Глава 18 (2)

А за кілька хвилин ми поспішили в путь. Арлета я доглядала в його кареті і стан юнака мене турбував доволі сильно. Але він мужньо тримався, не показуючи мені свій біль, лише мовчки мутним поглядом розглядаючи моє обличчя, яке було зовсім близько. Юнак лежав на диванчику, а я сиділа поруч з ним на подушці, раз у раз змінюючи кров'яні пов'язки. Перед самим палацом я найбільшим шматком тканини туго перев'язала його і так замотану рану, допомогла одягти поверх багатий каптан і лукаво посміхнулася, зиркнувши в його очі:

 — А ти пам'ятаєш, я ж наворожила тобі дорогу, коли ми гуляли на ринку? Ось вона, дорога... Ще мала бути троянда... Чи будь-яка інша квітка, я не знаю. Але цього поки не було. Хм... Ну на половину я таки ворожка, — сміюся. Арлет теж засміявся, весело на мене поглянувши:

 — А собі корону і тінь... Може тінь небезпеки? Ти дивись, може тебе Вітелі заразила вмінням ворожити?

 — Напевно, — усміхнулася я і врешті пересіла у свою карету, де Івейн привела мій зовнішній вигляд у порядок. За хвилин десять після того ми зупинилися, а служниця, глянувши у вікно, посміхнулася, сказавши мені:

 — Ми в столиці, Ваша Високосте.

Цієї ж миті дверцята карети відчинилися, а я одразу ж поспішила покинути екіпаж, схопившись за руку лакея. Проте яким було моє здивування, коли у тому лакеї я впізнала принца Арлета. Він галантно стояв біля сходиків, міцно тримаючи мої тендітні пальці, допомагаючи вилізти з карети. Збожеволів, чи що? Мало того, що він ледь на ногах стояв, так ще й усе відбувалося на очах знаті, яка зібралася, щоб мене зустріти. Серед них мої вірні друзі (всі троє так і стоять разом): Армель, Вітелі і Леджер, тут був і Рудольф, чиї очі одразу налилися кров'ю.

 — Арлете, ти пам'ятаєш, що маєш робити. Не доводь Рудольфа до гріха, бо він ще уб'є мене, — нечутно шепочу я, спускаючись на землю. Арлет ледь усміхнувся, так же нечутно для інших відповівши мені:

 — Ти теж знаєш свою частину домовленості, а якщо він на тебе хоч подивиться косо, то я зміню підхід до цієї справи. Бо щось затягнулася...

Врешті осяявшись посмішкою і забравши свою долоню з руки Арлета, я швидко поспішила до друзів.

 — Ласкаво просимо додому, мандрівнице! — ще здалеку вигукнув Армель і побіг мені на зустріч. Я теж пришвидшилась і врешті просто стрибнула у обійми брата, котрий тут же підхопив мене на руки і покрутив у повітрі.

 — Армелю! — з радістю кричала я, обнімаючи маркіза за шию. Опустивши мене, він поцілував мою руку, потім чоло і знову обійняв:

 — Ми дуже сумували. Без тебе цей палац — пустка...

 — І я теж, братику. У Золхіді було неймовірно, але я не забула про тих, кого так сильно люблю! Скучила теж дуже сильно, — шепочу я, непомітно підглядаючи за милою посмішкою кароокого брюнета — мого супутника у дорозі, що стоїть неподалік.

 — Увага! Його Величність король... — але далі Лер вигукнути не міг, бо батько перервав його мову своїм гучним криком:

 — Ельзо!

 — Татусю! — я відпускаю Армеля і з усіх ніг мчу до батька, котрий міцно мене обнімає. Вже потім присідаю в реверансі.

 — Ах, моя маленька доню! Яка ти ж в мене красунечка! Ти виросла за цей час? І погарнішала... В тобі щось змінилося. Ти стала... такою... Ти сяєш... — щебетав монарх, розглядаючи мене. Ой, тату, якби ж ти знав скільки всього відбулося і змінилося просто в мені самій!

 — Я просто дуже за вами скучила, — посміхаюся я, ще раз обнімаючи його.

 — Бачу, що поїздка пішла тобі на користь... Знайшла усе, що шукала? — поглянувши на батька, я посміхнулася ще раз і показала той маленький кулончик моєї матері, котрий я знайшла у її речах.

 — Неймовірно! Це був першим моїм подарунком їй, — вигукнув король, провівши пальцем по контурі прикраси. А потім пильно поглянув на мене, торкнувшись долонею моєї щоки: — Як добре, що тепер він належить тобі, моя незрівнянна красуне. Ні ти таки змінилася, Ельзо... Арлете!

