
 — Сказав же, щоб ви йшли геть!
 — Відчиніть мені! Тут неподалік помирає людина! Ви зобов'язані допомогти! Принцеса Ельза...
 — От до принцеси і йдіть! Геть! Чи мені спустити на вас собак? — почулося грізне і сердите. 
Наче у воду опущена, я побрела геть від цього дому до наступного. Але й там дружелюбними до чужинців не були. А потім ще кілька будинків, у яких навіть не бажали вислухати мене. Я не була в їх очах схожою на ту принцесу Ельзу, до якої вони йшли на прийом. Подерта брудна сукня не виглядала велично. Корона загубилася, волосся розтріпалося... Я скидалася на бродягу, але аж ніяк не на доньку короля. Яка іронія долі, правда ж? Я радо приймала кожного з цих людей у своєму палаці, але жоден із них не розкрив для мене свого дому і не прихистив у час потреби. Чи будеш після цього вірити людям? Чи збережеш у серці добро? 
Вечоріло... Впавши у немилість жителів села, куди мене закинула доля, я втратила жодні надії на порятунок. Втратила віру, що можу допомогти Карлу. До цієї пори він уже, напевно, мертвий... Сльози задушили мене від усвідомлення того, що я більше не побачу своєї сім'ї: суворого, але доброго татуся, ласкавої тітоньки, моїх двох братів, подруги, ну і, звісно, Арлета. На згадці про його ім'я в душі ожила надія. Він переверне всю імперію поки не знайде мене, правда ж? Ну а навіть якщо не знайде, то як вдало, що той указ досі в моїй схованці. Золхідець очолить Ендаласію після мого батька. Він буде славним королем... А його королевою буде Діана? Чорти б її побрали! Вже сил немає думати про таке. Ай, Ельзо! Ай! Твої почуття зіграли з тобою в злий жарт! Так хотіла покарати винних у смерті сестри, що загубила себе, погубила власне життя... Сил практично не залишалося. Я хотіла їсти, але більше того — пити. Була стомленою, наляканою, виснаженою... Але я не плакала і сильно не побивалася. Я ж принцеса Ельза... Я й не у таких "пригодах" бувала. Після чергового невдалого візиту до будинку селянина, я важко сіла на велетенський камінь, що стояв на дорозі. На небі зійшов місяць, посміхнулися мені зорі, підморгуючи своїм сяйвом. Я піднесла голову уверх, поглянувши на те, чого раніше ніколи не бачила. Подалі від міста і вогнів палацу переді мною відкрилося справжнє безмежжя зір. Блідим шлейфом розкинувся на небі Молочний Шлях, розлитий богинею Герою за давньогрецькими міфами. Здалося, що я навіть відчула свіжий аромат парного молока, певно, то в будинку готують вечерю. Але мені тепер байдуже на все у цьому світі. Я прикована до цього каменя, що відкрив мені очі на неймовірне диво... Яка ж це усе таки краса! Чому я раніше не помічала її? На душі посвітлішало, зник страх, наче я відчула близькість рідної душі. Може то ти, мамо, прилетіла янголом до мене, щоб втішити? Або мила сестричка гуляє тут поруч. А, отже, я не одна. Ах, моя мила Адель, не хвилюйся. Я все одно виживу і покараю винних. Твоя душа хай буде спокійною, я берегтиму в серці твій світлий образ з тих днів, коли наші шляхи перетиналися. Якби ж тоді я знала всю істину, то ще десять років тому не відпустила б тебе... "Моя рідна Адель, моя сестричка..." — злетіло з вуст сумне і водночас радісне. Я знову піднесла погляд у небо, встигнувши зловити краєм ока падаючу зірку. "Треба загадати бажання" — пронеслося в думках. Чого я хочу більше всього на світі? Навіть більше за повернення додому? Більше всіх скарбів? Більше всіх чудес? Неможливого... Але ж я не вірю в магію, тому була — не була, можна й спробувати. З повними очима сліз я поглянула в небо, наче хотіла побачити там обличчя самого Всевишнього, і прошепотіла просто туди, в космос:
 — Хай моя сестра буде живою!