Глава 22 (2)

Це була неочікувана тема спілкування. Я ніяк не сподівалася, що варто мені лише приїхати додому, як на першій же розмові батько знову захоче видати мене заміж. Хіба ж це справедливо? Арлет нахмурився: боявся моєї відповіді. Тітонька взагалі важко опустилася в крісло і закрила обличчя руками. Вона явно була також здивованою. А я посміхнулася. Прикрила очі, згадавши обличчя золхідця, коли він тримав мене, висячу по іншу сторону перил терраси. Згадала хто заспокоював мене і підтримував під час моєї хвороби, хто був поруч. Як засинала в сльозах у його обіймах, як він пожартував, що одружиться зі мною, а я сміялася і штовхала ліктем у ребра. Як переконувала прийняти Ендаласію. Як він упевнено заявив, що не змириться з долею і викрадає мене. Як я пішла за ним, покинула свій дім і подалася назустріч диву. Як дбав про мене у дорозі, в хатинці цілительки, а ще в домі його батьків... Арлет. Лише завдяки йому я жива... Який вихід із пропозиції батька? Лише єдиний —
погодитися. Але хіба ця казка матиме такий кінець? "Жили вони довго і щасливо, поки старий король не вирішив усе перетворити на династійний шлюб"?... А може вперше в житті піти проти цих методів, якими мною маніпулювали? Мабуть, що саме так... Усміхаюся знову, беручи руку Арлета. Брюнет здивовано дивиться на мене практично зляканим поглядом. Зустрічаюся з ним очима, але думок не можу прочитати. Певно, він теж розгублений.

 — Арлете, ти просив моєї руки таємно від мене? Кажи щиро, ми ж домовилися...

 — Ельзо, я все, що хотів, сказав тобі ще там, у покоях... Ти для мене найдорожча людина. Я багатьох втратив, але ти не будеш однією з них. Іншого зиску від твого одужання я немаю. Я не просив твоєї руки таємно від тебе, Його Величність король каже правду. Ти б не пробачила нам обом такого договору. А зважаючи на нестабільність наших відносин... Я ж не самогубець, щоб таке за твоєю спиною прокручувати.

Я усміхаюся йому, дякуючи за щирість. Переводжу погляд на батька, здивованого нашою раптовою відвертістю одне з одним.

 — Тату, зрозуміло, що після усього, що зробив для мене Арлет, йому я не можу відмовити. І відмова сьогодні не звучатиме.

 — То ти згодна? — поспішає король, наче боїться почути продовження моєї тиради. Однак, я намірена довести справу до кінця.

 — Але це ваша пропозиція, а не Арлета. Пропонуєте династійний шлюб? Навіщо? Я не заперечую, що знаю про всі переваги мого союзу із принцом Золхіди при перелічених вами чинниках, але знаєте чому нічого не вийде? Бо силоміць... Я знаю, що ви хочете як краще і ціную це. Але ви розумієте, що відбираєте у мене будь-який шанс влаштувати все власноруч? Аби це був мій свідомий вибір, як колись зробили ви у свій час... Король Сигізмунд не бажав вас у зяті, а ваш батько взагалі сватав іншу дівчину. І що, ви послухали їх? Ні, ви пройшли ряд випробувань, аби моя мама стала вашою дружиною. І ви завжди казали, що той рік із нею був вартий усього пережитого. І вона залишила вам мене, частинку її душі і плоті. Чому ви не хочете, аби в крижанім світі інтриг і зради я знайшла свого короля Аделарда? Я легко розвію всі ваші страхи, бо сама більше не боюся. Генріх не візьме мене в дружини, я відмовлю йому. А коли моя дипломатія не допоможе, то поруч Арлет, який має досвід у відлякуванні моїх залицяльників і крім того має право втручатися (я ж не просто так назвала його своїм супутником). Навіть якщо знать, підкуплена Каролін, не визнає мене спадкоємицею поки я незаміжня, я однаково не здамся. Покличу свій народ і він піде воювати за мене. Я далекоглядно уклала союз і золхідським
королем та спадкоємецьом Рудніци. Якщо мене не визнають, Франк і Рудольф з їх арміями стоятимуть перед нашими ворітьми. Здогадайтеся де тоді буде Каролін. За мною підтримка народу, лицарів і інших імперій. Знать знає це, вона не піде протии мене. Боятиметься. І найголовніший ваш страх — чизумію я одна захистити Ендаласію. Я життя своє за Батьківщину віддам. Коли помирала, встигла подбати про неї, не віддала у руки Каролін. Я повернулася утричі сильнішою. Мою Ендаласію я не покину. І я ніколи не була одна. А поки зі мною такі відважні і вірні лицарі, як Арлет, Армель, Лер, навіть люба Вітелі і всі інші, я більше не боюся нічого. З самим Шайтаном готова позмагатися! Ніхто не змусить мене бути жертвою корони. Від нині не буде жодного натяку на династійний шлюб. А коли я буду впевнена, що хочу заміж не тому, що так потрібно, а тому, що мій син мусить бути схожим на цього чоловіка, а я захочу бути просто Ельзою для нього, а не Її Величністю королевою у своїй же сім'ї, то отак візьму його руку, прийду до вас і попрошу благословіння. А поки я більше нічого не можу вам сказати. Я не відмовила, але й не погодилася. Вважайте, що це ще одна моя жіноча забаганка. А тепер з вашого дозволу я б хотіла відпочити з дороги...

Аби описати приємний шок на обличчях моїх рідних, варто скликати спілку письменників. Я гордо піднялася з дивану і поштиво поклонилася монарху, обійняла тітоньку, потім кинула ошелешеного погляда на досі сидячого Арлета, обличчя котрого аж світилося, запитавши:

 — Ти йдеш чи як?

 — З вашого дозволу, — юнак підхопився, поклонився і вийшов слідом за мною. Вже в коридорі він навіть не знав, що мені сказати. Мовчанку довелося порушувати мені:

 — Не образився? — усміхаюся, кидаючи на нього погляд.

 — Ельзо, ти... Це було неймовірно. Ти, наче зовсім інша людина. Чого мені ображатися? Ти маєш рацію, яке добро від династійного шлюбу? Ми б лише пересварилися... Але де в тебе ця сміливість узялася?

 — Раптово зрозуміла, що більше немає чого боятися, інакше так і просиджу, замкненою у своїх покоях... Я вже інша людина, Арлете. Удосконалена версія самої себе... Щоправда, залишився один страх — моя терраса. Я не можу туди заходити, в мене перед очима ті події... Я ж не маленька, розумію, що все минуло. Але позбутися цього не можу... Потрібен час... — усміхаюся, поглянувши на принца. Але той заперечно хитає головою: