Глава 17 (2)

За якусь мить перед нами показався мідний відблиск мечів вартових біля найбільш охороненого місця — темниці для в'язників. Лицарі розчинили перед нами двері, а потім ще одні. Вийшовши в цей ледь освітлений коридор, ми побачили багато кам'яних кімнаток з гратами замість стін: і порожніх, і з людьми, які відбували особливо суворе покарання. Камера колишнього короля була крайньою і знаходилася найдалі. Повсюди стояло чимало охоронців, серед яких я впізнала багато знайомих: то були розбійники на чолі з ватажком Алі Мішельє. Побачивши мене, ці люди почтиво поклонилися.

 — Алі, — радісно посміхнулася я, простягнувши руку, яку чоловік миттю поцілував.

 — Раді вас бачити, Ваша Високосте! Все, як ви наказували, моя міледі, — стримано відповів він.

 — Дуже вам дякую за гарну роботу. Обіцяна винагорода вже у вас, але я дуже задоволена, тому не поскуплюся і дам удвічі більше. Я ж не залишаюся в боргу, ви знаєте...

 — Ми всі вам дуже дякуємо, принцесо! — радісно, хоч як і раніше, стримано промовив чоловік. Він поклонився мені ще раз, як і всі інші, а тоді вказав на шлях до в'язниці Саймона. За цим усім Арлет спостерігав з відвислою від здивування щелепою:

 — Це ж був розбійник, точніше ватажок розбійників Алі Мішельє? — пошепки запитав він, коли ми вже крокували далі.

 — Так, — я похитала головою.

 — Він служить тобі? — ошелешено допитувався юнак. Алі і його команда мали дуже різні характеристики в народі, проте більшість їх досі бояться. В минулому ці люди дійсно робили багато шкоди: влаштовували пастки, грабили народ, але одного дня доля звела їх зі мною. Тоді нам у палац приходило безліч скарг щодо розбійників у лісах та на шляхах. Лицарі вирушили на пошуки бандитської групи. Знайшли. Була битва. І хоч багато ендаласійських воїнів злягло, все ж Алі і кількох інших вдалося взяти в полон. Їх помістили в темниці мисливського будиночка, оскільки поранені солдати не могли довести ватажка, чоловіка сильного і хитрого, та інших не менш слабких розбійників у палац самотужки. Я, людина допитлива і неординарна (варто сказати, що тоді мені було сімнадцять років), дізналася ці всі деталі швидше за батька, оскільки короля в той час не було в палаці. Взявши з собою Армеля і надійну охорону, відправилася на зустріч із Алі. Те, що я почула від нього, мене вразило. Як виявилося, спершу у цьому клані були лише постраждалі від стихійного лиха. Вже достатньо багато років тому Ендаласією пронеслася хвиля буревію. Одне село було практично знищено, та й, певно, не лише одне. Було багато людських жертв, загинуло чимало тварин... Зруйновані будинки відбудовували барони і герцоги, на чиїх територіях відбувалося лихо. Проте ці владолюбиві персони дарма запевнили короля в тому, що вони зробили все можливе. Насправді тоді ніхто не подбав про дітей, які залишилися сиротами, про жінок — вдів, про нещасних одиноких бабусь. Ті скривджені діти: хлопчики, юнаки об'єдналися. Вони відчули несправедливість і тому не стали на службу до панів, а втекли в ліс. Створили свою команду і вирішили помститися. Їм була потрібна їжа — вони грабували народ і вельмож: всіх без вибору. Алі був таким же. Чому ватажком став саме він? Не через вік, бо він не був найстаршим, і не через свою міцну чоловічу статуру чи вміння битися, а саме через хитрість. Хоча як відбувалися ці вибори я так і не дізналася. Пізніше до клану стали долучатися інші юнаки та чоловіки, які вже не мали відношення до стихії, але обрали шлях розбійника, а не вірного підданого. Чомусь я повірила в цю легенду і того ж дня уклала умову з ватажком: розбій припинеться, вони таємно служитимуть мені і вірно виконуватимуть будь-які завдання, а я подарую їм волю, звільню Алі з темниці і решту полонених розбійників, вдосталь забезпечу їх золотом. Договір — є договір. Того дня ми влаштували все так, наче вільні розбійники врятували полонених. Ніхто не запідозрив, а ми благополучно виконуємо свої обіцянки по цей день. Вірніших служників, як вони, в мене не було. До речі, знає лише Армель, що мої таємні шпигуни і сам Карл також колись були в клані Алі... От після цієї історії я й розпочала так сильно турбуватися про підданих у своїх фондах, коли нещасні випадки, хвороби чи стихії руйнували їх життя.

