Глава 24 (3)

— Про що ти? — дивуюся я, відклавши книгу і трохи піднявшись на місці. Принц теж піднімається на один лікоть, іншою рукою торкаючись моєї щоки, граючись світлими кучерями, що розсипалися з зачіски.
 — Ельзуню, ти повернулася до Леджера та інтриг, до друзів, а коли моя черга? Я так за тобою скучив... — схиляється своєю головою до моєї, а я лише опускаю погляд. Цього разу грати байдужу роль просто нестерпно, я геть забула про всі свої переконання і доводи. Просто не можу бути настільки жорстокою до того, хто не шкодував свого життя заради мене...
 — І я скучила... Скучила за собою справжньою, але я не можу переступити через Адель... Єдине, що можу для неї зробити — це носити траур...
 — Ельзуню, послухай мене. Ти не винна в тому, що сталося. Але разом з Адель ти заховала себе, своє серце. Ми не повернемо вже твою сестру. Але подумай: як твоєму батьку зараз? Він утратив одну доньку двічі, а інша сама себе вбиває вже цілий місяць... І як же слова цілительки, ти ж ще не вияснила, про що вона казала? Ми підемо з тобою на кладовище, ти вип'єш те зілля і про все дізнаєшся. А раптом є ще щось важливе? Але ти мусиш припинити дні жалоби. Епідемія відступила... Рідна, в мене серце крається, коли день у день бачу твої чорні плаття. Якщо ти хочеш дочекатися сорока днів Адель, то скажи так. Щоб я знав, чекав, сподівався... Я скучив за моєю королевою. Тобі личить чорний, але це вже занадто. Або якщо тобі настільки погано, то скажи мені. Я буду з тобою, теж носитиму лише чорне, хочеш? Ти ж ще не використала всю чорну матерію, що була в запасах імперії? — ледь посміхається, все так же схилившись до мого обличчя. І я теж посміхаюся, чи не вперше в житті розуміючи наскільки сильно люблю його! Ні, не кохаю, не закохана і імена нашим дітям ще не вигадала, просто дуже люблю. Як людину, як друга, як юнака, як порадника і опору в цьому світі... Він має рацію у своїх твердженнях, але я мало брала до уваги сенс. Здебільшого вслухалася в м'який тембр і голос, який сяяв щирістю, бажанням знову перемогти. Я просто не зуміла залишитися байдужою. Посміхнулася ще раз, після чого важко видихнула і прошепотіла:
 — Ні, досить з нас мороку. Я накажу провести урочисту панахиду, після якої відміню траур. Я сама прийду до тебе, не треба одягати чорне... Я вже теж ледь витримую це... Треба жити далі...
Арлет полегшено видихнув, після чого врешті ще більше піднявся на ліжку і схилився наді мною своїм обличчям. Вдячно посміхнувся, прошепотівши:
 — Всевишній почув мене...
 — Обманщик, — усміхаюся, ніжно дивлячись у його великі карі очі. — Чудо звершилося? Ти ж скаржився, що навіть піднятися не можеш... Вже не болить рука, спина, нога?
 — Ти зцілила, — хитро посміхається він і легким жестом руки торкається мого світлого волосся, граючись із кучерями. Кілька хвилин минають у задумливій мовчанці, яку Арлет перериває потоком неймовірної щирості і раптової серйозності: — Ельзо, коли я непритомнів, найбільше боявся, що ніколи не побачу тебе. Цих очей, цієї посмішки, цього золотого волосся... І я вигадав цілу промову, яку тобі скажу, як лише опритомнію. Про те, як змінювалися мої почуття до тебе. Як ти зростала в моїх очах... Як я всіх цих десять років сумував за тобою, мріяв про зустріч, що відбулася зовсім не так, як хотілося. Але наважитися на розмову було важко. Боявся твоєї насмішки, сарказму, невзаємності, зміни ставлення... Але іншої миті може й не бути, тому...
Він набирає повні легені повітря, потім усміхається своїй нерішучості, врешті повільно скорочуючи між нашими обличчями і так крихітну відстань. А я вслухаюся у ті слова, забувши про всі свої залізні правила.
 — Хоч зараз я уже забув вигадану сотню разів промову... Ну не важливо. Якось так... Коли я побачив тебе дев'ять років тому, зрозумів, що іншої такої немає в світі. Увесь цей час я сумував за тобою... Усі роки мріяв, як знову тебе побачу. Називав своєю королевою. І через тебе я не зміг одружитися на Бенезет. І через ревнощі змушував твоїх наречених покинути тебе. Зізнаюся: той принц хворим не був, листа тобі від його імені написав я, мої люди супроводили нареченого до його імперії.
