Глава 20

Герцог Лоренс дійсно був чоловіком статечним і гарним. Мав кучерявий русявий чуб і приємну зовнішність. На перший погляд виглядав дуже солідно. З таким не соромно було б іти на зустріч до свого народу. Побачивши мене, він почтиво поклонився і поцілував мою руку. Він не виглядав, як хлопчик, а скидався на дорослого розумного чоловіка. Тепло посміхнувся, після чого мовив своїм упевненим оксамитовим голосом:

- Ваша Високосте, познайомитися із вами для мене велика честь.

- Я також дуже рада нашому знайомству. Отже, ви герцог Лоренс? Я уявляла вас інакшим,- посміхаюся, кокетливо зиркаючи на чоловіка. Що ж, здається, ця протилежність Рудольфа складе мені гідну пару. Лоренс засміявся і, взявши мене під руку, вирішив провести садом. Сміливий, сильний, упевнений... Після прогулянки, ми разом поснідали, де відбулася трохи дивна, на мій погляд, розмова.

- Чи чарівні, люба Ельзо. Чи буде моя майбутня дружина так ласкава зустріти зі мною захід сонця?,- усміхається чоловік.

- Я б залюбки, але перед заручинами дуже мало часу. В мене багато справ, тому сьогодні навряд зможу.

- Що це означає? Справи справами, але для жінки її чоловік завжди має бути на першім місці,- твердо мовив Лоренс, від чого я навіть розгубилася.

- Для жінки- можливо. А для майбутньої королеви на першому місці її держава і народ,- впевнено мовила я, але схоже, що недостатньо впевнено.

- Хто вам таке сказав?,- приснув сміхом герцог.- Жінка взагалі не може правити. Її обов'язок- народжувати дітей, стати гарною матір'ю, слухняною ласкавою дружиною. Так сказано самим Богом. А теперішні жінки давай надягати корони і брати в свої руки кермо влади. Маячня! Те, що в короля немає синів, говорить про нездатність цього чоловіка думати. Навіть якщо перша народилася донька, то закону немає, що далі чоловіку йти у монастир!

- Що ви говорите? Слідкуйте за словами! Я не стану цього терпіти! Я- член монаршої сім'ї і донька Його Величності! Ви не будете так поводитися! А крім того ви ж добре знаєте, що Її Величність королева померла при пологах... Як ви смієте торкатися її священної пам'яті?

- Траур носять рік, а не двадцять. Навкруги повно гарних жінок...,- безчуттєво відрубав чоловік, а я вже не могла цього потерпіти. Різко встала з місця, спонукаючи до цього й герцога.

- Стуліть пельку! Цю образу я ніколи не забуду вам! Ніхто не сміє так говорити про моїх батьків!,- ледь не закричала я.

- Не смійте підвищувати на мене голос, принцесо! Я- майже ваш чоловік! Сказав прийти ввечері, то ви маєте прийти. Якщо після весілля ви надумаєте демонструвати свій характер...

- То що буде? Піднімете на мене руку?

- Можу... Розумні жінки цього не потребують, але я бачу, що ви, шановна принцесо, до них не належите? Жінці немає місця в політиці і в чоловічому світі. Пора б звикнути до цього і прийняти...

Все, це було останньою краплею. Мною заволоділа така хвиля гніву і образи, що я зовсім не контролювала себе. Різко підняла руку, аби дати цій нахабі ляпаса, але він легко перехопив її своєю, а тоді просичав з певною насмішкою:

- Слідкуйте за своїми діями, принцесо. Ви не посмієте так зі мною поводитися. Ви більше не ендаласійська лілея, ви- моя жінка. Після завтра наші заручини, потім і весілля. Думайте розумом...

Я знову скипіла гнівом і намагалася вирвати свою руку, але він міцно тримав її, починаючи викручувати у неприродню сторону. Відчувши біль, я не на жарт злякалася. Просто до паніки злякалася цього чоловіка.

- Варто!,- крикнула я, але всі ці бісові охоронці, наче під землю провалилися. Мною оволодів розпач, але в ту ж мить, наче з-під землі, з'явився Арлет. Матінко, як же я йому зраділа! Лоренс теж зрадів, весело усміхнувшись. Певно, новий наречений не очікував на такий подальший розвиток подій. А проте мій мужній захисник легко змусив його відпустити мою руку, схопивши його за лікоть. Коли ж я стала вільною, золхідець ненависно просичав:

- Лоренсе, бачу, що ти зовсім здурів. Перед тобою не базарна жінка, а Її Високість принцеса Ельза Ендаласійська! Благородна наслідниця престолу. Її ніхто не посміє торкатися і так з нею розмовляти, ти мене чув? Негайно проси пробачення у міледі!

