Глава 18 (3)

 — Я, король Аделард Ендаласійський із роду Білої Лілеї, посвячую тебе, принце Арлете Золхідський, у лицарі старовинного ендаласійського ордену Білої Лілеї. Служи королю і народу з гідністю, — мовив мій батько, торкнувшись лезом меча спершу одного плеча Арлета, а потім іншого. Сказати, що ми усі троє були враженими, отже, абсолютно мовчати. Посвята у лицарі — дуже почесна і надзвичайно важлива подія у житті кожного юнака. Арлет, який уже належав до ордену лицарів Золхіди, тепер отримав подвійну честь, а це означає, що на зборах лицарів він — уже далеко не остання людина. Прокляття, тепер я його точно не прожену, адже приналежність до ендаласійського лицарського ордену хоч і не робить чоловіка придворним, не дає жодних привілегій у світському житті, але дозволяє вільно жити в тій імперії. А проте я більше й не прагну прогнати його і зараз навіть радію разом із Армелем. Все нічого, аби лише золхідець дотримав слова, даного в лісі: не зрадити, не втручатися в особисте життя.

 — Присягаюся вірно служити моїм королю, принцесі і народові! — чітко вигукнув юнак і поволі встав із підлоги. Розплившись у щасливій посмішці, юнак низько поклонився, знову поглянувши на мого батька:

 — Я безмежно вдячний вам, Ваша Величносте, за виказану мені честь. Я до кінця днів своїх вірний вам, а тому присягаюся, що зроблю усе, аби ви не розчарувалися у мені.

Король, який також підхопив веселу нотку атмосфери своїх покоїв, радісно поплескав юнака по пораненому плечі, від чого той ледь не впав на землю. Ми з Армелем переглянулися, водночас скривившись. Але Арлет мужньо тримався, намагаючись не подавати вигляд. Тим часом я узяла до рук мантію ендаласійського ордену Білої Лілеї і великий дорогий перстень — символ приналежності, які береглися у спеціальній скрині покоїв мого батька, та підійшла з нею до брюнета. Останніх чотири роки саме я вручала виконувала функцію вручення на подібних церемоніях, тому цього разу я також не зраджувала своїм обов'язкам. Легка не дуже довга мантія темно — фіолетового кольору з легкою мережкою на воротнику у формі лілеї та з великим ланцюгом на переді, річчю дуже шанованою і в наш час модною, одразу прийшлася Арлету, наче по ньому була шита. Допоки я одягала той почесний гардеробний атребут, знайшла привід для того, аби пошепки самими лише вустами запитати:

 — Ти як? Тримаєшся?

Арлет вдячно посміхнувся мені, але оскільки він обличчям стояв до короля, а мій нижчий зріст ніяк не дозволяв йому сховатися, все, що він міг зробити — так це дати сигнал очима і весело мовити:

 — Дякую, моя міледі, — і вже тихіше: — Усе буде добре...

Після того, як мантія була закріплена, я взяла з долоні Армеля перстень, який дала йому перед тим потримати, та одягнула його на палець Арлета. І лише тепер згадала, що напророчила юнаку дорогу і квітку. Дорога здійснилася, а квітка була не трояндою, а лілеєю, вишитою на мантії. То я таки вмію ворожити?

 — Усі думають, що лицар — це титул як принц, маркіз, герцог, барон... Насправді, це не так, просто фікція, обман. Лицар — це стан душі, це рішення бути чи не бути лицарем, це благородність, увінчана званням. І тут цілковито байдуже якої ти крові: монаршої чи простих свинопасів. Лицарем за духом своїм може бути пастух або охоронець і може не бути сам принц. З давніх — давен на священних війнах лицарі йшли першими здобувати перемогу для своєї Батьківщини. Лицарі — це ті, на кому тримається держава. В їх чеснотах — сила імперії. А тому бути лицарем велика честь. Для того, щоб прийняти посвяту з давніх — давен було необхідно пройти ряд випробувань. Ти довів королю свою честь і гідність, послуживши йому, тепер приймай нагороду.
Всі лицарі ендаласійського ордену носять такий перстень, як символ приналежності. Виказана тобі шана дуже поважна, але я немаю причин сумніватися у твоїй сміливості і мужності. Упевнена, що ти впораєшся. Бачу, в тебе світла полоса в житті розпочалася, лицарю Арлете? Вітаю, хай Всевишній допомагає тобі. А проте тепер твоє життя зміниться. Ти добре знаєш, що означає бути лицарем у мирний час. Як і всі інші, ти змушений займатися благодійністю і приймати участь у лицарських зборах. Тебе необхідно призначити до якогось товариства — спільноти лицарів... — поглянувши на батька, я хотіла спитати його чи бажає він сам призначити кудись Арлета. Але король лише заперечно похитав головою:

 — Фонди, вакфи, товариства — все на тобі. Сама вирішуй...

 — Так, Армелю, підкажи мені куди я призначила лицаря Генрі два місяці тому?

 — У товариство... — посміхнувся Армель, але я не дала йому закінчити.

 — Ні — ні,я згадала, те товариство не підходить: воно скоріше для новеньких. Арлет у нас досвідчений, він давно належить лицарському ордену Золхіди, а тому потрібно підібрати щось... Ах, точно, чудесно! — зраділа я своїй новій ідеї і серйозно перевела погляд на цілком зацікавленого брюнета: — Принце Арлете, призначаю тебе до товариства "Лицарів — захисників корони". Туди входять найвельможніші, це вершина кар'єри будь-якого лицаря. Ну, звісно, якщо не рахувати титул короля, але й той факт, що бути коронованим і по крові, і по одруженню можна лише будучи лицарем — захисником корони, теж чогось вартий. Цей титул не перерадається по спадковості від батька до сина, кожен має сам заслужити його. Але оскільки ти королівської крові і маєш заслуги перед монархом, то призначати тебе до іншого товариства було б відкритою образою.

 — Це велика честь, моя принцесо. Я дуже вдячний тобі, — радісно мовив юнак, поцілувавши мою руку.

 — Краще б пам'ятала про королівську кров і образи, коли призначала Леджера... — засміявся король. А річ у тім, що три роки тому я відвела свого кузена до іншого, теж почесного товариства, але туди, звідки його шлях до корони був би довшим.

 — Леджер не пройшов випробування, сір, як те робили в свій час усі інші, — хутко вигукнула я. — Каролін розповіла йому, що світ від народження біля його ніг, як і всі титули. Але це не так. Я не дозволю, аби наші закони були порушені. За все потрібно боротися і перемагають лише меншість... Нічого, після одруження із Вітелі або після своєї коронації я підвищу його до цього стану. Арлете, товариство "Лицарів — захисників корони" підкорюється безпосередньо монарху, сюди вже кілька років належить Армель. Він прекрасно проявив себе і став одним із найвпливовіших. Наш маркіз уведе тебе в курс справи, розповість про всі деталі. Зайнятість у них, звичайно, відповідна. Справ багато — часу мало. Але ти ж не боїшся роботи. Цю честь ти заслужив, тому бажаю успіхів і надалі...

 — Дуже дякую, моя міледі, — поклонився юнак і хитро всміхнувся. Він добре знав чому я така щедра. Чим більша впливовість — тим більше обов'язків, а отже тим менше вільного часу, щоб діставати мене. Закінчивши із цим, ми знову всі зайняли свої місця на кріслах і диванах. Саме в цю мить з-за  вікна почулася музика. Хтось грав на скрипці, але не дуже вміло, хоча теж доволі не погано.

 — Ви чуєте це? — здивувалася я. — Арлете, це твоє призначення хтось святкує?

 — Скоріше тобі серенаду присвячують, міледі, — усміхнувся юнак.

 — Ні, це якось дуже невміло... Остання нота була явно невдала. Та що це таке? — невдоволено буркнула я, бо дійсно нічого не розуміла.

 — Це скрипка? — вигнув брову Армель, поглянувши на мене.

 — Однозначно... Армелю, будь ласка, виглянь на террасу. Скажи, хто це там вечірні концерти нам дає? — усміхнувся король. Армель одразу ж поспішив виконати наказ. Через хвилину він уже стояв перед нами, хитро посміхаючись.

 — Ну кажи ж, цікаво! — невгомонно вигукнула я, проте мій друг лише стис плечима:

 — Ельзо, це твій наречений під террасою... На скрипці грає, тебе вийти просить... — зітхнув юнак, переглянувшись із Арлетом. Я важко видихнула, схилившись на батьків стіл. Ця Рудольфова романтика мене ні краплі не зворушувала. Знявши зі своєї голови тіару, я покрутила її в руках, зітхнувши, наче гадаючи чи вартує влада всіх цих випробувань.

 — Ельзо! — підвищив голос монарх, уже починаючи гніватися. Я нахмурилася, одягнувши знову тіару і награно посміхнувшись, а потім гордо вийшла на террасу. Інші послідували за мною. Оточений музикантами принц Рудольф стояв під нашим балконом і грав на скрипці. З моїм приходом розпочався цілий концерт. Вони навіть співали. А проте, моє серце ці спроби ніяк не пом'якшили. Припинивши грати, Рудольф просив мене спуститися до нього. І наче б то нічого дивного, а все так, як має бути, як я сама обрала, але душа не лежить до того.