 — Я здогадалася, — ніжно посміхаюся, лагідно торкнувшись долонею щоки свого мужнього героя. Він помітно хвилюється, тому мало на це реагує і продовжує:
 — Доросла принцеса Ельза виявилася куди прекраснішою маленької. І я зрозумів, що не помилився з вибором ще тоді, в лісі. І щодня після того. Я полюбив тебе не просто як подругу з дитинства, але й як дипломата, принцесу, політика, але завжди бачив у тобі насамперед чарівну дівчину. Я багато досяг завдяки тобі, але це не рятує, коли ти сердишся на мене. Всі геройства і подвиги — просто способи завоювати твою довіру. І головне, що хоч трохи вийшло. Я хотів розповісти геть про все, але зараз розумію, що це не так важливо. Просто знай, Ельзо, що я ніколи тебе не покину. Навіть ти не зможеш розлучити нас. А тепер сама вирішуй, я прийму долю, яку ти обиреш для мене, королево... — прошепотів він, а я зрозуміла, що зараз ми обоє втратили зв'язок з реальністю, опинившись у власному світі. Там немає ні зла, ні зрад, ні жорстокості. Там існує рожевий будиночок з сердечками, там є радість і щастя, там мрії обов'язково збуваються. Саме зараз я на мить зрозуміла, що можливо все... Чи не вперше зовсім не опиралася почуттям, не прислухалася до голосу розуму. Нехай мовчить, бо він отруєний іншою реальністю. Я загубилася у тиші затишної кімнатки. Забула про свої беззаперечні переконання про захист золхідця і крихти недовіри до нього, збереженої зі старих часів. Здалося, що час завмер, а ця мить буде вічною. Наче самі небеса дозволили годиннику припинити відлічувати секунди. І лише гучний стукіт Арлетового серця просив мене про хоч якусь відповідь. Попри все, що відчував, юнак боявся моєї реакції, моїх слів — я розуміла це. Не просто любити Снігову королеву. А коли я — це вона, то вперше в житті зроблю вибір на користь тепла, заховавши усю кригу під замком мовчання. Аби не злякати зрадливу мить, про все розкажу очима. Він зрозуміє — сумнівів жодних. Я просто чарівно посміхнуся, не порушивши тиші. Розтоплю залишки криги між нами теплим дотиком своїх пальців до мужньої чоловічої щоки. Лагідно обніму за шию, водночас зовсім трохи наблизившись до його вуст. Я не помилилася, він все зрозуміє. І, певно, в мені й знайде необхідну сміливість, аби вкрай перервати наш магнітний зоровий контакт і піти проти всіх законів, правил і моралей, остаточно подолавши будь-яку відстань між нами. Цього разу все точно буде правильно. Я не тікатиму, бо поруч зі мною саме та людина. Серце не кричатиме про зраду, нарешті знайде спокій хай хоч на той крихітний час, поки розум знову не візьме управління над емоціями. Наче зачаровані одне одним і всією затишною та спокійною атмосферою маленької лікарняної палати, ми несвідомо потяглися назустріч нашому спільному майбутньому, яке народилося і заключилося в першому ніжному поцілунку. З'єднавши свої вуста лише легким дотиком в цілковитій взаємності, ми забули про все, крім власних почуттів. За мить Арлет зовсім трохи відхилився, бо так хотів прошепотіти мені найважливіші слова, дивлячись просто в зелені очі.
 — Ельзо, я дуже сильно теб...
Але в долі були інші на нас плани, а саме в цю відповідальну мить кімнаткою роздався гучний стукіт. Так завжди відбувається, коли ми вирішуємо, що зловили в свої руки жар — птицю. Ми навіть не до кінця встигли зрозуміти, що взагалі відбувається. Я підстрибнула від несподіванки і миттю перевела вже достатньо зляканий погляд на двері. Що ж за прокляття?! Я не знаю якими словами лаявся про себе мій принц, але він тут же уткнув обличчя в моє плече, щось там пробурчавши. Потім швидко пригорнув мене, прошепотівши:
 — Чшш, не відкривай, це просто слуги.
 — Це знак долі, Арлете, — так же ти тихо відповіла я, скосившись на принца. Той лише відсахнувся, а після того закатав очі:
 — Витвір твоєї фантазії. Я не вірю у долю і ти не смій забивати цим голову. Це просто випадковість...
 — Стукають... Не слуги, — починаю дійсно панікувати. Якби тут у лікарні була шафа, я б у неї вже лізла ховатися.
 — Може це Діана? Постукає, зрозуміє і піде... — намагається заспокоїти мене юнак.
 — А може король? Постукає, зрозуміє і охорона виламає двері... Не дай Боже! Я відчиню, пробач, — швидко цілую його щоку та поспішаю до дверей, дорогою намагаючись опанувати себе і взагалі зрозуміти, що щойно відбулося... Я ще ніколи так не боялася відчиняти двері, а проте в коридорі стояв цілковито веселий Армель. Як я могла забути про нього? Побачивши гостя, Арлет лише всміхнувся:
 — А ти кажеш доля. Ми ще зранку розмовляли про нього, — навіть не вітаючись з другом, золхідець поспішає заспокоїти мене. Знає ж добре, що коли я собі щось вигадаю, то повертати цю мить буде удвічі складніше, ніж добиватися моєї прихильності.
 — Як ти, брате? Що це ви так довго не відчиняєте, я вже хвилювався? — здивовано бігаючи очима то по мені, то по Арлетові, запитує юнак.
 — Я дуже тобі радий, Армелю, — посміхається принц, а я ж лише стримую ледь не істеричний сміх. Знав би ти, Армелю, наскільки золхідець тобі "радий"! Брюнет продовжує: — Дякую, що завітав. Мені вже набагато краще. Я тебе не затримуватиму, бо знаю, що справи маєш...
 — Та ні, я можу посидіти, — Армель же не дурень. Одразу зрозумів у чім річ, тому вирішив ще познущатися над побратимом (вони ж таки вже побраталися поки ми шукали Адель).
 — Армелю, ти маєш справи, кажу тобі. Йди вже... — вигукнув кароокий, чим лише розсмішив нашого друга.
 — Ельзо, мене тут проганяють, не хочеш зі мною піти? Бо ми вже втомили принца, — сміється Армель і обнімає мене, тоді ж отримує подушкою від друга. Врешті хитро посміхається і йде, аргументуючи тим, що дійсно має багато справ. Він хороший друг, дуже хороший. Натомість я вже зовсім не розумію, що мені робити. Арлет і сам знає, що вже не та тема, тому намагається хоча б банально повернути мою невимушеність і прихильність, пожартувавши.
 — Ельзуню, а чого ти панікуєш?
 — Був би ти таким спокійним, коли б за дверима чекав мій батько, — посміхаюся я, граційно сідаючи поруч.
 — То й що? Він любить мене, назвав сином. Хіба не він сам вже двічі хотів видати тебе за мене заміж? — посміхається кароокий і торкається рукою моєї щоки: — Ельзуню, в тебе немає причин хвилюватися. Я принц, хоч і вигнанець в минулому. За мною підтримка Золхіди. Ми давно вже разом на всіх світський раундах. Зруйнувано все, що між нами стояло... Що таке, рідна? Що тебе хвилює? Чому знову дивишся так холодно? Це те, чого я й боявся... Тепер уникатимеш мене? Ельзуню, невже ти не відчула того ж, що й я? Ми створені одне для одного...
 — І саме тому ти маєш дещо мені пообіцяти, — посміхаюся я і переводжу тривожний погляд на юнака. Ніжний поцілунок Арлета врешті відкрив мені очі на всі загадки наших стосунків, які раніше ніяк не могла збагнути. Тепер я знаю єдиний вихід із цієї ситуації...
 — Усе, що завгодно... — одразу поспішив відповісти він: — Лише не проси відмовитися від тебе.
 — Попрошу. Принаймні зроби вигляд, що як дівчина я тобі не цікава... — переводжу на нього погляд. Юнак здивовано мружиться: — Арлете... Я не хочу причиняти біль кожному з нас. Я для тебе небезпечна, мені страшно. Триває війна, всі ми під прицілом. Аж надто ті, хто до мене найближчі. Ти завжди був поруч, захисти мене ще раз. Зроби вигляд, що терпиш мене винятково заради короля. І я так зроблю. Щоб ніхто навіть здогадатися не міг про нас. Інакше відбудеться ланцюжок подій, які я не зможу зупинити, а ми втратимо одне одного.Дослухайся навіть, якщо ти вважаєш, що в мене параноя і це все маячня. Я з дитинства навчилася вираховувати ціну за всі примарні миті щастя. Цього разу я не згодна платити.
