Глава 24

Адель
Моє рідне чуже баронство спокійно жило, не відаючи лиха, коли одним теплим осіннім часом нас настигла велика біда. Темна мантія онуки кістлявої бабусі смерті загрозливо нависла над людьми. Ім'я цій онуці — незліковна хвороба, яка уразила наше містечко, привівши за собою страждання. Лихо застало зненацька, змусивши наш звичний світ застигнути в моторошному розумінні, що все на вічне. Споконвічно білий одяг лікарів, похоронні процесії, чорні від страху та горя обличчя завжди усміхнених людей щоденно кидалися в очі. Вулиці опустіли. Ні в кого не було бажання наражати на небезпеку себе і свою сім'ю, тому двері в будинках все частіше стали замикатися. Єдине благо — наша великодушна принцеса і її благодійні фонди радо вітали всіх потребуючих, а таких було не мало. Баронеса Айседора, яка вирішила вподібнитись великій міледі, також відкрила свій власний притулок для хворих. Щоправда, для цього вона виділила лише три кімнатки у нижній частині маєтку, але пишалася тим неймовірно. Лікарів не вистачало на всіх, хто їх потребував, а тому доглядали за людьми або їх родичі, або просто небайдужі люди, а такими наше баронство не повнилося.
Настали темні часи для кожної людини... А проте я безмежно дякую своїй жорстокій долі, яка викувала в мені сили боротися. Після повернення зі столиці Ендаласії, де такою бажаною була зустріч із маркізом Армелем і де ледь не розповіла йому про своє походження, я жила за суворими правилами любої матусі. леді Меліса завжди вирізнялася особливою впевненістю і рішучістю. Коли вона вирішила врятувати чуже викинуте в холодний замет немовля, то невдоволення чоловіка слухати не стала. Тепер же, коли захотіла дати добрячий урок своїй уже дорослій доньці, то зважати на пояснення і мольбу також не повважала за потрібне. Між нами пролягла певна прірва недовіри, яку матінка хотіла заповнити своїм вихованням і заборонами. Мені одразу довелося покинути свою добру леді Дженну і перейти жити додому. Забираючи свої речі, я плакала. Не була веселою й жінка, а її прощальні теплі слова я пам'ятатиму якщо не все життя, то хоча б довго: "Адель, доню, я завжди буду тобі тут рада. Ти служила в мене не довго, але тепер мені так шкода відпускати тебе. Хай береже Всевишній, ти вірна, чуйна і добра. Якщо буде потрібна допомога, то скажи. А тепер іди, хай тобі щастить". За усе моє життя ті короткі дні, що я жила в будинку доброї Леді, були найщасливішими. Повернутися додому, отже, знову стати жертвою знущань батька. А все ж я була радою його бачити... Наче сьогодні, добре пам'ятаю як прибігла до стільця, на якому він сидів. Впала навколішки, бажаючи обійняти. "Татусю, я знову вдома", — шепотіла, схиливши голову на його коліна. Я забула стусани, погрози, несправедливі звинувачення, те, як він жорстоко бив мене... Могла пробачити все, аби лише він пригорнув. За одну посмішку могла б терпіти рік знущань. Якби ж так лагідно сказав: "Адель, ти повернулася.. Я радий тобі", або лише назвав донечкою — цього, напевно, вистачило б з лихвою. Але ні... Я, мабуть, була грішною, бо ніжність і родина любов мені навіть не снилася. Пан Оскар невдоволено поглянув на мене, відкинувши мене ногою, наче чуже набридливе собача. "Ну повернулася, задріпанко, то й що тепер? Іди краще матері на кухні допоможи" — боляче вдарили насмішливі слова. Знову ковтаю образу... Ну за що ж зі мною так? Опираючись на стіл, поволі встаю, щоб іти геть... Але цих моїх страждань недостатньо для батька.

