Глава 23

 — Що? — вражено прошепотіла я, а від шоку не втрималася на ногах і тому хитнулася назад. Арлет устиг схопити мене, після чого легко обійняв за плечі на той випадок, якщо я таки знепритомнію після такої новини. Але непритомніти в плани мої не входило, я лише різко закрила однією рукою рота, а іншою схопилася за свого супутника. Разом із цією звісткою весь мій світ перевернувся. Я, наче душею відчула ще одне серце, яке б'ється від мене так далеко, але воно настільки рідне...

 — Вона жива... Моя сестра жива... — знову шепочу я, відчуваючи, що раптово мені нічим дихати. Легким рухом руки я загорнула кучеряві пасма волосся кудись аж на корону, забігавши очима по друзях: — Ви ж це теж чули? Вона жива... Моя Акселл жива...

 — Так, Ельзусю... Ми чули, — усміхнено мовив кожен із юнаків, але я майже не слухала їх. Армель, поглянувши на нашу подругу, тривожно запитав: — Віті, ти впевнена? Якщо ти не впевнена, то не треба дарма давати їй надію.

 — Армелю, я хіба ворог Ельзі? Я упевнена! Наша принцеса Акселл жива! Вона жива! Жива! — дратівливо вигукнула чорнявка, бо терпіти не могла, коли хтось сумнівався у її чарах.

 — Якби ти подарувала мені весь світ — це було б ніщо в порівнянні з цією звісткою! — вигукнувши це, я на радощах миттю обійняла подружку. — Де моя сестра? Як це сталося?

 — Я не можу цього знати, але питатиму карти ще, — посміхнулася чорнявка.

 — Хто може знати? — миттю оживилася я. — Повитуха... Повитуха може знати... І всі служниці, які приймали пологи. Армелю, знайди Карла. Потрібна інформація... Треба розпитати тьотю...

 — Можуть бути записи в книзі реєстру прислуги. Якщо твою сестру викрали, а це єдине пояснення, то тоді ж прибрали усю прислугу, яка могла б щось знати. Потрібно знайти всіх, кого за той час викреслили із реєстру, також повитуху, яка приймала пологи в королеви. Її в палаці зараз немає... — запропонував Армель.

 — Треба розпитати усіх, хто може щось пам'ятати... Лер може знати більше інших, він був у ту ніч у палаці. — додала Віті. — Твоя нянька... Можна знайти і її.

 — Є простіший спосіб щось дізнатися... Ельзуню, цілителька дала тобі той напій, — стиха мовив Арлет. Я зітхнула, поглянувши на друзів, але погляд мій випромінював велику надію:

 — Ви всі маєте рацію. Друзі, ви уявити не можете, що я зараз відчуваю. Це і нестерпима печаль, що моя рідна сестра майже двадцять років жила десь далеко від нас, а я плакала на могилі чужої людини. А з іншої — це найбільше щастя... Вона жива. Попри все вона жива. Мій обов'язок — знайти її. І без вас я не впораюся. Допоможете мені? — посміхаюся, повільно перевівши погляд на кожного із трійки. Всі вони радо запевняють мене, що зроблять усе задля того, аби відшукати мою сестру.

 — Я вас так усіх люблю. Як добре, що ви в мене є... — радісно шепочу я, душею злетівши кудись аж до небес. — Розпочинаємо операцію пошуку втраченої принцеси. Королю ми нічого не кажемо, поки не знайдемо шлях і докази. Його серце не витримає цього. Розділимося... Вітелі, питай свої карти. Армелю, знайди Карла. Хай наші шпигуни покинуть все, що я раніше наказувала, а зараз всі разом кинуться на пошуки повитухи. Арлете, я дам тобі ключі до таємної кімнати, дістанеш усю інформацію про прислугу, що там є. А я поговорю з тітонькою та Лером, а ще вип'ю той напій цілительки. Івейн накажу розговорити всіх старих слугів... Святі небеса, мені не терпиться розпочати!

 — Завтра зранку розпочнемо... Лише не сподівайся, що це буде дуже швидко, — усміхнувся мені Армель, поклавши руку на моє плече.

 — Я почекаю... Я стільки чекала... — посміхаюся, дихаючи вперше за довгий час на повні груди.

 — Ми знайдемо її. Це я тобі обіцяю, а ти знаєш, що буває, коли я щось обіцяю тобі, — шепоче Арлет, пригорнувши мене до своїх грудей.

 — Знаю, останній раз ти декого побив, — піджартовую я, на радощах і собі обнімаючи брюнета.
***
Наступного дня ми з самого світанку прийнялися до роботи. Я, зустрівшись із Арлетом, передала йому ключ і провела до таємної кімнати. Сама ж поспішила до тітоньки, а потім і до Лера. На відміну від слуги, герцогиня довго просила мене не розпитувати і відпустити минуле. Врешті мені довелося їй у всьому зізнатися, взявши обіцянку нікому не розповідати. Лише після того така ж здивована Делайн, як і я учора, розповіла мені все, що пам'ятала про ту ніч. Ім'я повитухи вона також зберегла у пам'яті, але жодну із фрейлін не могла згадати.

 — Аміна після того була покарана твоїм батьком. Її прогнали з палацу, не давши ні монетки, хоч перед тим вона багато років служила. Не знаю чи жива вона ще і куди подалася потім... Їй має бути років шістдесят... — розповідала герцогиня про повитуху, важко зітхаючи. — Я не розумію... Як же це? Коли її встигли викрасти? Я прибігла в покої твоєї матері, коли лише дізналася... Каролін колихала тебе на руках, а повитуха повідомила, що маленьку Акселл вже забрали... Отже, її до того й винесли? Всевишній, то я не встигла! Тебе також могли вкрасти, якби я не прийшла! Дівчинко моя...

В істериці жінка згорнула мене в обійми, гірко плачучи. Вона звинувачувала себе в тому, що сестричку вкрали. Я намагалася заспокоїти тітоньку, але їй було дуже важко. І мені теж, бо я розуміла, що кожне промовлене слово — правда. І ця істина давалася дійсно дуже важко. Мені пощастило. Просто пощастило залишитися в палаці. Мене врятував прихід моєї тітоньки... Якби не вона, хто — зна де б я зараз була, ким би була... І чи залишилася б у живих...