 — Добре, я зроблю, як ти просиш. А що буде з нами, міледі? — тривожно запитав принц, поглянувши в мої зелені очі, наче вперше. Я посміхнулася:
 — Це та ціна, яку ми маємо заплатити. Якщо в нас є хоч якесь спільне майбутнє, то лише так можна захистити його. Зрозумій, що я не відмовилася від тебе, Арлете. Але зараз не можна, не час. Зараз це була б непоправна помилка. Лише прошу, не намагайся перечити. Один раз у житті підкорися моєму проханню без задніх думок.
 — Я підкорюся, Ельзо. Якщо ти так кажеш, то я вірю тобі.
Арлет був змушений погодитися, хоча й пропозиція моя його не дуже влаштовувала. А ще більше дратувало золхідця те, що він так і не зміг нормально мені освідчитися і почути щось схоже у відповідь. Однак, тема була закрита, а ми так і залишились при своїх думках та надіях. Я була впевненою, що не повинна ризикувати принцом, а саме тому маю не розповідати йому про свої мотиви. Якщо він не знатиме, що я захищаю лише його, то виконуватиме нові правила гри. Інакше я не зможу його зупинити...
Наступного дня, як і обіцяла, я завершила траур по всій імперії панахидою в присутності всієї знаті. На головнім кладовищі наші священики та єпископи довго правили за померших від епідемії хвороби, а я стояла в першім ряду у чорнім убранні поруч із батьком та Леджером. Наші друзі (навіть Арлет, якому раптово полегшало) також були присутніми. Потім я подякувала всім, хто дотримувався правил днів жалоби, побажала сил родинам хворих та мертвих і оголосила кінець трауру.
Наступного дня палацом знову замерехтіли різнокольорові убрання. Моє світлофіалкове осіннє плаття Арлет назвав найгарнішим, зауваживши, що мені дуже личать веселкові кольори в одязі. Ще за кілька днів король умовив мене провести перший осінній бал, на якому також буде прислуховування молодих музикантів та відбір їх у королівський оркестр — наша щорічна традиція. Палац оживився у приготуваннях, а мої друзі нарешті розквітли в посмішках. Мій траур таки добряче їм осточортів. Вітелі остаточно примирилася з коханим, але з ким вона зустрічалася того вечора так і не розповіла. Армель з нашою допомогою також був готовим жити по-новому, а тому став приділяти увагу красивим панночкам і, як здавалося, забув про покійну принцесу, яка лише за кілька зустрічей припала йому до душі. Я з того раділа, бо розуміла, що зберігати вірність духові дуже важко та й, певно, не правильно. Ну а Арлет нарешті покинув лікарню і покульгав жити в свої просторі покої. Його травмована нога досі не згиналася в коліні, тому про прогулянки ми практично забули. Всі дружньо пританцьовували навколо нашого хворого дідуся, як ми його ласкаво називали. А він дійсно скидався на старійшину, бо ледь ходив припалацовою територією, спираючись на спеціально обладнану металеву палицю з вирізьбленими узорами, з якої я ще довго сміялася. Свою гру перед іншими ми виконували точно, а побути наодинці нам постійно заважали настільки, що я була впевнена: без злої карми тут не обійшлося. У рідкісні хвилини спокою принц піджартовував, що нам потрібно тікати на безлюдний острів, щоб просто поговорити про погоду. Я з ним погоджувалася... Справи імперії йшли добре. Після мого сильного політичного рішення про траур і допомогу усім сім'ям хворих простий люд ще більше потягнувся до мене, щоб подякувати і попросити про щось. Я вчилася бути гідною королевою, ставала серйозним політиком на нарадах і зрозуміла найважливішу істину: одна голова добре, а чотири краще. Навчившись бути не лише пихатою принцесою, але й турботливою подругою, зажила набагато легше. Арлет, Армель та Леджер стали неоціненними помічниками в справах державних, а головного болю у мене поменшало.
Життя поволі налагоджувалося, а я відчувала сили і відносний спокій на душі...
На осінній бал я остаточно попрощалася зі своїм трауром, тому одягла чарівну сукню яскравосонячного кольору із золотим розписом по всім декольте. Висока зачіска, дрібні кучері, довгі і розкішні сережки разом елегантно підкреслювали мою тонку шию. На руці — браслет, подарований принцом на ринку як символ нашої першої втечі на волю.
 — Увага! Її Високість принцеса Ельза Ендаласійська! — оголошував мене лакей, а я спускалася довгими сходами у Велику залу, розкішно посміхаючись. Арлет страшно кульгав, але таки вийшов до тих клятих сходів, щоб подати мені руку.
