Глава 17

Страх від невідомості закував мене в свої холодні обійми. Я готувалася прийняти бій, тому поставила руку з кинжалом у необхідну для оборони позицію.Саме в ту секунду мій зір упав на руку чоловіка, котрий забирався у мій екіпаж. Надто знайома каблучка була на його пальці... Це все відбулося у долі секунди, які потрібні молодому сильному парубку, аби сісти в карету, але я могла б описувати це в багатотомному романі, оскільки у страха дійсно великі очі і багата уява. Вже наступної миті переді мною показалася кучерява голова золхідського принца. Першою моєю думкою було те, що він хоче мене попередити про небезпеку, нападників або щось у цьому роді, проте він був абсолютно спокійним і нічого мені не казав. Упевнено собі сів на диванчик навпроти мене і зачинив за собою дверцята, потім розглянув мій ошелешений вигляд, поставивши найбільш очікуване в такій ситуації запитання:

 — Ти чого?

 — Що сталося? Чому ми зупинилися? — дивувалася я, так і тримаючи руку з кинжалом у повітрі, немов вона закам'яніла у тому положенні.

 — Дощик іде, — як ні в чім не бувало мовив він, ледь не довівши мене до істерики. За тим своєю рукою опустив мою, ледь усміхнувшись. Від Арлета віяло стовідсотковою врівноваженістю, виваженістю настільки, що я автоматично заспокоювалася. Врешті під силою усіх нещодавно пережитих емоцій нерозуміюче дивлюся на принца, а за тим байдуже стискаю плечима:

 — Значить, гриби в лісі ростимуть...

 — Підемо по гриби? Навіщо нам та коронація? — одразу ж запропонував юнак, трішки нахилившись до мене. Я посміхнулася і одразу ж пристала на пропозицію заради розваги, стишуючи свій звичний сталевий голос, аби звучати м'якіше:

 — А давай! Справді, навіщо нам та нудна коронація?

Арлет хитрющо посміхнувся, загорівшись у новій ідеї, хоч і цілком розумів що далі балачок справа не піде:

 — То ходімо?

 — Зараз дощ. Підемо, коли скінчиться...

 — А хіба ми боїмося дощу? Це ж не сутінки, Ельзо, — сміється, пригадуючи мені той вечір на ринку, коли я ледь не зламала його руку, так міцно тримаючися за неї. Я усміхаюся кутиками вуст, киваючи головою:

 — То ходімо, чого ж ми чекаємо?

 — То я зупиняю екіпаж? — напівпитально — напівствердно мовив принц, потягнувшись рукою до дверцят карети.

 — Ні, — хитрим відголоском сміху з нотками звичної металевості відчеканила я, врешті припинивши цю гру, пустішу за голову Рудольфа.

 — Як бажаєш... — зітхнув золхідець, пропилюючи мене очима доти, доки я не починаю дратуватися:

 — А ти взагалі чого тут? У тебе ж є твоя особиста карета, — Арлет стискає плечима, зовсім весело посміхаючись мені:

 — І що ти хочеш? Я туди не піду...

 — А можна дізнатися причину? — навіть не уявляючи чи то сміятися, чи то хмуритися випереджувально ставлю запитання. Принц відповідає одразу ж з усією легкістю, на яку був здатний:

 — Там немає тебе...

 — А ти боїшся замкнених карет? В покоях спиш один чи тебе хтось приходить стерегти? — врешті я таки не стримуюся перед черговим потоком сарказму. Арлет відповідає в тон мені:

 — В покоях я сплю (це таки ключове слово), а в кареті мені буде скучно. Хіба ж можна їхати кудись з тобою і при цьому тебе не бачити?

 — Ну саме з такими міркуваннями я й дозволила тобі теж відправитися в цю дорогу, — обожнюю гратися з ним, як кішка з мишкою, пам'ятаючи маленьку істину, викриту мною на ринку — Арлету чомусь важливе моє бачення наших відносин.

 — О, як прикро, що ти мене знову недооцінила... — засміявся кучерявий, швидко додавши: — Я залюбки складу компанію тобі... Ти ж не проти?

Проте я була проти, оскільки чітко знала правила. А поведінка золхідця давно вийшла за рамки допустимого. Заперечно хитаю головою, аби зберегти свій статечний і впевнений вигляд:

 — Ну взагалі я... — проте чому я вирішила, що у цій поїздці із Арлетом буде не так, як завжди? Він ніколи не відмовляється від своїх божевільних затій. От і цього разу, принц навіть не дослухав мене до кінця, мовивши у звичнім стилі зі своєю впертістю і легкою посмішкою:

 — От і чудово. Ти дуже люб'язна. Дякую... Але по гриби ми ще таки підемо!