 — Вже два роки... Не питай, — відмахнулася я, а за мить Арлету таки довелося втихомирити свою цікавість, оскільки перед нами постала темниця короля Саймона. Крізь залізні грати ми побачили постать колишнього монарха, який згорблено сидів на землі. Спершу він ніяк не відреагував на нас, але коли узрів обличчя Арлета, тут же підхопився і ненависно просичав:

 — Ти! Ти повернувся, щоб зловтішатися?! А це ще хто з тобою? — кинувши погляд на мене, випалив чоловік.

 — Ви мене не впізнали? Моє ім'я Ельза... Принцеса Ельза Ендаласійська, — чітко вимовила я.

 — Принцеса Ельза? — повторив чоловік. Востаннє я бачила його дев'ять років тому, але він зовсім не змінився. Лише постарів. Низького зросту з великим животом і не приємними рисами обличчя. Він був цілковитою протилежністю мого батька, а тому уявити цю людину на престолі я ніяк не могла. — То це про тебе постійно твердив мій нікчемний племінничок, коли я йому пропонував гідних наречених?

 — Що ж ви ніяк не вгамуєтеся? — видихнув Арлет, насупивши брови. Оцінивши їх дебати, я ледь усміхнулася, а після того жваво поклала свою долоню на згин руки принца. Брюнет здивовано зиркнув на мене, а вже потім посміхнувся і собі.

 — О, то ти таки досяг свого? Ну вітаю, — скептично хмикнув Саймон, пропилюючи нас очима. Він поводився настільки вороже, наче знав, що до його нещодавнього фіаско була причетною я. Втім, я теж не сяяла дружелюбністю.

 — Дякуємо за привітання, — твердо вигукую, благородно піднісши голову. І знову в атаку йшла я хоча спочатку планувалося, що це мала бути розмова Арлета із злісною тінню його минулого. Попри все Саймон мене дратував і терпіти цього я ніяк не могла. Проте принц, мій супутник, навпаки поводився дуже благородно, жодним чином не демонструючи радість бачити старого ворога переможеним.

 — То ви приїхали на коронацію зрадника Франка? А до мене прийшли похвалитися собою гарними?

 — Не хвалитися ми прийшли, а поглянути у ваші очі... Чи не соромно вам за всю ту мерзоту, яку ви творили навколо себе? Бачу, що ні... Ви й мене зі світу хотіли звести. Не вийшло. Бачите, як все склалося поетично? Ви знайшли мене і в Ендаласії, ваші люди ледь не виконали ваш чорний наказ. Знаєте, хто тоді мене врятував? Моя принцеса Ельза, а не ваша Бенезет і хто там ще був... — сказавши це, Арлет ніжно поцілував мою руку, при цьому іскристо дивлячись на свого ненависного дядька. — Згадайте той день, коли я казав вам, що розплата настане. Ось той день, він наступив... Бачите, все стає на свої місця... Прощавайте... Ходімо, моя чарівна міледі, — кинувши останній погляд на Саймона, Арлет повів мене із темниці попри численних охоронців.

 — Ти мене дивуєш своєю поведінкою, Ельзо, — стиха прошепотів юнак, коли ми піднімалися сходами вверх.

 — А що таке? Тобі в Ендаласії можна було розпустити чутки про якесь там кохання, якого між нами ніколи не було, а мені не можна? — лукаво посміхнулася я. Кароокий здивовано поглянув на мене, а потім теж засяяв усмішкою на обличчі.

 — Чому ж ні? Тобі також можна, кохана... — роблячи акцент на останньому слові, він знову поглянув на мене.