 — Знайдо, стривай! — почувся суворий голос, що й досі переслідує мене в кошмарах. Він просив принести йому ковдру, бо останнім часом на погоду боліли суглоби, а лікар просив тримати їх у теплі. Але сенс прохання був неважливим. Я переступила через себе і смиренно подала тепле покривало, яким сама ж загорнула батькові ноги, вперше в житті настільки чітко відчувши себе безродною служницею. Знайда, всього лише нікому не потрібна знайда, викинута в сніговий замет. Я не почувала себе людиною, бо була лише тінню чиєїсь величної постаті. Моє життя закрутилося навколо однієї страшної істини, а я сама стала заручницею свого положення. Моє ім'я в ріднім будинку звучало все рідше голосом татуся, він не втомлювався вигадувати для мене нові прізвиська. Одного разу спробував навіть ударити, проте на захист стала матуся, яка схопилася за дерев'яну мотику до печі і показала якими бувають жінки в гніві. Оскар завжди побоювався дружину, тому більше не смів чіпати мене руками. А слова його я терпіла. Матусенька на ніжність свою теж скупилася. Вся любов діставалася моєму молодшому братику Енріко, але я не можу не зазначити, що для мене він був справжнім промінчиком світла і найближчою людиною. Я без перебільшення обожнювала його, а він дуже любив мене. Зачинившись у кімнаті, ми часто любили ділитися одне з одним потаємним. І не дивлячись на те, що між нами велика різниця, мій зведений брат ріс, дивуючи мене своїм розумом. Він часто повторював слова, важливість яких, я з висоти свого досвіду не розуміла. А річ у тім, що дітям завжди дано бачити краще ніж нам, дорослим... Енріко казав: "Якщо ти є, то значить десь є твої батьки, сестри, брати і вся родина. І серед них точно є той, кому ти потрібна". Маленький розумник просив мене знайти своїх родичів, я й сама прагла цього, бо з кожним днем упевнювалася, що чужа тут... Але де ж я рідна? Де моя сім'я? Як немислимо важко не усвідомлювати свого місця на безмежно величезній планеті!
Я розуміла, що допомогти мені може лише Армель, але не наважувалася написати листа. На превеликий жаль, матуся заборонила мені навіть навідувати леді Дженну, тим паче гуляти містом. Старий дядько Генрі розповідав мені, що якось у місті зустрічав юнака, який тоді отримав мішком по голові біля дому нашої господині. Здогадавшись, що мова про Армеля, я не могла виразити свого щастя. То він шукає мене? Невже шукає? Маркіз здавався мені справжнім казковим принцом, він являвся у найчарівніших снах і рятував мене з мого полону... Я прокидалася в сльозах, розуміючи, що#x43e; казки — лише вигадка. Життя усіма можливими способами намагалося відбити мою віру в диво. Але кожного разу, коли я хотіла зневіритися, мій погляд падав на промінчик добра і щастя — мого братика. Його серце, позбавлене всього злого, зачаровувало мене. Тоді я запитувала себе: хіба ж не диво те, що в світі, де так багато жорстокості, народжуються справжні янголи в подобі крихітного дитиньчати... Можливо, колись такою була і я... Точно таким був Армель... Я навіть часто згадувала нашу з ним першу зустріч у дитинстві. Ну хіба таке буває в реальності, щоб маркіз, принцеса, принц і звичайна селянка розмовляли між собою, наче рівні? А все ж було, отже, дива існують! А тому я не засмучувалася через те, що Армель не міг знайти мене і, схоже, припинив пошуки. Вже те, що він шукав, дарує мені незриму надію... Завдяки цьому кожного ранку я прокидалася з усмішкою та щиро молила Всевишнього, аби саме сьогодні мій прекрасний принц знайшов мене. А коли день спливав у звичних клопотах без жодних сюрпризів, не розчаровувалася. Бо поспішав новий день і, можливо, саме він стане тим самим довгоочікуваним?
Але прийшла біда на наш край, стерши усмішку з мого обличчя. Однією з перших захворіла кузина моєї матері, тому батько з радістю відіслав мене доглядати за нею. Тітка Ніна була вдовою і ростила двох близнючок Скарлет та Джен, які в капризах своїх перевершили навіть схиблену Айседору. Тоді й розпочалося дійсно пекельне життя. Я не знала ні миті спочинку, адже крутилася на всі сторони, намагаючись подбати про дім, домашні тварини, город, ледачих близнючок і хвору постійну буркотливу тітку. Батько, здихавшись мене, підготував новий удар і заборонив бачитися з Енріко, аргументуючи це так: "Ти ж спілкуєшся з хворою! Ще дитину мені заразиш, дурепо!". Моя баронеса, до речі, думала так само, тому звеліла мені, головній фрейліні маленької баронеси, дбати про хворих у трьохкімнатній лікарні Її Милості. Я не відчувала ніг від утоми, падала на ліжко і не знала чи прокинуся на ранок... Моє серце крижаніло від страху, коли я щодня спостерігала за стражданнями хворих і уявляла, що й мене чекає ця біда. А проте якби я відала про випробування, які впали на долю моєї рідної сестрички, то не хвилювалася б дарма. Ми народжені сильними і тому не здаємося так просто.