Пригорнувши мене, батько поглянув на принца, котрий вже встиг обійняти Армеля, поцілувати руку Вітелі, привітатися з Леджером і навіть похизуватися перед Рудольфом. Тепер же він миттю підбіг до нашої королівської величності.

 — Я дуже щасливий знову стояти перед вами, Ваша Величносте... — низько вклонився юнак, а я лише хвилювалася про його рану, яка могла б зруйнувати всі плани. А проте Арлет дійсно виконував свою частину домовленості і тримався з усіх сил.

 — І ти теж такий радісний, як моя донька... Що там у Золхіді було такого цікавого, що ви на себе не схожі? — підсміювався король і, сам того не розуміючи, грав на почуттях вічноображеного Рудольфа.

 — Повернутися додому — завжди свято, сір. І навіть не важливо звідки саме... Принцеса Ельза дійсно сумувала за Батьківщиною і вами, хоча й виконала свою місію блискуче. Ну а для мене Ендаласія стала домом ще тоді, коли прихистила від біди. І тому я теж відчуваю ту радість, повертаючись сюди раз у раз, — почтиво промовив принц, поглянувши на мене.

 — Ну добре... Ви обоє ще прозвітуєте мені про все. Сьогодні ввечері я чекаю вас у своїх покоях. А поки маєте час відпочити... Ельзо, а ти привіталася вже з усіма?

 — Ще не встигла, Ваша Величносте. А де тітонька? — занепокоїлася я.

 — А я тут, — почувся дзвінкий жіночий голос просто за моєю спиною. — Пробач, трохи не встигла. Готувалася до твого приїзду...

 — Я ж приїхала додому, а не в гості. Хіба потрібно готуватися? — мило всміхаюся, обнімаючи свою найріднішу.

 — Я просто дуже за тобою скучила. Хай усе буде, як ти бажаєш...

 — Дякую, тітонько, — шепочу я і врешті відпускаю її. В мої обійми летить Вітелі, а тому я теж кидаюся до неї і міцно обнімаю.

 — Сестричко, як ти? Я непокоїлася... Все добре?

 — Добре, мила, добре. Лише ми дуже скучили за тобою... — шепоче вона.

 — І я за вами... Я теж...

Потім тепло вітаюся з Леджером і врешті підходжу до Рудольфа.

 — Ласкаво просимо додому, моя принцесо, — якось не дуже привітно каже той, наче сердиться на мене.

 — Дякую, мій принце, — роблю гримасу на подобі посмішки. В мені дійсно щось змінилося, тепер не можу тримати маску так ідеально. "Ні, не люблю!" — так і кричить серце. Блондин цілує мою руку, після чого наближається, аби поцілувати чоло, кидаючи переможний погляд на Арлета. Дитячий садок!

 — Я так сумував за вами, кохана... Ми побачимося? — достатньо голосно запитує він і теж намагається пригорнути мене, як перед тим мої любі друзі і рідня. Як мені це все витримати? Я знову роблю вигляд, що посміхаюся і навіть намагаюся також обійняти нареченого, але замість того руки мої тяжіють і опускаються, бо цей цирк настільки не по душі, що й грати у нього вже не весело. Та все ж свою партію цієї божевільні я з горем пополам відіграла, вдаючи, що дуже рада своєму нареченому. При тому на Арлета чітко вирішила не дивитися, оскільки він, як ніхто, бачив кожен раз у мені глибоку нещирість.

 — Обов'язково побачимося, але пізніше. Мені необхідно трохи відпочити...