 — Все, Арлете, гра закінчена. Саймон залишився в темниці, а тому можеш не старатися, — байдуже відмахнулася я, а наступної миті нас покликав голос управительки палацу леді Ксеніє:

 — Ваша Високосте, королева Елізабет попросила провести вас до ваших покоїв, — з поклоном почтиво промовила жінка. Я схвально кивнула головою, а за мить ми вже рушили довгими коридорами і круглими сходами на другий поверх. Вже там пройшли зовсім трохи, завернули за поворот і зупинилися перед великими дубовими дверима. Арлет, який чомусь теж пішов із нами і всю дорогу вів мене за руку, як прийнято у високих колах джентельмену і леді, зараз усміхнувся. Ксеніє промовила:

 — Ваша Високосте принцесо Ельзо, ось ваші покої. Перед тим вони належали...

 — Принцесі Акселл, твоїй матері. Увесь цей час вони були закритими за наказом твого дідуся Його Величності короля Сигізмунда. Ти перша, хто житиме тут з тієї пори, — швидко встряг у розмову Арлет. Я збентежено зойкнула, поглянувши на управительку, наче питаючи її чи правда це. Ксеніє похитала головою, після чого наказала вартовим відчинити двері. Заплющивши очі, я переступила поріг, не чуючи нічого крім биття власного серця. У ту мить сліпої істини, мені здалося, що коли я дозволю собі глянути, то побачу її, мою маму, сидячу на якімсь дивані чи на кріслі, а може за столом... І саме за цією причиною я продовжувала стояти незрячою, аби та дивна мрія або ж химерна здогадка не розтопилася, наче віск на сонці. Я відчула як мої очі сповнюються кришталевої солоної води, а тому була змушена покліпати ними, щоб не видати Арлету і тій жінці своїх емоцій. Але вони й так розуміли все... Врешті наважившись оглянутися, я чарівно посміхнулася тієї ж долі секунди, коли узріла її — точно, як у моїй вигадці. Намальована на великім портреті в увесь ріст, тоді ще принцеса Акселл, дивилася на мене зі стіни своїми чистими блакитними очима.

 — Мамо, — посміхнулася я, витерши сльози рукою і підійшовши ближче.
 — Мамо... — знову кличу її, наче бажаючи прорізати цю вічну тишу між нами.

 — Я дуже вдячна королеві Елізабет, леді Ксеніє. Передайте їй мої слова, будь ласка, — звертаюся до служниці.

 — Авжеж. Ваша Високосте, речі і ваша прислуга вже тут. Ванна готова, все чекає на вас. Відпочивайте. Коли будете готові, спустіться у Велику залу: королева просила вас прийти на вечерю.

 — Аякже, — посміхаюся я і вирушаю в подорож покоями, майже не помічаючи як управителька покидає нас.

 — Ти в порядку, Ельзо? — турботливо запитав Арлет, глянувши на мене.

 — Так, все добре. Дякую, — знизую плечима, мовляв: "А чому я маю бути не в порядку?".

 — Тоді побачимось увечері, тобі потрібно відпочити, — поклонившись, юнак теж залишив мене, дозволивши врешті побути наодинці. Проте моя бажана самотність не була довговічною, оскільки за мить з'явилася Івейн та фрейліни. За допомогою їх вправних рук, я нарешті переодягнулася в свіжий одяг і прийняла ванну, аби відпочити. Як завжди буває в таких випадках, раніше я достатньо бадьоро гуляла палацом, майже не відчуваючи втоми. Зате тепер, коли м'яке величезне ліжко підморгувало, запрошуючи поринути в казковий сон, я буквально падала з ніг. Здалося, що заснула навіть на мить раніше, ніж торкнулася головою подушки. У старих покоях матері було надзвичайно спокійно і затишно. Я почувалася цілковито захищеною, наче дійсно відчувала близькість рідної душі. Вона навіть приснилася мені, наче гуляла золхідським садом і нюхала аромат прекрасних пахучих троянд. Проте не дивлячись ні на що, я чітко пам'ятала слова батька: "Твоя мати не в Золхіді, вона в душі куди б ти не відправилася"... Прокинувшись від тихого голосу Івейн, я сонно потерла свої чарівні очі, поглянувши на дівчину:

 — Ваша Високосте, час готуватися до вечері. Не можна запізнитися... Я чула, що сьогодні лише ви і принц Арлет запрошені, оскільки інші гості приїхали дуже нещодавно. Королева вирішила, що краще дати монархам дружніх держав відпочити, ніж утомлювати їх прийомами.