- А тобі то що? Закохався, принце Арлете? Якщо не проситиму пробачення, вдариш старого знайомого заради якоїсь дівулі?,- з насмішкою хмикнув Лоренс.

- Я заради цієї дівулі з самим Шайтаном позмагаюся!,- стиха прошепотів мій брюнет і ще раз попередив про те, щоб чоловік схилився переді мною. Але оскільки той знову грубо відмовився, то Арлет був змушений діяти більш радикально. Різко вдарив чоловіка по щелепі, від чого той упав на землю. Я навіть не уявила б, що такого огрядного дядька можна звалити на коліна одним ударом. Просичавши якусь там погрозу, Лоренс надумав устати, щоб помститися. Натомість мій лицар різко штовхнув того просто мені під ноги. Викрутив герцогу руку за його спиною і впевнено повів:

- Ще один раз побачу твою неповагу, так легко не обійдешся. Бачу: ти все ніяк не можеш змиритися з тією поразкою п'ять років тому. Навіщо долю випробовуєш? Запам'ятай собі, що перед принцесою Ельзою такі, як ти, завжди стоятимуть навколішках. Запам'ятай собі... А тепер проси пробачення.

Герцог пообіцяв, що цього не забуде і ще помститься своєму знайомому, а проте, коли Арлет міцніше стиснув його викручену руку, той таки вибачився у мене. Після чого його схопила варта, котра таки надумала підійти.

- Проведіть його до його покоїв і простежте, аби шановний герцог не покидав їх поки король не накаже,- розпорядилася я і тут же зробила крок у сторону золхідця. Юнак у той час повівся точно так же. Усміхнувся мені і заговорив першим:

- Ну що, вільна пташечко, наліталася?

- Не смішно,- примирливо видихнула я, ковзнувши поглядом на герцога, який ще був не дуже далеко. Арлет видихнув:

- Пробач, ти не мала цього бачити. Ситуація була крайньою.

- Не мели дурниць, що ти...,- турботливо поглянувши на чорнявого, я легко поклала досі тремтячу від страху долоню на його плече:- Тільки ти обережніше... Як твоє рана? Хоч би кровотеча знову не пішла від навантаження.

- Не хвилюйся, я вже у цілковитому порядку,- ніжно запевнив мене юнак, ледь усміхнувшись:- От я знав, що це все так буде. Лоренс нестримний, необдуманий, грубий. Для нього жінка нічого не варта. Ну що ти, дійсно злякалася, люба? Принцеса Ельза не боїться чоловіків...

- То чоловіків, а не драконів,- заперечила я і заховалася у обіймах Арлета, який лагідно пригорнув мене до себе. Поклавши голову на його плече, я переможним поглядом провела побитого нареченого до палацу.

- Все минуло, тебе ніхто не посміє образити... Як твоя рука? Болить?,- тихим спокійним голосом запитував юнак, граючись моїм волоссям.

- Ні, не болить... Я тобі така вдячна, Арлете, що й слів немає, аби описати.

- Ну я ж захисник корони, от і захищаю тебе, моя королево,- усміхається чорнявий.- Чшш, заспокойся. Я ж поруч, хіба тобі є чого боятися?

- Зроблю все можливе, аби ти завжди був у Ендаласчії,- сміюся, усміхається і принц, пригадуючи мені всі мої погрози. Я відповідаю, що те все застаріла інформація, і важко стомлено прикриваю очі, а тоді продовжую:- У мене вже немає сил на всю цю божевільну гру... Якби не мій народ, я б ні дня не терпіла цього знущання...

- Ти граєш свою роль, Ельзо. В тебе немає виходу. Тебе знову забули спитати... Ходімо, я проведу тебе до короля. Розірвеш ці заручини. Чи ти терпітимеш Лоренса?

- Жартуєш?,- усміхаюся я, беручи свого рятівника під руку і поволі йдучи до палацу. Я продовжувала свою сповідь:- Не розумію, невже вийти заміж так необхідно? Я настільки налаштована проти, що вже наперед ненавиджу свого майбутнього чоловіка. І це має бути обов'язково хтось із благородного роду, а до заручин два дні. Це як купити кота в мішку. А якщо б на першій зустрічі Лоренс не проявив себе? Мені довелося б стати його служницею? Ну дякую, татусю. Чудовий вибір! Мені потрібно щось вигадати... Хто вірний, надійний, знайомий і не буде ні Рудольфом, ні Лоренсом? Кого прийме мій батько і знать?

І тут то мені й спало на думку те, що тиждень тому вважалося б жахіттям, зате тепер стало б справжнім порятунком. Стало б, а проте не вийшло. Переводжу хитрий погляд на свого супутника, посміхаючись:

- Арлете, не хочеш на мені одружитися?,- чорнявий аж закашляв, після чого пильно на мене поглянув:

- Ельзо, ти сама щойно сказала, що налаштована ненавидіти свого майбутнього чоловіка і тепер таке мені пропонуєш. Я не хочу, щоб ти мене ненавиділа все життя...

- Та заспокойся,- усміхнулася я.- Це був би дуже милий несправжній шлюб... Ми б не втручалися у життя одне одного, але на людях...

- Несправжній шлюб?,- перепитав юнак. Він маскувався посмішкою, але в душі не на жарт образився. Я це прекрасно бачила, але ніяк не могла зрозуміти. А що ж тут такого? Нормальна пропозиція.- Ти нещодавно щось там говорила про необхідність наслідника. Мені цікаво, де ти візьмеш дитину при несправжньому то шлюбі?

- Ай, Арлете, в мене й без дитини повно проблем! Все, не ображайся, просто я дійсно злякалася Лоренса, от і говорю маячню різну. Все, забудь,- благально прошепотіла я, а згодом нахмурилася, бо дійсно не подумала про наслідника. Та й узагалі, які чорти мене смикнули розкрити рота і таке сказати! Та ще й кому! Загалом ми обоє образилися на мене: я- за слово "шлюб", а Арлет- за "несправжній". Юнак примирливо посміхнувся, вдавши, що його ніскільки не заділа моя дурна пропозиція. Зупинився, пильно поглянув у мої злякані очі і ще раз міцно обійняв.- Усе, не бійся... Я все розумію. А ображатися немає на що. Особливо, якщо згадати, що колись ти кричала, наче навіжена, що за такого вигнанця, як я, ніколи не підеш.

- Знайшов, що згадати,- усміхаюся, відвівши погляд. Ми знову рушили вперед. Мій герой дорогою підсміювався з невдалих моїх наречених, а я лише зітхала. Бо дійсно один краще іншого...
У своїх покоях король не дуже радісно слухав мою розповідь про скверний вибір нареченого. Я ходила кругами по дорогому килиму, розмахуючи руками і ображено надуваючи губки. Арлет підтвердив мої слова, а проте був надто замисленим. Я ж у душі сердилася на себе через необдуманість, а зривала свій гнів на Лоренсу. Недовго подумавши, монарх розірвав заручини і прогнав герцога із королівського двора за образу нанесену принцесі. Проводжати його я не прийшла.
А проте батько не полишив пошуки нареченого і встиг підібрати для мене цілих два (один про запас) кандидата на мою руку. Обирав монарх із гостюючих у нас вельмож, оскільки часу на листування з далекими державами не було.
Сьогодні ж я поспішила на зустріч із новим кавалером. Його звали Ніколас, принц Ніколас. У своїй імперії він був наймолодшим сином короля, а тому й притендував на мою руку, щоб посісти престол у іншій державі. Мав двадцять три роки і приємну зовнішність. Перша наша зустріч минула, на диво, дуже приємно. Він не був ні тираном, ні підкаблучником, знав багато цікавого і вмів цим поділитися зі своєю супутницею. Я навіть вирішила, що цього разу все буде ідеально. Але не тут то було. Ввечері мені прийшло запрошення у сад. Аби не розізлити і цього нареченого, я вирішила прийняти пропозицію. Біля фонтана під місяцем мене очікував галантний Ніколас, а проте він не був налаштований на розмову, а лише палко вибачився і сказав, що має необхідно повертатися додому. Він поцілував мою руку, подарував на пам'ять кулончик і покинув сад, залишивши мене сам на сам із своїм шоком. А проте я була не сама, бо неподалік на лавочці сидів цілком задоволений собою золхідець. Тоді я навіть не помітила його, оскільки поспішила пояснити все батьку. Не знала я і того, що Ніколас- давній приятель Арлета, який завдячує йому життям. Отже, борг було віддано таким чином. На світанку мала відбутися зустріч із ще одним нареченим. Маркіз Едуард- племінник короля імперії за назвою Данна. Досить привітний чоловічина, був одружений, повдовів. Дітей немає. До нього я поспішала без жодного інтузіазму, оскільки зовсім не бажала ставати другою дружиною. А проте мені й не прийшлося, оскільки чоловік до мене не прийшов. Замість нього мене привітав його слуга із листом. Пробігши очима по рядках, я важко видихнула. Виявляється, мій новий наречений лише зрозумів, що він сильно хворий, а тому не може допустити жодних заручин. Передавши слугою мої співчуття і побажання швидкого одужання, я стояла посеред саду, як вкопана. Що це все означає? Як відповідь, на горизонті з'явився веселий Арлет. Він ще здалеку поклонився мені, усміхнувся і наблизився:

- Ельзуню, що таке? Не прийшов? Ай, як шкода... Кажуть, що хворіє... Ну зате в тебе є шанс залишитися вільною. Адже заручини завтра...,- пильно поглянувши на юнака, я здивовано мовила:

- Звідки ти знаєш, що він хворіє?,- Арлет зам'явся, часто покліпавши очима, а потім відповів невиразною зв'язкою слів. Я підозріло на нього поглянула:- Що таке? Ти якось причетний до цього? Не обманюй мене...

- Ельзо, що ти говориш? Ти просила дати тобі можливість самій обрати. Я ні до кого не торкався пальцем. Уявлення немаю чому Ніколас відмовився від тебе і чому захворів оцей... Не дивися так, я не винен в усьому, що стається у світі.

- Сподіваюся,- зітхаю я і направляюся у сторону палацу. Крім звітування перед батьком за черговий провал у любовному плані, я маю ще й зустрічати гостей, які вже починають з'їжджатися. Саме серед них нова ціль мого татуся- принц Мануель Балкідський. Наказавши мені зустріти його тепло і гостинно, король наголосив, щоб я припинила грати на руку Каролін і зробила все, аби втримати цього нареченого поруч із собою. І здавалося б, що усе мало бути, як потрібно. Я оточила юного гостя своєю турботою та увагою, особисто провела до його апортаментів, показала палац. Але от біда! Після відпочинку принц покликав мене і дуже в непривітній формі наголосив, що між нашими імперіями можлива лише дружба. Що сталося цього разу, я ніяк не могла збагнути. Не могла аж до тієї пори, доки не помітила розбиту брову у цієї особи королівської сім'ї. На питання що сталося, Мануель лише невдоволено пробурчав мені, що не схильний відповідати.

- Не розумію, що відбувається,- скаржилася я Армелю та Авітель, зустрівши їх одразу ж після розмови з останнім нареченим.- Може батько має рацію і це все не збіги? Може дійсно хтось докладає багато зусиль, аби відігнати від мене усіх женихів... Але кому це потрібно? Раніше я думала б на Арлета, але він і сам відмовився від мене...

- Король хотів видати тебе за Арлета, а він відмовив?,- здивувався мій названий брат.

- Та ні, я сама пропонувала йому фіктивний шлюб. Мені- воля, йому- корона, визнання Не захотів. Я побачила, що він образився. У нього немає мотивів тепер перешкоджати мені. Але він багато знає і я впевнена, що про Едуарда і його хворобу Арлет знає щось таке, чого не знаю я.,- а проте вже навіть цього було достатньо, аби мої друзі ошелешено переглянулися. Авітель важко зітхнула:

- А може він хоче справжнього шлюбу, га?

- Хто? Арлет? Він мене не терпить так же, як і я його! Це такі продумані ходи у нашій ворожнечі...,- упевнено мовила я, обманюючи усіх і себе також.

- Я розмовляв із нашими шпигунами, сестричко,- прошепотів мені маркіз.- Не знаю, чи казати тобі навіть...

- Кажи. Я маю знати,- напружуюся, схиляючись ближче до друга. Армель видихнув і прошепотів мені на вухо:

- Дерек слідкує за Арлетом, як ти і просила. Він не знайшов його зв'язку із Каролін, але сьогодні зранку наш принц мав серйозну розмову із принцом Мануелем. Розбиту брову нареченого бачила? Упевнений, що він не лише через це відмовився від тебе. Було щось грандіозніше. В Арлета подряпана щока і болить під ребрами- це вже моє власне спостереження...

Це була остання крапля мого терпіння. Скипівши із люті, я подякувала друзям і помчала у внутрішній сад до фонтану- улюблене місце золхідського принца. Я була впевненою, що знайду юнака саме там. Не помилилася.

- Арлете!,- побачивши знайому постать, що повільно крокувала у протилежну від мене сторону, крикнула я. Почувши, що його кличуть, принц повернувся на голос. Побачивши мене, він ледь видихнув, певно, хвилювався через свій зовнішній вигляд. Усміхнувся, потім пильно поглянув у мої очі.

- Моя міледі... Що сталося?

А проте та добряча подряпина на щоці юнака так сильно кидалася в очі, що я аж відсахнулася.

- Янголи небесні!,- скрикнувши, я скривилася і підбігла ближче.- Це як він тебе так? Сильно болить?

- Якщо посміхнешся мені, то не болітиме.,- Арлет важко видихнув, а потім усміхнувся і взяв мою руку в свою, намагаючись поцілувати. Проте я була настільки сердитою, що вирвала свою долоню з його пальців.

- Хай болить, може порозумнішаєш!,- скипіла я.- Ти уявляєш, що з тобою могло статися? Сподобалося битися чи що? Скажи на милість, що такого зробив Мануель, що ти накинувся на нього з кулаками?

- І давно ти все знаєш?

- А ти краще спитай чи багато я всього знаю? Ти що собі взагалі думаєш, Арлете? Ти вирішив, що тобі все дозволено? Що ти влаштував? Ти уявляєш наслідки?,- прикрикнула я, нахмурившись. Арлет важко зітхнув, поглянувши у мої очі.

- Не заперечую нічого, ти ж добре проінформована. Мене цікавить інше- хто приніс тобі новини? Сам кавалер поскаржився чи може ти знову взялася слідкувати за мною? Ельзо, що за дитячий садок? Ми ж дорослі люди!

- То чому ти не поводиш себе як доросла людина?,- вигукнула я.- Я ж тебе просила не втручатися! Так складно просто почекати в стороні? Ти обіцяв мені! Вірити тобі після цього?

- Ельзо, зрозумій же, що я не міг так ризикувати!,- скривився юнак, намагаючись щось донести до мене.

- Цікаво, чому? Що тобі до того? Що ти втрачаєш?

- Тебе! Я втратив би тебе! Я вже казав тобі ще першого дня, що не згоден бути в тіні інших! І я попереджав, що не віддам тебе нікому! За порятунок від Рудольфа, Лоренса ти дякувала, а ці то чим кращі? Жоден із них гідно не боровся за тебе, аби ти собі знала! Але ти варта, щоб за тебе боротися! Тобі цей Мануель важливіший ніж я, твій друг?,- кричав кароокий.

- Ти знущаєшся? Арлете, ти не усвідомлюєш всього ризику! Влаштувати бійку перед носом у короля! Мій батько може прогнати тебе за таке, позбавити лицарського стану, на кращий випадок просто понизити в титулі! Ти головою думаєш, чи ні?

- Мене не цікавлять титули, Ельзо! Я готовий піти на такий ризик! Я ж все одно залишився принцом- вигнанцем, то навіщо мені награна велич, несправжні шлюби, корони заради краси? Я дбаю про честь, про друзів, про тих, кого люблю. А в мене з рідних людей лише ти і Армель твій, а ще короля полюбив як батька. Свого ж то в мене не було. Я не можу вас утратити. Я боротимуся, ти не зупиниш мене. Коли хочеш розповісти монарху- уперед!,- впевнено заявив чорнявий, помахавши пальцем у мене перед носом і уткнувши його в сторону замку.

- Не дратуй! Ти вже зовсім не тямиш себе! Я не видам тебе, Арлете! Перед батьком захищу, але не показуйся йому на очі зі своїм подряпаним обличчям! І молися! Молися, Арлете, щоб Мануель не поскаржився на тебе і ця справа не набрала розголосу! Інакше я теж буду безсилою: тоді викручуйся, як знаєш! Скажи на милість: чого ти прагнеш? За що борешся? Мені вже не можна вийти заміж без твого дозволу? Ти мені татусь, братик, коханий? Хто?,- накинулася я із звинуваченнями. Арлет також скипів, тому хутко прокричав:

- Я тобі той, кому ти не байдужа! Навідміну від усіх цих псевдонаречених! Я тебе рятую, але почекаю, коли ти зрозумієш і подякуєш...