 — Авжеж, кохана. Я проведу вас до палацу, — посміхнувся він, узяв мою руку і повів туди, куди щойно пішли батько і тітонька. Вітелі та Леджер кинулися гуляти, ну а Армель провів свого друга Арлета до його покоїв, розпитуючи того про нашу подорож.
Проте не дивлячись ні на що, утома після усього пережитого, зморювала... Ванна, приготована мені служницями, мала б допомогти розслабитися і відпочити, але натомість я ні на мить не могла припинити думати про те, що сталося у лісі. Час від часу моїм думкам марилася Золхіда і ті безтурботні щасливі дні... Не допомогало ніщо: ні тепла благословенна вода, ні смачний обід, ні м'яке ліжко... А коли сон захопив мене у свої обійми, мені приснилася височезна башта і моя постать, що боязко стояла над краєм. Вітер грався з білосніжною сукнею, розпущеним світлим волоссям. Раптово за моєю спиною почувся дзвінкий жіночий сміх. Оглянувшись, я побачила Каролін, яка підморгнула мені і прошепотіла: «Ти просто щеня, яке вирішило, що воно — доросла собака. Ти смішна, Ельзо... Ти піддалася страхам і програла. А батько ж попереджав тебе... Прощавай, люба племіннице.» Ще раз засміявшись, вона штовхнула мене в плече, від чого я похитнулася і впала з башти. Відстань до землі долала повільно, відчуваючи неймовірний страх. Я бачила землю кам'яну, тверду, убивчу. Знала, що неодмінно розіб'юся. Але в останню мить відчула надію і опам'яталася вже в обіймах Арлета, зовсім наче в лісі. Схопивши мене в польоті, принц так же міцно пригорнув мене, так же напружено дихав і злякано дивився. Потім усміхнувся. Пильно поглянув у мої очі і ніжно мовив: "То що я маю зробити, щоб отримати свою Ельзу назад просто в руки? Ти ж послана мені небесами"... Не до кінця усвідомивши все, що відбувається, я поривалася щось відповісти, але раптово якийсь сильний порив вітра підхопив мене і намагався вирвати із рук Золхідця. За спиною почувся голос Рудольфа: "Кохана, ти — моя дружина. Іди ж до мене. Відпусти його". Але я не відпускала, а лише міцніше ловилася за Арлета. Той також зміцним обійми і шепотів мені на вухо: "Не бійся, я не відпущу тебе, нікому не віддам. Лише скажи мені "так", будь поруч, моя королево". У той же час з плеча кароокого принца потекла кров, у якій за мить була вся моя рука. Я згадала, що Арлет поранений, хотіла закричати, але не змогла, наче хтось украв у мене голос. Золхідець важко видихнув, наче простогнавши від болю. А за його плечима показалося задоволене і веселе обличчя Рудольфа. Тоді я зрозуміла, що за нападом у лісі, стояв мій наречений, який із ревнощів хотів позбутися суперника. Я поривалася закричати, але... прокинулася. Прокинулася в холодному поту. Протерла свої зелені смарагдові очі, поглянувши на Івейн, яка стояла неподалік тахти. Дівчина вже приготувала сукню і була готова допомогти мені переодягнутися. А проте, не зважаючи на те, що тепер моєю увагою володіли прикраси і одяг, я всеодно не могла полишити свої думки про страшний сон. Рудольф... Він за характером був спокійною людиною, але всі мотиви мав... Може й справді це був він? Навіть ідучи довгими коридорами до покоїв батька, я не могла припинити про це думати. Чесно кажучи, я настільки звикла, що Арлет у Золхіді постійно супроводжував мене буквально усюди, що зараз мені його бракувало. Наче відчуваючи це, принц прислав до мене мого ж найкращого друга, чий голос весело покликав мене.

 — Що таке, Армелю? Що сталося? — дивувалася я, спостерігаючи за тим, як юнак поспішно наближався. Він мовчав доти, доки не опинився зовсім поруч, щоб прошепотіти на вухо:

 — Арлет просив передати тобі, що з ним усе добре і тому немає сенсу переходити до запасного плану, — ми ж бо з золхідцем злагоджено придумали кілька версій розвитку подій і свої дії в кожній із них, аби приховати його стан і наших полонених. Проте почувши таку новину, я надзвичайно зраділа просто із людських міркувань:

 — Хвала Всевишньому! Він був у жахливому стані дорогою, я так непокоїлася, — теж прошепотіла я, ігноруючи здивований погляд Армеля: — Він же тобі все розповів?

 — Розповів, але мене цікавить інше... Ти за нього хвилюєшся? Відколи ти почала хвилюватися за Арлета? — маркіз чудесно знав про всю ворожнечу між мною і золхідським брюнетом, а тому мав причини дивуватися.

 — З тієї пори як стала завдячувати йому життям тричі за останнє літо... А може й більше... — видихнула я, відвівши погляд.

 — Ти мене не обманеш, Ельзо. Ви зблизилися у Золхіді — це ясно. Я питав Арлета, а він лише усміхається і мовчить. Може ти щось скажеш?

 — Не обманюй, я знаю, що він тобі щось розповів. Що він казав про мене? — напосілася я, ще більше здивувавши Армеля.

 — Ось і нова загадка: ти дивно поводишся, Ельзо... Ти ж вважала його зрадником... Гаразд, не про нього. Не питай мене нічого, я не стану видавати вам все те, що ви обоє мені розповідаєте. Я б спершу сам розібрався, що відбувається.

 — Армелю, хто тобі він, а хто я? — нахмурившись, гордо відвертаю погляд. Це завжди спрацьовувало.

 — Та всеодно нічого не зрозуміло. Каже, що нарешті все уяснив. Ну і розповів мені, що ти поводилася з ним дуже дружньо, зовсім не так вороже, як у Ендаласії. Каже, що там ти була справжньою, тією, що й у лісі при перщій зустрічі... Ви танцювали на балу?

 — Танцювали, грали закоханих перед королем Саймоном. А ще він водив мене палацом за руку, ми снідали, обідали і вечеряли разом, але не удвох, звісно, а й з іншими. І там, у палаці, ніхто не міг зрозуміти чому я виходжу за Рудольфа, бо всі вважали, що ми із Арлетом закохані. Але це все не правда і я не розумію чому там все було не так, як тут. Ми навіть жодного разу не посварилися... Радій: тепер ти знаєш усе... — Армель похитав головою, після чого важко видихнув:

 — Ельзо, а ти знаєш чому виходиш за Рудольфа? Що буде з заручинами? Не обманюй себе, мила. У Золхіді ти була справжньою, що заважає бути такою в Ендаласії? Ти маєш обрати свій шлях: правила чи воля? Зрозумій, я знаю, що між вами з Арлетом немає кохання, але інші так не думатимуть. А ти майбутня королева і під час війни з Каролін такі чутки тебе лише ослаблять. Ревнощі Рудольфа стануть зброєю проти тебе...

 — Тебе Арлет просив це сказати? — посміхаюся.

 — Ні, це те, що я бачу сам... Ельзо, прийми рішення...

 — Немає часу. Вже пізно, Армелю. І якщо хтось і може мене врятувати з полону мого нареченого, так це...

 — Арлет... — зітхнув маркіз.

 — Скажи йому, що я... — прошепотіла я, але таки передумала, нахмурившись: — Нічого не кажи... Просто немає часу щось змінювати. За п'ять днів заручини. Все. Феніта ля комедія. Але, Армелю, я турбуюся, що напад на нас у лісі міг скоїти Рудольф. Думаєш, що це можливо? Він же жахливо ревнує мене до Арлета... Подумай, потім розповіси. Поки ходімо до короля, супроводжуй мене будь ласка, — схопивши брата під руку, я помчала коридором. Армель ішов поруч, раз у раз здивовано на мене зиркаючи. Він ледь упізнавав мене, свою названу сестру...

 — Ваша Високосте, ми чекаємо на вас, — поклонився мені вартовий і миттю розчинив двері. Разом із Армелем я впевнено зайшла в покої, оглянувшись. Арлет вже тут, весело розмовляє з монархом, але почувши про мій прихід, тут же піднімається з місця. Я низько присідаю у реверансі перед Його Величністю і традиційно вітаюся з принцом.

 — Мілорде, ви не будете проти, що я запросила Армеля? Він же нам усім рідний, — ласкаво усміхаюся я, дивлячись на короля. Батько нині в гарному гуморі, а тому великодушно дозволяє і вказує мені жестом руки на крісло поруч з його столом. Присідаю там, розставляючи поділ своєї сукні по всій підлозі, кидаючи стурбованого погляда на Арлета. Той мімікою заспокоює мене. І це все не оминає пильного погляду мого названого друга, що присів на дивані поруч із золхідцем.

 — Ну, Ельзо, Арлет вже багато розповів мені про твої успіхи. Тебе нарекли королевою балу і не давали проходу юнаки? — засміявся король.

 — Шановний, знайшов, що розповідати? — так же засміялася я, кинувши погляд на золхідця. Рішення перейти на "ти" при моєму батьку було виважене і домовлене ще тоді, в лісі. Ми мали подбати про те, аби непотрібні чутки зникли, а ми офіційно вважалися просто друзями. Адже й так забагато підозрілого для уяви досвідчених пліткарів стається через цю нашу дурну ворожнечу. А тому ми були змушеними придумати логічні пояснення, аби виправити те, що накоїв кароокий, бажаючи позбутися Рудольфа.

 — А чому не розповісти, моя міледі? На балу ти затьмарила всіх, кавЛери ставали в чергу і викрадали принцесу один у одного... — сміявся чорнявий.

 — Але ти хоч потанцювала з Арлетом, чи часу не мала? — піджартовував монарх, дивлячись то на мене, то на юнака.

 — Я не могла йому відмовити, інакше ви б мене з палацу вигнали. Це ж треба уявити собі: перед від'їздом ви попередили мене, що я відповідаю за нашого гостя! Як бачите, доставила вам його точно таким же, яким і позичала, — дзвінко сміялася я, як і всі інші.

 — Люба, я просто хвилювався за ваші напружені стосунки. Всі знають, що ви погано ладнаєте...

 — Тепер все у минулому, Ваша Величносте, — радісно всміхнувся принц, простягнувши мені руку. Я так же легко поставила свою зверху на його, додавши:

 — Ми стали хорошими друзями під час гостювання у Золхіді, тому вам більше не варто хвилюватися, що подумають люди. Всі непорозуміння ліквідовані...

 — І я залюбки помирюся з принцом Рудольфом. Мені так не зручно через ці плітки, — додав Арлет, кинувши на мене погляд. Я усміхнулася, згадавши нашу лісову розмову: