Глава 18

Паніка, що охопила мене, була непереборною силою, з якою я не могла впоратися... Я буквально закам'яніла на місці в ту долю секунди, не в силах навіть зрозуміти що ж насправді відбувається. Вся знана хвалена сміливість, яка завжди не покидала мене в найвідповідальніші миті, як тоді, коли я дізналася про шпигунів у покоях Арлета або ж при небезпеці в лісі, зараз просто розтопилася, наче цукор в кип'ятку. А проте все відбулося настільки миттєво, що я не встигла б щось змінити, навіть якщо дуже хотіла. Найстаршого принца Золхіди поранили кинжалом, котрий подолав досить велику просторову відстань, перш ніж опинитися у плечі юнака. Кароокий не міг знати про небезпеку, а я при всьому бажанню не могла його врятувати: все відбулося раптово, неочікувано, з блискавичною швидкістю. А проте я звинувачуватиму лише себе. Але потім, тоді, коли дійду до тями.

 — Арлете! — лише й могла скрикнути я і врешті дістала свого власного кинжала з ножен.Не дивлячись на поранення, Арлет зреагував дуже швидко, витягнувши зброю зі свого плеча і миттю закривши мене собою.

 — Ні, самі не впораємося, — шепоче він, кинувши погляд на мою тремтячу руку, в якій затиснена рукоядка улюбленого ножика. Але ж ми не самі: моя охорона поруч. Розбійники з'явилися з-за  кожного дерева, їх кількість буквально виросла на очах, наче гриби після дощу. Проте клан Алі Мішельє теж не дрімав, а дізнавшись про небезпеку, миттєво оточив нападників. Кровопролитна битва ось — ось мала розпочатися, але ця мить чекання — ось те, що дійсно найгірше...

 — Чого вам треба? — гучно запитав Арлет у, як мені здалося, ватажка. А я з усіх сил молила Всевишнього, аби лише рана юнака не була глибокою і він зміг захищати хоча б себе.

 — Твоя подружка... — впевнено пояснює чоловік, роблячи до нас кілька кроків. — За неї дають велику винагороду...

 — Хто дає? — дивуюся я, натомість ватажок ледь усміхається:

 — Добрі люди. А ти думала, що всім подобаєшся?

 — Ніхто до неї і пальцем не торкнеться! Вас буде убито навіть за те, що посміли дивитися на саму принцесу Ельзу! — просичав брюнет, чиї очі налилися гнівом.

 — Тебе ж не вбили, принце Арлете, хоча містом ширяться чутки про ваше таємне кохання... Як романтично... — відповідає той, а я здивовано кидаю погляд на брюнета. Містом не можуть ширитися такі чутки, оскільки їх розповсюдив сам Арлет, аби змусити Рудольфа ревнувати. Отже, хто міг винести розмови за межі палацу? Прислуга? Всі наближені знають про наші суперечки, а отже в любов не повірили б... Значить, обізнаний ватажок розбійників служить Каролін, яка саме й повідомила де коли і з ким варто чекати на мене. Поки я складала таку доріжку із подій, то Арлет шукав шляхи порятунку. Схиливши свою голову в мою сторону, він прошепотів: — Не лізь нікуди... Спробуй втекти, я знайду тебе...

 — Ти поранений... — ледь не зі сльозами шепочу я, натомість Арлет впевнено додає:

 — Не бійся нічого... Іди, їм потрібна ти, тому ми маємо захистити тебе... Тікай! Я прикрию... Ми зустрінемося, чуєш? Давай!

Принц мав рацію, я це чудесно розуміла, але ж хіба могла залишити його в такому стані? А втім виходу і не було... Довелося... Тієї ж миті розпочалася битва у всіх старих добрих традиціях. Дзенькіт мечів "наших" і "чужих" розбійників заглушив, а тим часом Арлет вивів мене з оточеної території, що стало можливо завдяки великій кількості воїнів Алі Мішельє, які не дозволяли нападникам сумувати. Наше військо мало всі шанси на перемогу, я воліла залишитися з ними, як личить людині честі, але кароокий принц замість мене вирішив події і заборонив ризикувати собою. А я так і не зуміла вмовити його бігти зі мною: занадто вперто поривався у бій. Наказавши мені тікати, він знову зник з моїх очей, злившись у битві. "Прокляття!" — подумала я, але поспішила виконати прохання і дійсно десь заховатися. Біжучи слід за очі, я час від часу падала, вставала і знову бігла... Аж доти, доки знову не опинилася в руках розбійників.