 — Святі небеса! Оце треба тобі так мучитися? Сидів би вже на лаві, нащо ж було йти? — пошепки сварюся я, проте золхідець відповідає у своєму стилі:
 — Ага, таких дівчат, як ти, довіряти іншим не можна. Вкрадуть і не помітять... А я на лаві в той час сидітиму...
 — Ну то що, ти може ще й потанцюєш зі мною? Хочеться чогось такого імпульсивного. Ти не проти народних танців? — піджартовую я, кидаючи повні іронії погляди.
 — Я не можу тобі відмовити, — посміхається брюнет і ледь стоїть поруч, тримаючись за мене.
 — Хто кого супроводжує, милий? Привіталася б із людьми, але боюся, щоб ти танцювати не побіг кудись... Тебе до лавочки провести, чи ти сам побіжиш? — із колкістю шепочу я, але зовсім по-доброму. Просто ну неможливо нам розмовляти без наших жартів.
 — В клятві є слова: "І в горі, і в радості", — упевнено посміхається він, а я лише хмикаю, мовляв: "Ми ще не одружені".
Арлета доводжу до нашої почесної лави, на якусь мить присідаючи поруч із ним. Король уже в залі, але зайнятий прийомом важливих гостей, а тому я врешті покидаю свого супутника на команду наших друзів і гордо підходжу до батька, щоб також приділити час знаті.
 — Увага! Перший королівський вальс! — оголошує лакей початок церемонії, а знать завмирає у цікавості. Всі знають, що Арлет не в стані танцювати, а тому кого оберу я — головна інтрига вечора. Якщо це буде котрийсь із новоприбувших принців чи маркізів, то це не зовсім коректно по відношенню до мого хворого супутника. А тому кожен мій крок, коли я спускаюся із тронного помосту, на очах усіх придворних. Яке продовження матиме наша з Арлетом історія? Адже від мого вибору на цей танець залежить становище, в яке я поставлю свого нового найкращого друга. А проте я ні краплі не схвильована і упевнено підходжу до лави, на якій раніше сидів і Арлет, і Армель, і Леджер, і навіть наша Вітелі. Всі вони одразу ж піднялися на ноги, навіть намагалися підняти золхідця, але жестом руки я їх зупинила. Чарівно посміхнулася і впевнено достатньо чутно сказала:
 — Для мене немає рідніших, ніж ви. Армелю, ти став моїм братом, а тому я даю тобі можливість запросити на цей вальс свою обраницю. Він же королівський, а як звуть брата принцеси? Все правильно... Арлете, пробач, але лікар заборонив мені танцювати сьогодні з тобою. Я б залюбки посиділа поруч, але сидіти поруч мені заборонив Його Величність. Тому цей королівський вальс я воліла б провести із чоловіком, який за короткий час став одним із найдорожчих людей мого життя. Леджере, братику, ти зі мною потанцюєш? Сподіваюся, що мила Вітелі буде не проти. Я поверну його тобі через один танець, — жартую до друзів, подаючи руку своєму кузену. Той здивований, але дуже щасливий, бо ж це публічний вияв нашої великої дружби. Крім того ще й ефектний удар по Каролін. Арлет вдячно посміхнувся мені, в той час Армель також подякував і поспішив запросити юну маркізу Ізабель, вродливу дівчину, яка сьогодні вперше сяяла на королівському балу. Король та герцогиня Делайн схвалили як мій вибір, так і пояснення, хитро переглянувшись між собою. Так, я ставала гідною спадкоємицею імперії. З Леджером танцювала тепло і радісно, посміхаючись до нього та всіх інших. Каролін скреготала зубами, здалеку за нами спостерігаючи. Їй не просто не подобалася наша дружба: вона була в розпачі від того, що ніяк не могла переконати сина піти проти мене. Їх відносини ставали все напруженішими, а мої з братом — лише кращими. На наступний танець, як зазвичай, мене запросив Армель, а Леджер — свою наречену. Потім було ще кілька танців, але сьогодні я не була налаштованою перетанцювати із усіма чоловіками, тому втекла на лаву до Арлета, де нас гнівно пропилювала поглядом леді Діана. Армель же навпаки сьогодні вирішив супроводжувати милу Ізабель, тому вони стояли удвох подалі від усіх. Арлет зазначив, що з них вийшла б гарна пара і прошепотів: — Я пишаюся тим, що ти відпустила Армеля на пошуки щастя і привселюдно назвала своїм братом. І ще танець з Леджером після вашого союзу був вдалим рішенням. Це гідні вчинки, моя принцесо...