 — Добре, що ми встигли ще опівдні... Мені хотілося б чим довше погостювати в королеви Елізабет і короля Франка, — потягнувшись на ліжку, посміхнулася я.

 — Довше, ніж заплановано не вийде. У Ендаласії чекають вас заручини...

 — Почекають. Армель казав, що знайде мені іншого нареченого, — байдуже відмахнулася рукою я і врешті устала з ліжка. Івейн уже приготувала для мене розкішну сукню та прикраси, тому за годину я сяяла, наче сонечко опівдні, дарма, що на світ опускався вечір. Пишний поділ моєї сукні кремового кольору був розшитий золотими нехитрими листочками. Тонкий корсет підкреслював мою стрункість, а на неглибокому декольте іскрилися діаманти. Розкішне кольє, вагома тіара, що підтримувала напіврозпущене — напівзібране у зачіску волосся, довгі сережки. Я ніколи не зраджувала свій стиль і тому виглядала дійсно по-королівськи. Покинувши свої покої, направилася в сторону зали, де мала проходити вечеря, але мою цікавість захопив довжелезний коридор, по всіх стінах якого висіли портрети осіб королівської крові, що правили імперією. Навідміну від Ендаласії, престол якої віками займали представники роду Білої Лілеї, Золхіду стрясала хвиля державних переворотів уже котре століття. Тому ці стіни містили зображення найрізноманітніших королів і королев, принців та принцес, які хоч на кілька місяців торкалися влади. Зупинившись навпроти портретів матері і мого дідуся та бабусі короля Сигізмунда та королеви Леліяфан, я довго вглядалася у ті обличчя. Настільки довго, що з моєї пам'яті вилетіла будь-яка згадка про звану вечерю. Зробивши крок уперед, я розглянула короля Френсіса, що був назначений спадкоємецьом дідуся після заміжжя принцеси Акселл. Він правив дуже не довго. Останніми були зображення сім'ї короля Саймона. Серед тих портретів я одразу впізнала і обличчя Арлета, але в набагато молодшому віці. Певно, саме таким я й пам'ятала його ще з дитинства.

 — Так і знав, що знайду тебе тут, — тієї ж миті почувся голос власника зображення, наче зі мною заговорив малюнок на стіні. Я навіть підстрибнула від несподіванки, але перевівши погляд на живу і трохи старшу копію, заспокоїлася. Арлет посміхнувся, поклонився і підійшов ближче.

 — Саме таким я й пам'ятаю тебе, — кивнувши на стіну, стиха мовила я.

 — Малювалося майже одразу після нашого повернення із Ендаласії. Що то за мука була, Ельзо, не передам тобі.

 — Чи я не знаю? Мій портрет батько наказав намалювати до мого п'ятиріччя. Мене ледь не в кайдани одягали, щоб на місці втримати. Не уявляю ким треба бути, щоб любити позувати перед художником, — усміхнулася я, продовжуючи вивчати портрети.

 — Ти дійсно схожа на неї, на свою матір... Як тобі відпочивалося у Золхіді? — різко перемінив тему принц, поглянувши на мене:

 — Дуже спокійно, Арлете... Мені снилася мама, снилися троянди... Я навіть відчувала їх аромат...

Юнак якось непевно всміхається, а потім важко видихає. Я пильно вглядаюся в його обличчя, яке з ненавистю пропилює очима зображення короля Саймона. Якби він міг метати вогнем, то від того погляду легко зайнявся б портрет.

 — Що таке, Арлете? Що з тобою знову? — тихо шепочу я і раптово згадую нашу суперечку у лісі. Він звинувачував мене, що я не зрозумію. Певно, проблема в колишньому королі... Принц мовчав, тому я поспішила додати: — Не питати, бо я не зрозумію?

 — Ні, при всій моїй повазі, ти не зрозумієш, Ельзо... Не зрозумієш як це — належати сім'ї, якій ти чужий...

 — Твої батьки... Ти думаєш про них... — видихнувши, я теж відвела погляд. — Хіба я не знаю, що таке розлука, Арлете? Повір, що я краще будь — кого іншого могла б усвідомити цю біль...

Арлет зітхнув, ніжно на мене поглянувши: