Глава 19

Наступного ранку, коли я знову прокинулася із жаром і слабкістю, одразу поспішила встати з ліжка і вийти на террасу, аби зробити ковток свіжого повітря і врешті знову привести своє самопочуття до звичайного.

 — Ваша Високосте, — за спиною почувся голосок Івейн.

 — Що, люба? — ледь усміхаюся. Свіже повітря дійсно допомагає мені і за лічені миті ставить на ноги...

 — Принц Рудольф молить вас про зустріч. Каже, що це дуже важливо і терміново...

 — Добре, — зітхаю я і йду в гардеробну кімнатку, щоб переодягтися. Прекрасна блакитна пишна сукня і розкішні прикраси створили мій новий образ на сьогодні: вродливий та довершений. Наближаючись місця, вказаного Рудольфом, трохи хвилююся. Що за термінова справа? Наречений вже на місці. Стримано поклоняється, після чого серйозно каже:

 — Ваша Високосте принцесо Ельзо, нещодавно я дещо дізнався і це дещо не дає мені спокою. А тепер із моєї імперії прийшла звістка, що це правда. Ви знаєте, що нещодавно помер від хвороби мій кузен, який був головним спадкоємецьом трону після мене. З Рудніци прийшов лист, що моя племінниця, донька покійного кузена, відмовилася від свого права на престол, оскільки вона намірена піти в жіночий монастир. А зараз занедужав мій батько. У своєму листі він терміново викликає мене. Пробачте, міледі, але я гадаю, що наші заручини варто розірвати. Я повинен прийняти Рудніцу, інакше відбудеться зміна династій. Наш рід при владі вже багато століть і я не можу так вчинити... Коли я просив вашої руки, то спершу розраховував на кузена, потім на його доньку. Але тепер я — єдина надія. Обов'язок вище кохання — це ваші слова... Знаю, що все це трохи пізно і через два дні наші заручини. Мені дуже ніяково і я прошу вашого розуміння. Знаю, що ви також єдина спадкоємиця Ендаласії і тому не погодитеся бути моєю королевою у Рудніці. А іншого шляху в нас немає... Пробачте мені. Королю я сам усе поясню...

Я ошелешено дивлюся на юнака, лише кліпаючи очима. В одну мить всі вузли, що зв'язували мої руки розірвалися і впали додолу всі кайдани. Моє серце віднайшло волю і забилося з подвійним стукотом. А проте я була змушеною зберігати статечність. Врешті у людини нещастя: траур по кузенові, хвороба батька, клопоти з племінницею. З усіх сил зробивши сумне обличчя, я важко видихнула:

 — Ні, що ви. Я все розумію. Сподіваюся, що у вас усе налагодиться. Тоді ходімте до короля. Потрібно все йому пояснити... — направившись у палац разом з Рудольфом, я не могла повірити своїм радощам. Це було те, про що я навіть не мріяла. Я стала вільною... І дарма, що дозволила Арлетові здобути цілковиту перемогу в нашому маленькому парі. Я стала вільною. Всі умовності хай горять синім полум'ям. Я більше не змушена терпіти те, що мені не подобається...
Коли ми предстали перед батьком, а Рудольф усе пояснив, я стояла поруч із принцом, слухаючи історію ще раз і зображаючи сумне обличчя. Монарх уважно вислухав прохання, після чого нахмурився.

 — Я все розумію, але те, що ви бажаєте... Рудольфе, ти намагаєшся покинути принцесу Ельзу за два дні до заручин.

Я зітхнула, уявляючи масштаб трагедії, яку зараз неодмінно влаштують.

 — Мені дуже шкода... Я зовсім не хотів, аби таке сталося... Прошу вашого пробачення, — злякано заторохкотів блондин, а я чи не вперше у житті з усією щирістю кинулася на його захист:

 — Ваша Величносте, сталася ситуація, яку ніхто не міг передбачити. Ми не повинні влаштовувати тут образи... Потрібно побажати принцу Рудольфу щасливої дороги і відпустити додому до батька. А перед тим підтримати його і підбадьорити...

 — Ти маєш рацію... Добре, я скасовую ваші заручини... Готуйся в дорогу, Рудольфе, — зітхнув батько. Коли принц Рудніци подякував за розуміння і пішов, король перевів на мене суворий погляд:

 — І що тепер буде?