 — Неймовірно! — я закатала очі, демонструючи свою невдоволеність. Проте вона була такою ж напускною, як і нахабність Арлета. Ми грали ролі, вдаючи, що діємо під впливом певних факторів. Однак, що, коли нами керують наші серця? Або ж це просто міф, слабкість, навіяна романтичними дитячими казками, які я навіть не читала? Проте правди ніде діти: я більше не боялася визнати те, що саме це мені й подобалося у золхідцю. Певно, моя усмішка, що раптово засяяла на вустах, була красномовнішою за сухі слова. Настільки, що оцінивши мою сьогоднішню дружелюбність, кароокий таки надумав запитати:

 — Що таке, Твоя Високосте?

 — Нічого, — байдуже відмахуюся я.

 — Все має своє пояснення. А твої дії всі виважені, тому не обманюй. Ти про щось подумала і тому змінила гнів на милість. Розказуй... — не здавався кароокий. Але і я була від природи рішучою:

 — Просто згадала чому я взяла з собою тебе, а не Рудольфа...

 — Оце так! І чому ж? — вигнувши одну брову, Арлет буквально засяяв в передчутті тієї відповіді. І саме така його реакція змусила мене знову зіграти в жарт:

 — Ти ж кмітливий... Здогадайся...

 — Ти хотіла піти по гриби? То чому не сказала? — кепкував кучерявий, виблискуючи своїми очима, наче діамантами.

 — Я більше нікуди з тобою не піду. Мені вистачило базару... — випереджувально простягаю руки вперед долонями, сміючися. Арлет мружиться, після чого відповідає:

 — Ти нікуди не підеш без мене, Ельзо. Побачиш...

 — Яка впевненість, — з іронією хмикнула я.

 — Ой, Ельзуню, навіть не намагайся задіти мене. Я святкую сьогодні, тому в тебе нічого не вийде. Твій сарказм відлітає від мене, наче стріли від броні.

 — І що ж ти святкуєш? — криво усміхаюся.

 — Мені є що святкувати. Кілька місяців тому я мчав цими лісами, постійно оглядаючись, намагаючися втекти від погоні, від дядька, від тих страхів, що змусили мене покинути свій народ... Мені не було легко, Ельзо. Я біг слід за очі, зрікаючись себе. А тепер повертаюся назад на свято імперії в цій багатій кареті з охороною і слугами в якості супутника найвродливішої і найрозкішнішої дівчини на світі, великої міледі, ендаласійської лілеї і спадкоємиці престолу Ельзи. Думаєш: я не маю причин для свята? — пишно посміхнувся він. Піднісши голову вверх, я, як "найвродливіша", зробила вигляд, що мені не звикати чути такі слова в свою сторону, проте все ж примирливий тон юнака і лестощі прийшлися до смаку. Але тут же згадавши про інше, я ледь нахмурилася:

 — Ти б хотів бути зараз на місці Франка...? Точніше, це місце мало б бути твоє, якби не переворот і та війна. Ти відчуваєш несправедливість до себе?

Арлет широко посміхнувся:

 — Я вже казав тобі, Ельзо. Я не марив короною. Хотів лише, щоб дядько узнав справедливої розплати. Він зазнав поразки від твоєї руки. За це я дуже вдячний тобі. І за те, що ти допомогла Франку. Він гідний, заслуговує цього... А я... Можливо, моє місце не там? Може все склалося так, як написано долею? Може зараз я там, де маю бути?

 — Якщо так, то такого життя я б тобі не хотіла. Попри все, Арлете, я б бажала для тебе чогось більшого, ніж як служити при дворі Ендаласії сім'ї монархів.

 — У рівнянні "сім'ї монархів" ти говориш про себе і кого?

 — Я уже заручена. Ти добре знаєш про кого я...

 — Байдуже... В моєму баченні все буде трішки по-іншому, але це зараз не суттєво. Я подумав над твоїми словами і прийняв рішення: залишуся в Ендаласії при дворі короля Аделарда. А перед новою коронацією, спитаю молоду королеву чи дозволить вона залишитися. Ти за неї не розписуйся, ти всього лише принцеса... І не кажи, що тобі не сподобалося гуляти ринком... — зовсім ні до чого додав він, змусивши мене замріяно посміхнутися:

 — І не збиралася, — впевнено відрубала я, бо та втеча дійсно була найкращим, що останнім часом зі мною траплялося. В якусь мить наважившись, я кинула погляд на принца: — Проведеш мені екскурсію по палаці Золхіди?