 — А куди це наша принцеса так біжить? — посміхнувся той котрий і зловив мене. "Прокляття" — вкотре лунає в моїх думках, але я миттю дістаю кинжал і намагаюся оборонятися. Але ж хіба одна навіть дуже вправна лицарка, як мене ніжно називав батько, здатна перемогти шістьох чоловіків, сильніших в усіх аспектах. А проте двох я таки змогла поранити, ще одного подряпала і намагалася втекти, але дарма. Не вийшло...

 — Не погано як для дівчинки, — посміхнувся старший. Він виглядав доволі мужньо і струнко, хоч і сиве волосся свідчило про похилий вік. Пильно оглянувши мене, він додав серйозніше: — Навіщо так багато агресії, Ваша Високосте? Ви ж не хочете, аби ми вам зашкодили? Бо ми зовсім такого не хочемо... Будьте покірнішою для вашого ж добра! Добре? От і домовилися... Погостюєте поки в будиночку, ми ж не хочемо, аби вас знайшли ті злі люди, які натрапили на ваш екіпаж...

 — А хіба ви не разом? — дивуюся я, але ватажок заперечно хитає головою:

 — Ні, міледі, ваші вороги післали за вами одразу дві групи. Ті дурні вас там загубили, а ми — впіймали... От такі справи...

 — Хто ці вороги? Ви працюєте на Каролін?

 — Терпіння... Скоро ви самі все дізнаєтеся. Супроводь принцесу у будинок, — останні слова були сказані тому іншому нападнику, який тримав мої руки, зімкненими за моєю ж спиною. Я розуміла свою безпорадність, тому виконала те, що мені наказали — добровільно пішла в ту мисливську хатку, яка колись була побудована заради відпочинку мисливців. Як тільки я ступила за поріг, двері з глухим стукотом зачинилися. Мені не залишилося виходу ніж як розглянути місце, в якому я так неочікувано опинилася. Тут було дві кімнати з чотирьма вікнами в сумі, одна з яких мала вхід на горище у вигляді округлої дирки великих розмірів просто по центру серед стелі, а більшу частину іншої займала огрядна піч. З меблів я одразу помітила два вузьких ліжка, невеликий столик і щось схоже на тумбочку. Подивившись у кожне з низьких невеликих вікон, я зрозуміла, що розбійники, певно, стережуть лише вхідні двері. Цікаво, чи може бути таємний вихід через горище? Що ж, може у мене ще є шанс? Підтягнувши стіл так, щоб він стояв прямо &##x438;x43f;ід ходом на горище, я доволі спритно заскочила на нього і стала на носочки, аби вчепитися руками за край. А далі? Далі, то як? Хоч як я й не намагалася піднести своє тіло, щоб торкнутися ногами стелі, ці спроби були одразу приреченими. З боку виглядало, наче я — новорічна іграшка на ялинці, розхитана вітром. Що ж робити? Потрібно ще раз перевірити будиночок. Злізши зі столу і кинувшись вивчати кімнати прискіпливіше, я буквально молила Всевишнього про хоч якийсь вихід. І він таки з'явився! Щоправда, не дуже надійний, але обирати не доводилося! Дякувати, що хоч якийсь трапився! А річ у тім, що в печі виявилося доволі багато дрів. Прислухавшись до спокійного і злагодженого гоміну розбійників за дверима, я кинулася носити деревину з однієї кімнати і будувати в іншій на столі щось, що скидалося на колодязь. Для міцності я перев'язувала кожну патику шматками тканини, знайденими на ліжку. Коли все було готове, а моя споруда мала достатню висоту, я обережно полізла на стіл, хвилюючись насамперед про те, щоб він не перекинувся на мене разом із всім, що на ньому було. Пощастило: вибралася без проблем. От лише тепер біда в тому, що ставати на дрова, щоб вони не змістилися піді мною, вкрай важко. А особливо, коли моя сукня має шлейф. Підв'язую поділ плаття поясом, роблячи одяг довжиною по коліна. Так то краще! І знову з усією обережністю, на яку лише здатна, намагаюся вибратися на горище. Для цього руками міцно тримаюся за край стелі і саме на них перекидаю всю вагу тіла, натомість ногами лише обережно піднімаюся по дровах, аби лише не впасти. Кілька разів моє серце тривожно завмирало, коли під ногами вся споруда хиталася, погрожуючи зруйнуватися. Проте я вперто йшла до своєї цілі і таки взібралася на самий верх, після чого обережно пересадила на горище одну, а потім і іншу ноги. Можете собі уявити наскільки тремтіло моє тіло не то від напруги, не то від страху, коли я повноправно сиділа на стелі, розглядаючись. Проте не все було так легко, оскільки жодного таємного виходу не знайшлося, а дах був суцільним. Невже всі ці тортури з дровами і столом були марними? Ах, Арлете, де ж ти? Чи живий ще? Сумні думки огорнули мене неймовірним страхом, а в очах потемніло від високої ймовірності потрапити в рабство і назавжди втратити кароокого брюнета, який був моїм єдиним шансом на спасіння. Втім ні! Не можна! Не можна впадати у відчай, Ельзо! Подолавши так багато, ти надумала здатися на волю долі? Нізащо! Чуєш?! Ні — за — що! Арлет не помер! Він обіцяв! Обіцяв, що ви ще зустрінетеся! Але він уявлення немає, що ти на цім горищі! Тому будь — що, але потрібно втекти... Потрібно краще придивитися... Будучи зовсім розчарованою і засмученою, я прийнялася вивчати каркас даху, ідучи повз нього і шукаючи якісь двері або вихід... І в одному місці таки знайшла щось, що дуже скидалося на маленькі дверцята, от лише вони не відчинялися, хоч як я й не намагалася їх проштовхати. Прокляття! Це все через того капосного Рудольфа, адже якби не заручини, я б була вдома ще зранку! Та ні, Рудольф не винен... Ніхто не винен, крім мене самої... Важко сівши на стелю, я закрила обличчя руками. З моїх очей скотилося кілька солоних сльозинок, які я миттю розтерла... Принцесі не личить плакати, але що, коли терпіти вже немає сил? Важко відкидаюся спиною на підлогу горища, збайдужілим поглядом дивлячись уверх... Важко... В якусь мить стало навіть не страшно, а просто важко усвідомлювати, що все до чого йшла протягом багатьох років зруйноване... І як стати на ноги, як поважати себе далі навіть якщо вийде врятуватися після полону? Та хіба зараз важливо це? Насамперед хвилює інше — як там Арлет? Він же обов'язково шукатиме мене, якщо виживе. Рана ослабила його, а тут повно сильних розбійників. Йому не впоратися, його вб'ють за спробу мого визволення... Краще б він не знайшов мене... Краще б я... Та що я можу, сидячи на цьому запиленому горищі? Навіть закололо десь під ребрами від страху перед ймовірними подіями... Хоча... Та ні, дійсно щось колить... Так це ж! Швидко піднявшись, я згадала про свій кинжал, який встигла сховати в сукні, потрапивши у полон... Швидко діставши його, я з новими силами кинулася до відшуканих дверей, намагаючись гострим краєм ножа відчинити їх. Вийшло! Обережно пролізши у отвір, я розглянулася і на свою радість помітила доволі міцну гілку горіха, що простягнулася прямо до горища. Розбійники стерегли будиночок по периметру, але вони зовсім не очікували, що варто було зосередити свою увагу на тому, що було вище їх голови. Ох, як же я пишалася собою, коли змогла забратися на ту гілку і пролізти по ній аж до міцного стовбура. Проте і там я не зупинилася — полізла вище, щоб подібно голубці виглядати свого сокіла — рятівника. І тоді я зовсім не зважала, що "голубка" по спритності своїй у лазанні деревами скидалася на підбиту черепаху, а той самий "сокіл" ледь тримався на ногах через нестерпну біль, а проте таки не припиняв пошуки. Мені не було відомо, що перших розбійників розбито вщент, а ватажка взято у полон моїми сміливими воїнами. Якщо говорити буквально, то наша сторона обійшлася мінімальними жертвами, що не могло не радувати. Зараз же всі уцілілі і з ними Арлет кинулися шукати мене — їх головну пропажу, ну а Івейн взялася доглядати тих, кому пощастило менше. Але я не могла цього знати, тому не знаходила собі місця від хвилювання, сидячи на найвижчій гілці, на яку зуміла вибратися. Близько за півгодини на горизонті показався Арлет із нашими людьми, ожививши моє заледеніле від страху серце. "Живий!" — пронеслося в голові радісне і щасливе. Не впізнати його я просто не могла, а тому тепер була змушена якось непомітно для нападників, які досі думали, що я в мисливській хатинці, подати про себе знак. Єдине, що мені спало на думку — це кинутися чимось у них. Але чим? Молодими горіхами? Маячня якась... Щоправда... У мене ж є кинжал при собі, але це надто небезпечно... Щоправда, якщо добре усвідомити, що іншого виходу немає і згадати про мої цілком видатні успіхи на уроках стрільби, можна й повернути собі хвалену сміливість. Саме так я й зробила, коли прицілилася і запустила кинжал в політ. Та доля секунди, доки зброя летіла в повітрі, несучи бажану звістку, прозорий натяк принцу, я перечекала, затамувавши подих. "О, Всевишній, дякую тобі." — прошепотіла я, коли за кілька метрів перед Арлетом ніж увіткнувся у кору дерева. Радіючи з того, що нікого не вбила, я сама мало не впала з дерева, а коли все ж зловилася за гілку і закріпилася тут, мимовільно пригадала нашу неймовірну подорож із золхідцем на височезну башту. Тоді він так міцно тримав мене, що я зовсім не боялася впасти, не хотіла звільнитися від теплих надійних оков... І зараз, на цій значно нижчій висоті, мені дуже бракувало тієї підтримки. Та все ж думка про те, що мої люди поруч, заколисувала сум і страх. Арлет був надзвичайно уважним, а тому помітив не лише кинжал, але й те, звідки він прилетів. А приглянувшись, впізнав мене, що стояла на гілці і махала йому хустинкою. Далі все відбулося майже блискавично. Алі та кілька його хлопців підібралися до розбійників, вдаючи, наче заблукали. Поки одні відволікали їх увагу, інші змогли оточити звідусіль. Сили були не рівними на користь Арлета і воїнів, однак мої кривдники чомусь вирішили поборотися, хоч і їх ганебне падіння не забарилося. "Дереку, ліворуч оглянися! Позаду небезпечно! Алі, ватажок хоче втекти!", — оскільки я бачила ситуацію зверху чудесно, то й намагалася допомогти своїм охоронцям, попереджаючи їх про небезпеку. "Візьмемо живими! Не треба вбивати!", — наказувала я по закінченню битви і поволі спускалася все нижче. За кілька хвилин вороже групування пов'язали, а мої сміливі охоронці склонилися переді мною у поклоні і стали чекати, доки я спущуся. Арлет за усім спостерігав, важко стоючи неподалік від дерева, а коли битва обернулася перемогою наших, вирішив пожартувати:

 — Ви чули, друзі, той прекрасний голос янгола, що з небес давав нам вказівки? Ми отримали милість Всевишнього! Янголе, це справді ти?

 — Це я, — сміючись, вже доволі впевнено спускаюся, теж піджартовуючи: — Я прилетіла з небес до вас... Можете попросити мене про щось або спитати. Я відкрию вам мудрість, якою мене наділило сонце...

 — Янголе, скажи, де та, кого я вже так давно шукаю? — веселим тоном запитував юнак.

 — Ти про сумління своє, чи що? — засміялася я, ледь не впавши з віти. Арлет теж оцінив, дзвінко сміючись і жестом руки відсилаючи охорону вести до карети розбійників.

 — Ні, цього разу я загубив найцінніше, що мені довіряли за все життя. Це чарівна дівчина. Я вже дуже за нею скучив і дуже хвилювався... Скажіть мені: де її знайти?

 — Як її звуть?

 — Ельзою. Принцесою Ендаласійською нарекли з дитинства.

 — Це та світловолоса зеленоока красуня і розумниця, чиї спритність і вміння не знає рівних? Така вона горда, наче орлиця...

 — І хитра, наче лисиця, — сміявся юнак. — Так — так, Ваша Сором'язливість, це все вона. То знаєте ви, янголе, де моя зникла супутниця?

 — А навіщо вона тобі? — продовжувала гру я, спускаючись все нижче і нижче. І де взялися сили жартувати?

 — Я вже казав... Скучив за нею дуже сильно... Янголе, ти обережніше. Корона за віту зачепилася, — швидко додав він, а я дійсно помітила, що саме через корону ніяк не можу спуститися з останньої гілки. Легким порухом руки миттєво звільнила своє волосся від набридлого символу влади, жбурнувши її просто на траву. Арлет ошелешено поглянув туди, де приземлилася тіара, кинувши мені лукавий запитальний погляд.

 — Все життя заважає мені, — пояснювально всміхнулася я і продовжила: — За одну послугу я можу повернути тобі Ельзу...

Продовжити я вже не змогла, оскільки моя нога ковзнула по гілці. Не в силах схопитися за дерево, з криком падала на землю. Все відбулося блискавично, отямилася уже тоді, коли відчула гаряче злякане дихання Арлета біля свого вуха. Він не просто встиг мене зловити, але й міцно обійняв, рятуючи під подальшого падіння. Ногами я практично стояла на землі, але не відчувала їх через страх. Розгублено глянувши у веселі, але злякані карі очі, я теж ледь усміхнулася, врешті перенісши вагу на ноги і припинивши так міцно триматися за плечі свого супутника.

 — За яку там послугу ти можеш повернути мені Ельзу просто в руки? — легко засміявся юнак.

 — Вже не важливо. Я дуже рада тобі, Арлете. Ще ніколи я не була такою радою бачити тебе живим і майже цілим! — прошепотіла я, намагаючись оговтатися після всього, що відбулося за останній час.

 — Це взаємно... — ніжно усміхнувся він. — Ти мені послана небесами, Ельзо?

 — Так, небеса вирішили покарати тебе за твої гріхи, — весело прощебетавши це, я поглянула через плече Арлета на охоронців, які вже зникали з вигляду. — Нам треба поспішити...

 — Ельзуню, — намагався заперечити мені красень: — Ми знайдемо дорогу... Нам є про що поговорити, не тікай. Я змушений спитати тебе одну річ, але...

Чітко зрозумівши, що Арлет намагається продовжити вранішню розмову, яку перервали розбійники, я в душі нахмурилася. Не хочу чути жодних запитань, не хочу ні про що думати. Годі! Я втомилася...

 — Що "Ельзуню"? Ти поранений, в нас немає часу на розмови. В Ендаласії спитаєш... Ходімо вже... — поспішно вибравшись із обіймів брюнета, я, супроводжувана його посмішкою, знайшла свою корону і повернулася до нього.

 — Це твоє, моя пташечко, — вставивши рукоядку кинжала в мою відкриту долоню, юнак посміхнувся мені. — Ельзо, от ти мені поясни, як ти опинилася на дереві?

 — Та як? З даху хатинки перелізла...

 — А на даху ти де взялася?

 — Та ж з горища. А на горище через отвір у стелі, а під отвір підтягнула стола, а на столі виставила дрова з печі і зв'язала їх для міцності. І так вилізла. А що було робити? — вислухавши мене, Арлет шоковано похитав головою, після чого міцно схопив мою руку.

 — Я дуже за тебе хвилювався, коли не міг знайти. Але це я дарма... Ти не пропадеш. Ти сильніша, ніж я уявляв... Ти молодець... — подорож у Золхіду змінила нас. Ми вже не кидалися одне у одного сарказмом і образами, навпаки — навчилися підтримувати, підбадьорувати і хоч мінімально довіряти. Але я цілком чітко розуміла, що Ендаласія по#x438;, #x440;#x43d;і #x43d;#x434;верне все на колишні місця. Справи, які я знову приховуватиму, а Арлет намагатиметься про них дізнатися, знову перетворять нас на ворогів, а Каролін засіє моє серце новими сумнівами. Тому поки цього не сталося, я вирішила говорити щиро востаннє:

 — І ти теж не такий, як я вважала раніше. Можеш повірити: це комплімент. Ти став для мене хорошим другом... Я дуже непокоюся за твою рану. Спершу нехай Івейн перев'яже, добре? А потім поїдемо...

Арлет усміхнувся, кинувши на мене допитливий погляд:

 — Ти боїшся крові?

 — А схоже, щоб я її боялася? — сміюся, бо ж леді, яка фехтує не гірше за юнаків, не може боятися поранень...

 — Ну от і чудово. Сама перев'яжеш...