 — Армелю, відміни завтра всі мої справи. Я проведу цей день із нареченим... — стиха кажу я, помічаючи, як Арлет сердито зводить свої брови. Та проте мовчить, бо не в силах щось зробити інше, ніж як красуватися своєю мантією перед Рудольфом, а все тому, що мій наречений досі не посвячений у лицарі Ендаласії і тепер заздритиме та гніватиметься на золхідця. Ворожнеча... Між ними виникла справжня війна, яка просто до сказу мене доводила.

 — Це правильно, Ельзо. Але й зараз іди до нього. Він просить тебе, — посміхнувся батько, обійнявши мене за плечі.

 — Але, Ваша Величносте, зараз же ніч... Я піду завтра, — благально промовила я.

 — То й що, що ніч? Для того ніч існує, аби звільнитися від денних клопотів і погуляти з кимось, кого любиш, — ласкаво і повчально мовив мені король. Я осяялася посмішкою і одразу ж обійняла Армеля:

 — Братику, ти погуляєш зі мною? Ти знаєш як я тебе люблю сильно — сильно — сильно, — засміялася я. Армель теж мені посміхнувся, пригорнувши до себе, і ніяково зиркнув на короля. Арлет підтримав мене сміхом, після чого додав:

 — Принцеса боїться сутінків, тому й не хоче спускатися до принца Рудольфа.

 — Зате принцеса не боїться гуляти одна на руїнах старого палацу, де на неї нападають, — тут же скептично всміхнувся монарх. — Ельзо, ти ще тут? Рудольф на тебе чекає. Швидко!

 — А де моя карета? — усміхнулася я.

 — Куди поїдеш?

 — У Золхіду. Там мене ніхто ні до чого не примушував, — мій жарт був невдалим, оскільки батько розлютився і поглянув на мене таким поглядом, що я ледь не вистрибнула через перила терраси. — Пробачте. Я вже іду... І друзі мої теж хай ідуть, а ви відпочинете...

Поцілувавши батька на ніч, я поклонилася і зробила кілька кроків уперед.

 — Ви всі можете бути вільні, добраніч, — усміхнувся монарх, провівши нас поглядом. Покинувши покої, я зиркнула на Арлета. Той хитро посміхнувся, легко штовхнувши мене плечем:

 — Тобі вже не вийде мене прогнати. Дякую за призначення, я знаю твої наміри загрузити мене справами, а проте все одно не очікував.

 — У нас була домовленість. Сподіваюся, що свої обіцянки ти також дотримаєш. Не про це зараз... Як ти? — остання репліка прозвучала зовсім тихо з ледь помітними нотками хвилювання.

 — Тобі не варто турбуватися, люба. Я в цілковитому порядку.

 — Я бачу... — скептично хмикнула я: — Іди до себе, виклич лікаря, хай зробить тобі перев'язку. Потім лягай, чув мене?

 — Як накажете, моя повелителько, — намагався пожартувати юнак, але я не поділяла цього настрою.

 — Ну все, мені час іти... Добраніч, — обійнявши Армеля і посміхнувшись Арлету, я вже рушила в сторону коридору, ведучого до виходу.

 — Ельзо, — золхідець схопив мене за руку, миттєво повернувши до себе, і тихо додав: — Надворі ніч... Не йди до нього, король не дізнається. А як навіть і дізнається, то ми щось вигадаємо.

 — Досить уже вигадувати, Арлете. Бо й так усе, що відбувається з нами — суцільна вигадка. Гра у щось незрозуміле... Не роби вигляд, наче нічого не розумієш. Я змушена жити так, як мені кажуть. Це мій обов'язок... Я ж казала, що не належу собі. Ну бувайте...

Попрощавшись із ними ще раз, я майже помчала в сад. Рудольф очікував на мене там, хоч і не міг бути певним, що я прийду.

 — Кохана, — посміхнувся він, одразу ж обійнявши мене. — Яке щастя, що ви нарешті поруч...

 — Дійсно... — нещиро всміхнулася я. Мій блондин — наречений узявся щось мені розповідати, раз у раз обнімаючи міцніше, що зовсім мені не подобалося. З королівської терраси за нами не весело спостерігав батько, а тому це все ставало ще більше схожим на цирк.

 — За нами шпигують, — усміхаюся, мімікою вказуючи юнакові на монарха.