 — Не знаю... — стискаю плечима.

 — Я знаю... Ми знову обиремо тобі нареченого і проведемо заручини в назначений день... Всі запрошення розіслані, ніхто не винен, що сталася така напасть... Ти знову обиреш сама?

 — Цього разу я довіряю вашій пораді... У мене не виходить обирати. З вашого дозволу я піду, маю справи, — поклонившись, я покинула покої, направившись у залу для нарад. Справи знову поглинули мене до самісінького обіда. Два посли, кілька відвідувачів, а ще архітектори, котрі відновлюють старий, тепер уже новий, фонд. Крім того від тітоньки Делайн приходили слуги, котрі раз у раз перепитували мене про певні деталі свята, які я хочу бачити на своїх заручинах. Певно, герцогиня ще не знала... Але ближче перед полуднем, її горда постать з блискавичною швидкістю промайнула в Малу залу. На щастя, саме тоді була перерва між прийомом підданих, а мене оточували винятково слуги.

 — Вийдіть усі геть! Залишіть нас! — суворо наказала вона, випередивши навіть охоронця, котрий мав про неї повідомити. Я різко піднялася з трону, здивовано поглянувши на жінку. За дві хвилини, коли ми залишилися сам на сам, вона пильно зміряла мене поглядом і чітко запитала:

 — Це правда?

 — Що саме? — майже лякаюся я. — Що сталося?

 — Рудольф сьогодні від'їжджає, ваші заручини скасовано... Це правда?

 — Так, він зранку відмовив мені, — зітхнувши, я переповіла причину такого вчинку свого колишнього нареченого.

 — Все зрозуміло... До мене приходив твій батько, ми разом обрали тобі нового нареченого. Щоправда, він не вдавався до пояснень. Мені було цікаво, чи знаєш ти про все подробиці... Отже, знаєш... І як тобі новина?

 — Кого ви обрали? — я напружилася настільки, що, здається, відчула шум, з яким час минає. Мить мовчання тітоньки була нестерпною.

 — Герцог Лоренс, дуже талановитий молодий чоловік. Щоправда, він старший від тебе трохи. Але на юнаках ми вже обпеклися, тому годі. Йому двадцять дев'ять. Дуже статечний, розумний... Також просив твоєї руки, не діставатиме тебе романтичною маячнею. Він молодший брат короля Тіра із дружньої нам імперії Сінгур. Дуже хороший родовід, виключно королівські нащадки... Загалом, це чудовий вибір. Зараз герцог Лоренс навідує свою сестру, яка вийшла заміж торік за ендаласійського маркіза. Він у Ендаласії наразі. Твій батько надіслав йому листа. Завтра познайомитеся, якщо все буде успішно. Сподіваюся, що ти рада... — новина тітоньки була очікуваною, а проте я все ж таємно в душі сподівалася на помилування... Але ж хіба можна про щось думати після того, як король чітко сказав, що заручинам бути. Отже, герцог Лоренс? Я змалку звикла коритися наказам, доведеться підкоритися й цьому.

 — Звідки я можу знати чи рада, якщо навіть не бачила його?

 — Він сподобається тобі, — з ледь помітною посмішкою мовить жінка. А потім серйознішає: — Ельзо, я знаю, що ти не хочеш заміжжя. Але від цього ніде не дітися... Ти знаєш, що батько намірений передати тобі престол. А поки ти не матимеш свого короля, знать не прийме тебе... Мені дуже шкода, люба. Але це так... Такі закони... Ти дуже юна, аби самостійно очолити імперію... Якщо відмовишся, то все, через що ми пройшли, буде марно...

 — Я розумію... Я згодна прийняти долю, вибрану для мене, — стиха зітхаю і також посміхаюся. Підходжу ближче до тітоньки, міцно її обнімаю, наче шукаючи захисту. Але більше вона не може мене захистити, подібно як у дитинстві. Тепер я маю захистити її і всіх інших, кого люблю...
Після цієї розмови я не могла думати про справи... Щось бентежило мене. Щось таке, про що я не могла розповісти нікому, навіть моїй любій герцогині. Те відчуття, яке сколихнуло мою свідомість під час поцілунку Рудольфа, знову змушувало мене думати, що я якимось чином зраджую Арлета, погоджуючись на шлюб із новим нареченим та ще й так швидко. Ну що за маячня? Може я й сама повірила в ту брехню, якою затуманила свідомості усіх у Золхіді? Але я завжди була щирою з собою. Ти кохаєш Арлета, серце?... Тиша... Чому мовчиш? Отже, ні? То чому тоді ти, дурне серце, заплутуєш мене? У мене й без тебе і твоїх істерик достатньо проблем! Годі вже... Почуваю себе надзвичайно виснаженою... Певно, це про зраду мені торочить саме розум, який знає скільки разів золхідець мене рятував і скільки доклав зусиль, аби я жила вільно... Але для чого брюнет це робив? Жоден шпигун не принесе мені цієї інформації... Доведеться дізнатися якось самій... Як? Поки ще не знаю...
А тим часом ноги самі несуть мене туди, де завжди є примарна ілюзія того, що буду почута. Мамина могила не може відповідати мені людським голосом, але з дитинства в найважчі часи я припадала до цієї землі і розповідала найпотаємніше... Ставало легше... Не знаю чому, але це вже перевірений факт. Залишаю почт подалі і тихими кроками наближаюся. Кидаю погляд на два хрести, зронюючі скупи одинокі сльози. Минуло майже двадцять років, але хіба біль зник? Якби ж хоча б вижила одна з них двох у ту жахливу ніч! Якби в мене була рідна сестра, вона зрозуміла б мене, порадила... Моя близнючка... Обережно торкаюся вирізаних на хрестах надписів: "Тут спочиває Її Королівська Величність Акселл Ендаласійська, дружина короля Аделарда Першого та донька Його королівської Величності Сигізмунда Золхідського"...

 — Вітаю тебе, мамо, — шепочуть вуста, що враз пересохли. — Не хвилюйся, я не плакатиму... Просто прийшла поговорити... Скажи, мамо, а що б зробила ти на моєму місці? Що ти порадила б мені, матусю? Ти мовчиш... Як мені трактувати цю нав'язливу тишу?

Кидаю погляд на менший надгробок, так же автоматично прочитавши надпис, схожий до попереднього: "Тут спочиває Її Високість принцеса Акселл із роду Білої Лілеї, донька Їх Королівської Величності Аделарда Ендаласійського та Акселл Золхідської".

 — Вітаю, сестричко... Щаслива ти, залишилася з нашою мамою. Ти подбай про неї замість мене... Знаю: ти стала янголям. Вільно літаєш у піднебессю. А мені судилося пекло за все, що натворила. Не сходяться наші шляхи, сестро. Ніяк не зійдуться. Я всього лише намагаюся вижити. Я змушена жити. Заради вас обох. Все, що я роблю — заради тебе, мами, батька і нашої тітоньки... Якби ж хоча б ти була поруч і могла мені щось порадити...

 — Поруч є я, хочеш я тобі щось пораджу? — за моєю спиною пролунав трохи засмучений, але дуже знайомий голос. Упізнавши його власника, я спершу витираю сліди від сліз, а вже потім повертаюся обличчям. До тієї пори "голос" з ледь помітною посмішкою запитує: — Тільки не кажи, що ти зараз засмучена через Рудольфа?

 — Арлет, — веселим відтінком голосу з присмаком меду і молока м'яко протягую ім'я, чарівно посміхаючись. Уже не вперше він приходить саме тоді, коли я його потребувала, наче відчуває сум на моєму серці. Від моєї дружелюбності золхідець запитально вигинає брову і зовсім не поспішає посміхнутися у відповідь. Це не дивно, врешті я практично ніколи не демонструвала того, що рада його бачити. А вже тоді, коли він перервав мою розмову з рідними на кладовищі, то сподіватися на хоча б найменшу лояльність з моєї сторони не міг. А проте все буває вперше. Спантеличую юнака ще більше, коли оминаю лавочку і швидкими кроками підходжу до нього. Він вже практично відсахнувся від мене, зовсім не розуміючи, що буде. Я таки людина дуже непередбачувана. А тому кароокий був просто ошелешений, коли я міцно обійняла його за шию, хоча й його зріст трохи перешкоджав мені. Але ж хіба таким цілеспрямованим особистостям як принцеса Ельза можуть завадити такі дрібниці на шляху до мети?

 — Не бійся, — ласкавим голосом прошепотіла я, майже сміючись. Чорнявий не розгубився. На усвідомлення свого положення в даній ситуації і на той факт, що я не збираюся битися чи кричати принаймні тепер, йому знадобилося не більше двох секунд. Вже тоді він полегшено видихнув, усміхнувся і міцно пригорнув мене до себе, поцілувавши моє волосся і заплутавшись пальцями у світлих локонах.

 — Ельзуню, ти мене не перестаєш дивувати... Що сталося? — збентежено шепоче золхідець, а я відчуваю як грають на його щоках ямочки.

 — Дякую тобі, Арлете. І пробач, що кричала на тебе і усіляко намагалася перешкоджати. Я була змушеною вдавати, наче дійсно бажаю зберегти заручини. Але бачить Бог, що я цього не хотіла. І таємно сподівалася, що ти все ж не злякаєшся моїх погроз, не послухаєш мене і виконаєш свою обіцянку. Я навіть намагалася підіграти тобі і навмисно так пафосно попросила батька відпустити тебе зі мною у Золхіду за сніданком. Я знала, що плоди будуть, коли Рудольф повірить у цю маячню, яку ти для нього вигадав. Але без тебе я б не впоралася, бо не могла просто відмовити йому. Колись ти зрозумієш...

 — Я розумію уже, — шепоче той, знову цілуючи мою щоку. А я лише посміхаюся:

 — Дякую тобі... — з цими словами відхиляюся від брюнета, відпускаю його. Але він натомість лише міцніше мене пригортає, невдоволено буркнувши:

 — Куди це вже?

 — Відпусти, — врешті сміяюся я, але кароокий не здається:

 — Сама прийшла, я тебе не змушував,зауваж. Але тепер не відпущу, — веселим голосом шепотів він. — Це ж уперше, коли ти мене обійняла. Не втечеш так швидко...

 — Ти надто високий для мене, Арлете, — кажу це обурливим тоном, наче він винен, що дійсно високий. А проте в цьому питанні золхідець не бачив проблем. Він одразу ж підхопив мене на руки, після чого я змогла таки міцно обвити його шию своїми руками, уткнувшись обличчям у плече.

 — Хто тобі винен, що ти така маленька? — з сарказмом усміхається.

 — Я нормальна, це ти гігантом виріс. Чим тебе годували в дитинстві? Добривами? — сміюся вже я, згадуючи як нещодавно мені півдня один із відвідувачів розповідав про необхідність добрив для того, щоб на полях щось таки виросло. Виявляється, що просто посадити замало.

 — Як наша принцеса добре розуміється на таких речах... — іронічно кепкує золхідець, на мить міцніше обійнявши, а потім поставивши на землю і відпустивши. В ці миті я просто злякалася того, що не зможу грати по правилах мого батька і прийняла рішення обдурити Арлета чарівною посмішкою, до останнього приховуючи від нього новину про мої заручини. Про всяк випадок. Не легко було, але ж хіба вибір є? Я — ендаласійська принцеса, спадкоємиця трону...

 — Що з тобою, Ельзуню? Ти не дарма прийшла на кладовище... — прошепотів юнак, як лише поглянув на мене. — Ти питала поради в мами і сестри... Спитай у мене...

 — Є речі, які чоловік не може порадити, Арлете. Та й я не мала на увазі щось конкретне. Просто іноді відчуваю гостру необхідність їх, мами і сестрички, у своєму житті... Навіть ти безсилий проти цього, — ледь посміхаюся, намагаючись приховати сльози, що виступили з очей, коли я знову повернулася до двох могил.

 — Не смій! Чуєш, не плач, — тут же тихо додав юнак, ледь зітхнувши.

 — А ти, як і всі чоловіки, ненавидиш жіночі сльози?

 — Ні, Ельзо, чому ж? Я не ненавиджу сльози, іноді навіть корисно поплакати, якщо ти жінка чи дитина. Але повір, що ніщо в цьому світі не варте твоїх сліз, — зітхнув він. До тієї миті я вже сіла на лавочку, підперши обличчя руками. Арлет присів навпроти біля моїх ніг, намагаючись мене втішати. Однак, не довелося, бо я вже не плакала, і не сумувала. Здивовано поглянула у обличчя золхідця зверху вниз і байдужим жестом руки вказала на місце поруч зі мною. Так ми й просиділи у мовчанках і ненав'язливій тиші аж доти, доки не наступив південь, час призначений для від'їзду Рудольфа. Залишивши брюнета в саду поруч із фонтаном, куди він провів мене, я поспішила попрощатися із колишнім нареченим. З усієї династійної сім'ї я була єдиною, хто проводила блондина в дорогу. Від самих дверей палацу просто до карети повільною ходою ми йшли і розмовляли про все на світі. Певно, це було вперше настільки щиро. Оточуюча нас знать не підходила зовсім близько, а тому тем розмов не чула, але моя поведінка явно твердила всім, що ця відмова не образила ні мене, ні короля.

 — Прошу вас, пробачте мене ще раз. Я сподіваюся, що через це між нашими імперіями не спалахне недорозуміння? — вже біля коней стривожено запитував принц, а я лише чарівно посміхнулася і, не задумуючись, відповіла:

 — Не може бути й мови... Між нами з вами немає й особистого конфлікту, то ж на стосунки держав це ніяк не вплине. Навпаки Ендаласія в моїм обличчі — для вас друг. Ви завжди можете звернутися до мене. І я сподіваюся на таку ж вашу лояльність...

 — Іншого й не буває... Знайте, що перший хто прийде вам на допомогу, мила Ельзо, це буду я і Рудніца. Сподіваюся, що ви будете щасливими... — радісно щебече він.

 — І я вам цього ж зичу. Щасливої дороги! — на прощання я навіть обійняла блондина на очах у всіх здивованих придворних. Юнак поцілував мою руку, сів у карету, а скоро вона рушила. Я ще мить так і стояла, проводжаючи своє минуле. Тієї ж миті, наче з хмари упав, поруч зі мною опинився Арлет, котрий також махав рукою услід кареті.

 — Я сумуватиму за ним, — шепоче він. Я глянула на нього і тихо засміялася:

 — Як? Як ти це зробив, до речі?

 — Простіше, ніж ти думаєш... — усміхається.

 — А все ж таки?

 — Як ти відреагуєш, якщо я скажу тобі, що король Рудніци цілком здоровий? Він викликав Рудольфа не тому, що хоче передати йому трон. Але врешті так і буде згодом...

 — Що? А чому? Як? — ніяк не могла зрозуміти я. Арлет лише посміхнувся.

 — Хтось написав королю листа зі змістом, який змусив його відкликати сина назад додому і дати тобі спокій.

 — Що ти написав? — тривожно кидаю на нього погляд.

 — А відповідь на це запитання ти так ніколи й не дізнаєшся, Твоя Високосте. Чоловіча таємниця... В чоловіків же можуть бути таємниці? — усміхається, хитро зиркаючи на мене. — Заспокойся. Нічого, що б могло очорнити тебе в очах короля або похитнути дружбу між імперіями. Я навчився у тебе, Ельзо, діяти чисто і дуже тонко...

 — Сподіваюся, — у той час я зняла перстень зі своєї руки, котрий був на зміну тій каблучці, яку золхідець жбурнув у море. Переконавшись, що знать уже не слідкує за мною, а навкруги повно охорони, я показала прикрасу юнаку, взяла його руку, обережно поклала річ у долоню та зімкнула його пальці.

 — Забула на кладовищі тобі віддати. Ось, це твоє, візьми, вручиш нареченій. Мені більше немає потреби носити його... А Рудольф так і не помітив...

 — Що ти! Перстень твій. Він тобі дуже личить, носи, це мій тобі подарунок як пам'ять про наші пригоди, — упевнено наголосив юнак, а потім посміхнувся: — Я ж казав, що він навіть не дивитиметься...

 — Дякую... Хоча це й не дуже правильно, — усміхнулася я, а Арлет одягнув мені перстня назад на палець. Я засміялася: — Я не твоя наречена...

 — Добре, давай одягну на інший палець. На який там потрібно?... — по тону Арлета я розуміла, що він уважав це цілковитою маячнею. Але не хотів зі мною сваритися, тому швидко одягнув перстня на інший палець, поцілувавши мою руку. А вже після того пильно на мене поглянув, ледь усміхнувшись: — До речі, люба, а коли ти хотіла розповісти мені про свого нового нареченого? Кажуть, що тебе знову посватали... І не думай заперечувати, бо мої джерела дуже надійні...

 — Армель — твоє джерело, — видихнула я, згадавши, як майже одразу після розмови з тітонькою зустріла свого друга і розповіла йому останню новину. — Та я й не збиралася приховувати, Арлете. Просто забула сказати раніше...

 — Так, забула, мила. Звісно... А може й не хотіла. Вирішила зберегти все в таємниці, щоб я не встиг завадити... — усміхнувся юнак, вдавано образившись. А втім мало гри було там, адже він дійсно сердився, що я промовчала.

 — Припини, — відмахнулася я, повільно рушивши вперед. Арлет рушив зі мною.

 — То що, хвалися... Хто щасливий наречений?

 — Герцог Лоренс із...

 — Герцог Лоренс? — здивувався юнак, перервавши мою мову. Я здивовано поглянула на брюнета:

 — Ти його знаєш?

 — Знаю. А ти?

 — Ні, ще навіть не бачила. Має приїхати до заручин, тоді й познайомимося... Розкажи мені хоч... Лише давай без драматизму...

 — Без проблем. Загалом він чудова людина... — обнадійливо розпочав золхідець.

 — Справді? — приємно дивуюся.

 — Авжеж... Він людина слова. Хороший друг... Для багатьох хороший друг. Дуже цінує своїх братів по духу, а у кохання, як і ти, не вірить. Тому ідеальною парою будете. Твоя мрія, не дозвіллі будете не разом: він — з друзями, ти — з імперією і державними мужами. Жодних проблем... Щоправда, він дуже самостійний, тебе особливо не помічатиме, але ж ти теж не налаштована на сімейну ідилію. Ним командувати не станеш. Я дуже сподіваюся, що руку на тебе хоч не підніме. Міцний чоловічина. Це тобі не тряпка із Рудніци. А якщо він тебе образить (а це таки колись станеться), я йому поламаю руки, ноги і виб'ю зуби, а твій батько мене стратить за те, що я поліз до зятя династії. А взагалі це буде чудовий шлюб, не хвилюйся. Від тебе він старший, вашим дітям буде одразу і батьком, і дідусем... Зате тобі довго його терпіти не доведеться... — посміхнувся чорнявий, штовхнувши мене плечем. Я легко вдарила його у ребра, засміявшись:

 — Ну-ну, годі перебільшувати!

 — Йому ж тридцять, Ельзо, ти не знала! Де я перебільшую? — нахмурився кароокий.

 — По-перше, це двадцять дев'ять. По-друге, між нами десять років різниці і про якого дідуся ти взагалі говориш? Ну і по-третє, вибити зуби я й сама здатна кому — небудь... Ти мене злякати хочеш? Годі тобі вигадувати...

 — По-перше, я заокруглив. А по-друге, третє і четверте, просто хочу захистити тебе...

 — Не потрібно, — усміхаюся.

 — Він тобі не підходить...

 — Ти знову за своє? Починаю думати, що з усіх чоловіків на планеті мені підходиш лише ти, — з сарказмом усміхаюся, а проте чорнявий одразу з цим погоджується.

 — І нарешті ти думаєш правильно! Хто ще буде тебе терпіти? — сміється він.

 — Мене терпіти? Ти на себе глянь! Справжнє покарання Господнє! — вже жартую я і тут же ловлю юнака за руку, розвертаю до себе і впевнено шепочу: — Прошу тебе, не втручайся. За Рудольфа я тобі дуже вдячна. Але цього нового нареченого я навіть не бачила... Якщо я повважаю, що він мені не підходить, то сама відмовлю. А може він той самий? Може там притаїлося моє щастя? Ти ж бажаєш мені добра за твоїми словами... То годі вже. Відпусти мене і перемкни свої старання на пошуки собі нареченої, яку покохаєш і яка народить тобі донечку. Ти допоміг мені, а тепер допоможи собі. Влаштуй своє життя, Арлете. Хіба тобі не хочеться ніжності, тепла, любові, як усім нормальним людям? — якусь мить подумавши, чорнявий посміхнувся і відповів:

 — Хочеться. От ти сьогодні мене обійняла. Цього запасу тепла поки вистачить, а ніжність і любов доведеться почекати. Добре, не бійся. Я не втручатимуся. Коли ти хочеш пошукати своє щастя, то іди. Шукай його... Приймай рішення як принцеса вже вкотре, пожинай плоди, кусай лікті. А я посиджу, почекаю... Моє щастя мене знайде, воно і так ходить поруч зі мною, дихає тим же повітрям і стріляє очима. Я вмію чекати, Ельзо. А ти знай, що коли буде потрібна допомога, лише скажи — прожену твого нареченого в одну мить... Ну що ж, лети, вільна пташко, на пошуки чергового слуги...

 — Дякую, Арлете, — посміхнулася я, якось непевно на нього поглянувши. Він здався так легко? Йому дійсно був не до вподоби лише Рудольф, а будь-хто інший підійде? Я навіть трохи розчаровано зітхнула, бо все ж знову якась крихітна частинка мого серця сподівалася на допомогу. А проте продовжити розмову ми не могли, оскільки неподалік від нас почувся невдоволений голос Каролін, яка сварилася з кимось. Поспішивши на голос, ми побачили як герцогиня сварилася із своєю невісткою. Побачивши мене, обидві затихли. Натомість русявка лише осяялася хитрістю:

 — Ельзо, а це правда, що тебе покинув твій наречений? Все ж люди говорять правду... Не витримав бідний того, як ти з ним обійшлася...

 — А як я обійшлася? — майстерно вигинаю брову, нахмурившись.

 — Плітки зрівняли з землею його почуття до тебе, він не витримав цієї ганьби. А ти ходиш щасливою тепер під руку з принцом Арлетом. Не соромно тобі?

 — Краще посоромилися б ви. Усі знають, що Рудольф поїхав на Батьківщину, аби прийняти імперію у хворого батька. Годі вигадок! Віті, ходімо... — покликавши подругу, я впевнено направилася до її будиночка. Там, разом із її матір'ю, ми довго чаклували над картами, розмовляючи про різне. Юна ворожка передбачала мені швидкий обман, кохання, свято і лихо. Чорнявка особливо застерігала, що мене скорим часом чекає страшна біда. І чи то буде хвороба, чи що вона не могла уточнити. Але здається, я все усвідомила на світанку, коли знову прокинулася від температури. Та що ж це таке? Чи не вперше у житті я звеліла викликати лікаря, але таємно. Обстеживши мене, леді сказала лише те, що я й так знаю: "Ваша Високосте, ви просто стомлюєтеся. Вам потрібно більше відпочивати. Ваше здоров'я у порядку"... Отже, в порядку? А проте цього ранку мені було гірше, ніж раніше. Прокинувшись, я не одразу зрозуміла де я, хто я і що взагалі відбувається. І лише голос Івейн, який покликав моє ім'я, повернув мене до свідомості. Що зі мною відбувається? У вечірнім ворожінні Вітелі побачила чорну тінь злої жінки. Каролін може бути причетною до мого поганого самопочуття? Але як? Лікар сказала, що я не отруєна і ніяких відхилень немає, а подруга не помітила, щоб на мене був здійснений енергетичний напад. Вмившись холодною водою, я запевнила себе, що мені стало краще. Та чи так це насправді? Одягаючись, подумала про те, що яке щастя бути просто принцесою — не королевою. Адже у батька так багато справ! Я ж лише приймаю послів, відвідувачів і займаюся благодійністю, вважаючи, що дуже зайнята. Це лише менша половина, навіть третина, щоденного навантаження короля. Мій організм уже просто бунтує, немає сил...

 — Івейн, відміни, будь ласка, на сьогодні усі мої справи...

 — Вам погано? Ви зовсім змарніли, — зітхає служниця. Хвилюється, але змушена мовчати про мій стан, не розповідати ні тітоньці, ні батьку. Івейн — єдина, кому я цілковито довіряю. Вона це знає, тому зобов'язана берегти мої таємниці.

 — Ні — ні, просто стомлена. Так і лікар сказала, — зітхаю я, сонно потягаючись.

 — Ваша Величносте, герцог Лоренс чекає на вас у саду, — в покої заходить інша фрейліна з не дуже веселою новиною. Я киваю головою, а за кілька хвилин при всій красі і величі на чолі великого почту поспішаю на зустріч із новим нареченим.

Кінець 19 глави