- Арлете! Ти не...!,- крикнула я, але закінчити мені не вдалося. Оскільки, наче грім серед ясного неба, мене покликав сердитий голос батька:

- Ельзо! Що тут відбувається?,-підстрибнувши із переляку, я присіла в реверансі. Арлет також поклонився, важко видихнувши. Король упевнено підійшов ближче, змірявши нас поглядом.- Чого розкричалися?

- Сперечаємося, Ваша Величносте... Не зійшлися у поглядах щодо...,- швидко протараторила я, натомість монарх різким жестом руки звелів мені замовчати.

- Ти забуваєшся, Ельзо! Занадто багато собі дозволяєш останнім часом! Що з тобою? Троє наречених дременули, так я ще й бачу, як ти сваришся із Арлетом! Що ти собі думаєш? Завтра заручини! З ким заручатимешся?,- із нотками гніву вигукнув батько, зловивши мене за руку і різко відкинувши її. Я хитнулася, винувато опустила голову і затамувала сльози образи. В чому я винна?

- Пробачте, сір,- шепочу я.- Дозвольте мені пояснити...

- Ти вже достатньо мені напояснювалася... Годі!,- прикрикнув монарх.

- Ваша Величносте, принцеса не...,- намагався щось пояснити Арлет, але король недослухав і його:

- Не винна? А ти залюбки її захищатимеш, я знаю! То винен ти, Арлете? Чи хто?

- Сір, пробачте, але це дійсно та...- схилив голову юнак, а проте я різко перервала їх розмову:

- Дійсно, моя вина!,- вигукнувши це, я лише злісно зиркнула на брюнета. Змірявши мене невдоволеним поглядом, батько важко видихнув і продовжив розмову із принцом:

- Що в тебе з обличчям?

- На тренуванні ненароком отримав...,- видихнув юнак. Батько недовірливо покосився на нього. Я зітхнула:

- Принц Арлет і наші гості разом тренувалися сьогодні. Бойові шрами- символ мужності...

- Саме про це ми й сварилися, коли ви прийшли,- тут же продовжив мою думку Арлет.- Принцеса сварила мене за необережність. А я намагався довести, що шрами для чоловіка- найкраща прикраса...

- Ну зрозуміло, захищаєте одне одного. Схожі...,- зітхнув батько.

- Це все правда... А щодо наречених, то я не розумію чому так сталося. Але ж хіба обов'язково влаштовувати заручини саме зараз? Цього разу буде свято Леджера і Авітель, а колись...,- намагаючись щось пояснити, я лише дратувала батька. Різко звівши на мене погляд, він сердито крикнув:

- Ельзо, це тобі не жарти! Вже діватися нікуди, обійдемося без твоїх заручин, але ти будеш покарана! На цьому святі ти за давнім звичаєм танцюватимеш із кожним неодруженим юнаком!

- Але навіщо?,- здивувалася я.

- Бо я так наказую тобі! Твоїм партнером на королівському вальсі буде принц! От Арлет буде, чула мене?

- А чим Армель не вгодив?,- збунтувалася я, але батько був на межі гніву, а тому знову підвищив тон. Він ще ніколи так не кричав на мене... І через що?

- Він маркіз- не принц! Не може тебе супроводжувати! Танцюватимеш із Арлетом і посміхатимешся весь вечір! І співатимеш гімн ти особисто! Якщо не хочеш по- хорошому, то значить доведеться тобі нагадати як тебе виховували в дитинстві! Вільною стала себе почувати?

Сльози так і поривалися линути з прекрасних зелених очей, а проте я була змушена їх приховувати. Прищурившись, наче котеня, яке сварить великий батько-кіт, я похитала головою:

- Як накажете... Я зроблю це...

- А тепер негайно іди в мої покої! Чекай там!,- вже трохи м'якіше мовив монарх. Я проковтнула ком у горлі, склонилася в реверансі та гордо попрямувала до палацу. Зробивши кілька кроків і опинившись за спиною батька, я кинула ображеного погляда на зовсім зляканого Арлета. І цією долею секунди я дала йому зрозуміти, що цього разу він дійсно перейшов межу. Принц не міг уявити про що я думаю, але точно знав, що повертати моє гарне ставлення буде потрібно заново.