Глава 16

Великий годинник у головнім холі палацу пробив восьму ранку. Сонечко вже освітило кожний поворот віддалених коридорів палацу, а крізь відчинені вікна свіжий вітер вкрав запах диму від свічок, які з приходом дня були загашені слугами. Тепер палацом витав легкий аромат розквітнувших на клумбах квітів, від чого злегка паморочилось у голові й хотілося танцювати та співати, наче під дією алкоголю. Але ж хіба можна звинувачувати в сп'янінні квітами? Або шукати хороший настрій за вином, коли життя саме по собі повне прекрасних сюрпризів? Навіщо вигадувати причини, коли душа рветься у танець? Для щастя, радості, добра вистачає найменшої дрібнички, зовсім не обов'язково, щоб сталося щось грандіозне. Одна — єдина посмішка або тепле слово здатне перекреслити весь потік бруду і поганих подій, якщо сказане тією людиною у той славнозвісний час, на який потрапляти завжди дуже важко. Один лист із втішною звісткою за лічені секунди може перетворити сонну і виснажену людину в енергійну, рухливу, життєрадісну та прекрасну.
З тієї миті, як я тремтячими руками розгортала послання з Золхіди у своїх покоях, минуло близько двох годин. За хвилин сорок після того вірний королівський слуга Лер відвідав мої покої і запросив поснідати із королем. Точніше, монарх бажав сьогодні трапезувати із всіма членами нашої сім'ї і двома найнаближенішими принцами та однією майбутньою невісткою династії — юною ворожкою. Вирішила, що в такий спосіб володар бажає повідомити усім новину, і не помилилася. Але про це пізніше. Обдумавши усіх і кожного гостей на сніданку, я в якусь мить зловила себе на думці, що сьогодні хочу сяяти, як новорічна ялинка. Ба, більше! Як сама наречена! І цьому є причини: по-перше, Рудольф врешті побачить яку вродливу має наречену і не піддаватиметься на провокації Арлета, ну а Арлет хай сидить тихо і заздрить. "Дитячий садок" — сказала б тітонька Делайн. Я й сама не знаю, що це на мене найшло. Крім того, хотілося й позлити Каролін. Хоча б у питанні вроди я беззаперечна переможниця. Ай взагалі, хіба варто шукати пояснення тому, що зовсім юна дівчина захотіла виглядати красиво? Це ж природньо... Досягнувши згоди зі своїм упертим розумом дипломата, я врешті дзвінким і радісним голосочком звеліла Івейн дістати зі скрині ту нову сукню, яку мені лише нещодавно зшили швачки. За фасоном і стилем вона відрізнялася від усього, що ношу зазвичай. Була простішою, але такою чарівною, що в мене навіть очі блистіли від одного погляду на неї. Не дарма кажуть, що все геніальне у простоті. В ці миті я гордо крокувала до покоїв батька, а моє розкішне плаття світлофіалкового кольору з пишним подолом, розшитим золотою ниткою, тугим корсетом і невеликим декольте з мережкою, стелилося услід недовгим шлейфом і шаруділо усім коридором.
На моїй шиї сріблилося достатньо скромне, але зі смаком підібране кольє, що чарівно підходило до довгих елегантних сережок і символу влади на моїй голові — тіари. Кучеряве світле волосся було прибрано в зачіску, а з обличчя не сходила радісна посмішка, наче вона слугувала родзинкою мого зовнішнього вигляду. Здалеку побачивши мене, вартові поспішили відчинити двері і вигукнути звичне попередження:

 — Ваша Величносте, Її Високість принцеса Ельза...

Впевненими кроками я увійшла в величні покої, жвавим поглядом окинувши присутніх. Як же чудово, що всі запрошені вже на місці, оскільки я так мріяла ефектно зайти. Врешті, хіба я не заслужила на мить слави, коли провернула таку небезпечну і складну справу?

 — Бажаю доброго усім ранку! — дзвінким радісним голоском я заповнила тишу, коли всі присутні здивовано дивилися на мене, наче вперше. Підійшовши ближче до монарха, я граційно склонилася.

 — Моя прекрасна донечко, ти сяєш, — усміхнувся батько, а потім ніжно поцілував моє чоло. Я посміхнулася, дякуючи за комплімент, і водночас привіталася із герцогинею Делайн, яка стояла поруч.

 — Пробачте, що трохи спізнилася... — обвівши поглядом присутніх, я по-акторськи зітхнула і тут же розцвіла посмішкою. По їх настрою, я зрозуміла, що випаде нагода влаштувати собі свято. Аж гай шумітиме, так сьогодні все буде по-моєму.
Відповісти на мою фразу поспішав Рудольф, що стояв найближче, але він заплутався у власних думках, тому так нічого людського й не склав:

 — Принцесо... Ви не запізнилися... Точніше трохи запізнилися, але ми дуже раді вас бачити...

Я усміхнулася, мімікою подякувавши нареченому. Як враз, наче з-під землі, з'явився Арлет. Ледь задівши Рудольфа плечем, той миттю опинився навпроти мене:

 — Чекати вас можна цілу вічність, міледі, а ці хвилини — ніщо в порівнянні. Доброго ранку, Ваша Високосте... — ну говорити він завжди умів, правди ніде діти. Та й кмітливістю відрізнявся. Посміхнувшись, він тут же взяв мою руку, щоб поцілувати її. Зараз я не бачила тітоньку Делайн, оскільки стояла до неї боком, а крутитися було б проявом зневаги до золхідця. Проте я точно знала, що герцогиня посміхається.

 — І вам, принце Арлете, — він дивився на мене настільки пильно, що з якогось доброго дива я теж навіть не кліпала, хоч і вихованості в цьому було мало. Від того погляду мені навіть дихати стало важко, наче хтось випив все повітря навколо мене. Врешті золхідець відійшов, а тому мені автоматично полегшало. Рудольф дождав своєї черги і також поцілував мою руку, навіть спробував сказати комплімент, який звучав якось не невміло в порівнянні з поглядом Арлета. Однак, яке щастя, що я більше не схильна їх порівнювати!

 — Братики мої! — радісно вигукнула я, вітаючись по черзі з Армелем та Леджером, які явно були раді мене бачити. Обійняла Вітелі, прошепотівши їй, що я щаслива снідати з нею за королівським столом. Залишилася без уваги одна Каролін, але ж хіба я можу так вчинити з "любою тітонькою"?

 — Герцогине, яка ж я рада бачити вас. Чи все у вас добре? Як здоров'я? Як ніч минула? — зовсім беззлобним і цілком веселим голосом запитувала я, наче на світському прийомі. Вона скреготнула зубами, проте підтримала мій цирк.

 — Люба племінничко, дякую, що турбуєшся. Зі здоров'ям у мене все чудово, а ніч минула набагато спокійніше, ніж твоя.

 — Про що це ви? — здивувався король, натомість я замовкла. Хай сама знаходить шлях до спасіння.

 — Я маю на увазі, що Ельза дуже хвилювалася через її слугу... — скрушно видихнула зміюка.

 — Так, і мої співчуття, доню. Сподіваємося, що він одужає, — видихнув батько.

 — Я займаюся розслідуванням, тому неодмінно знайду того, хто це зробив, — із міцно затисненими зубами процідив Армель, кинувши погляд на Каролін. Я ж знову посміхнулася.

 — Всевишній не дасть померти невинному, але вбивцю він покарає ще і на Цім, і на Тім світі. Ще всі побачите... Тітонько, будьте обережними. Я чула, ви любите вечірні прогулянки. Тепер беріть подвійну охорону, в палаці з'явилися зрадники... — турботливо зітхнула я. Очі герцогині знову запалали вогнем:

 — Я буду обережною, не хвилюйся, мила. Та й ти теж бережися. Слуга був твоїм, в кожного з нас так багато ворогів...

 — За себе я не боюся, погляньте який у мене захист! — засміялася я, рукою вказавши на маркізів та принців, що чомусь стояли всі поруч. — Чотири орли, леви, красені! Проти них ціла армія — сопливі хлопченята з рогатками, то що казати про якогось нікчемного зрадника? А у вас є такі?

Засміявся навіть король. Всі без винятку розуміли як мої натяки, так і її, проте наша війна була такою завуальованою, що в високих колах ніхто не посмів би говорити відкрито. Але ж говорити взагалі не заборонено... "Чотири орли" вклонилися на комплімент, натомість герцогиня знизала плечима, теж награно усміхнувшись:

 — Ні, Ельзо, той час минув, коли й зі мною була така охорона. Серед них був навіть принц...

Я хмикнула й поспішно додала:

 — У мене два... Я б вам позичила одного, але вже обіцяла тітоньці Делайн...

Дружній сміх закрив цю тему, проте я сподівалася на продовження комедії. А що, коли настрій гарний?

 — Прошу до столу, — все ще весело мовив монарх і гордо зайняв місце "на чолі" стола. Ліворуч від нього граційно сіла тітонька, а от місце праворуч завжди належало мені. Поруч зі мною мав би сидіти Рудольф, дві герцогині були б поруч, Ну а інші юнаки вже десь далі, що казати про Вітелі, то її місце найменш почесне. Проте сьогодні я вирішила, що все буде так, як хочу я. Тут то й продовжилася моя вистава. Осяявшись чарівною посмішкою, підходжу до свого місця і вже звідси ніжно зиркаю на Леджера.

 — Любий братику, сьогодні зі своєю прекрасною нареченою сідайте поруч зі мною. Мені буде так приємно...

Леджер та Вітелі, переглянувшись і посміхнувшись, одразу ж всілися поруч.

 — Армелю, братику, а ти навпроти — біля нашої спільної матусі Її Світлості герцогині, — посміхнулася я, саджаючи Армеля теж на дуже почесне місце. Натяк про спільну матусю зрозуміли всі, оскільки леді Делайн змалку виховувала нас обох, ми ж бо були нерозлучними.

 — Ах, герцогине Каролін, я зовсім не подумала про вас. Проте ви ж не образитеся, якщо я попрошу вас сісти біля вашої майбутньої невістки. Я гадаю, ви вже обговорили все з Леджером і зрозуміли, що кращу партію для сина годі шукати. Чи не так?

 — Саме так, люба, — криво посміхнулася жінка, проте сіла не туди, куди я їй вказала, а по іншу сторону стола з проміжком одного вільного крісла від Армеля.

Арлет, для якого цей сніданок перший у колі нашої сім'ї, і Рудольф, чиє місце поруч зі мною зайняв Леджер так і залишилися стояти.

 — Ах, мої принци, та чого ж ви такі не сміливі? Рудольфе, гадаю, ви пробачите мені цю перестановку? Це всього лише один сніданок... Присядьте поруч із нашою Вітелі... Арлете, вільне місце поруч з Армелем — ваше. Схоже герцогиня спеціально для вас його залишила... О, це так мило, тітонько... — Каролін, скреготнувши зубами, була змушена відповісти на мою чарівну посмішку тим же.
В інший день король неодмінно б зробив мені зауваження, а то й суворо покарав би за цю вільність, проте сьогодні він мав такий чудовий настрій, що моя гра у шахи титулованими особами здалася йому навіть втішною. Тітонька Делайн стримувала сміх, ховаючи його у свою гаптовану хустинку. Натомість русява герцогиня лютувала, однак управи на мене не могла знайти, адже за столом були виключно мої люди. Аби довести їй, що це саме так, я взяла в свої долоні руки батька та Леджера, радісно вигукнувши:

 — Як же добре! Я між найдорожчими чоловіками свого життя... — "чоловіки" посміхнулися, натомість я пропиляла очима розгнівлену до жаху Каролін. Так наче того було мало, продемонструвати свою образу на матір вирішив Леджер, вільною рукою торкнувшися руки Вітелі. Я засміялася: — Бачу, ти теж, братику між дорогими жінками?

Це була гра з вогнем від самого початку. Проте не я її розпочала. Я всього лише вела свою партію... Після сніданку маркіз ще ледь не навколішках проситиме у матері пробачення, але зараз він надто впевнений у собі. Думаєте, тому що закоханий? О ні, при такім розкладі вся наша історія звалася б романтичною епопеєю. Причиною сміливості мого кузена є гнів. Він все ніяк не пробачить Каролін того, як вона обійшлася із Вітелі. І знову річ не в коханні, а в відчутті власної незначимості Леджера у своєму ж житті. Наче він дитина, за яку все вирішує матір. Адже його бажання і вибори теж чогось варті!

 — Сьогодні всі в такому гарному настрої, — зазначила тітонька Делайн, пишно посміхнувшися.

 — Усім смачного! — теж веселим голосом промовив король, закликаючи нас розпочати трапезу. Снідаючи, ми намагалися підтримувати розмову на світську тему, але кожен напружено чекав, коли ж монарх оголосить істинну причину наших зборів. Мені згадався той наш "сімейний" сніданок, на якому я ледь не стала нареченою Арлета. Пам'ятаю, як кричала тоді, відстоюючи свою волю. Але цього разу все буде по-іншому, адже причина зборів надзвичайно важлива і серйозна. Врешті, на думку короля настала та мить, коли можна розповісти те, заради чого ми всі тут зібралися. В ту долю секунди, коли він відклав столові прибори, в моїй пам'яті зринуло кожне слово нещодавно прочитаного листа: "Ваша Високосте принцесо Ельзо! Не дивуйтеся, що ваша таємниця з невідомими розкрита. Після того, як все минуло успішно, ваш слуга назвав мені ім'я тієї, завдяки кому наша імперія позбулася тирана, а я і мій син уціліли. І якою ж щасливою і здивованою виявилася я, коли узнала, що наша легендарна рятівниця — донька моєї улюбленої кузини Аксел (хай спочиває з миром), принцеса Ендаласії. Моє серце сповнилося гордістю за те, що вам не байдужа імперія вашої матері. А я сама відчула таку невимовну дяку, що якби невідомими виявилися інші, я б не так раділа. Запевняю вас, що від нині і довіку Золхіда в обличчі правителів завжди підтримуватиме Ендаласію, а для вас особисто наш двір — ваш двір, наш трон — ваш трон, все, що належить мені і новому королю Франку — ваше. Ми завжди охоче надамо будь-яку допомогу, а також наші ворота для вас ніколи не зачиняться. Улюбленою фразою вашої матері була: "дружба, просякнена кров'ю, нескінченна". Тепер я кажу це вам, її дочці. Кінець нашій дружбі не настане. Крім того ми дізналися, де перебуває принц Арлет. Я особисто від себе і від імені свого сина Франка, який дуже зрадів, що його кузен вцілів, уклінно просимо вас повідомити Арлету, що він може повернутися додому. А також щиро дякуємо вам і Його Величності королю Аделарду за те, що двір Ендаласії став прихистком нашому принцу.
Знаю, що ви турбувалися, а тому повідомляю вам, що все відбулося точно за вашим планом. На даний час колишній король Саймон знаходиться у темниці під наглядом моїх і ваших людей. Жертв удалося оминути.
З великою подякою королева — мати Елізабет і король Франк"
Той лист був захований у поясі моєї сукні і зараз, оскільки на радощах я взяла його спеціально, аби пізніше показати Арлету. Про те, що він здогадається хто стояв за переворотом, сумнівів не було.

 — Я маю дуже важливу втішну звістку, яку хочу, аби ви всі дізналися першими, — серйозно мовив монарх. Я ж лише усміхнулася — цікаво хто дізнався уперед: я чи ви, батьку?

 — Ми слухаємо вас, сір, — з певною тривогою мовила тітонька Делайн, кинувши погляд на мене.

 — Вчора у нашій сусідній імперії Золхіді... — на цій фразі Арлет вже напружився. — … стався державний переворот.

 — Що? — охнули водночас кілька голосів.

 — Люд збунтувався, пішов на палац. Лицарі і армія не стали підтримувати короля, натомість вони пішли проти нього. Монарха Саймона спіймали і позбавили корони. Зараз він у темниці. У той час його старший син принц Франк заспокоїв повстання. Тепер він готується посісти трон, а королева — мати Елізабет влаштовує пишне свято на честь сина. Нам надійшло запрошення на бал до дня коронації. Король Франк бажає бачити представників дружньої держави Ендаласії і сподівається на нашу підтримку, бо невідомо як відреагують на такий розвиток подій глави інших держав, — коли батько закінчив з розповіддю покоями пробігла хвиля здивування. І лише ми з Армелем, перекинувшись поглядами, не були насправді ошелешеними. Нам доводилося підтримувати схвильований гомін інших, граючи свою роль заради збереження нашої таємниці. Проте в душі я була настільки радісною, що у очах сяяли переможні іскри, які навіть під пильним поглядом Арлета не зникали. А він дивився так, наче збирався змальовувати з мого обличчя картину: прискіпливо і постійно. Ні разу не перевівши свого погляду на когось іншого. З суворим докором і ледь помітною якоюсь загадковою посмішкою. Золхідець тим самим виказував,що здогадався про мою причетність до фурору юного Франка. Зустрілася із ним поглядом, переможно піднісши голову, натомість юнак лише зітхнув. Я хмикнула, посміхнувшись. Це моє свято і повчання чи то невдоволення чорнявого принца не зіпсують мені радості. Втім, він теж був радий, навіть більше — зворушено сяяв, наче свічка на новорічній ялинці, але чомусь старанно приховував це від мене. Я ж ні краплі не крилася, сміливо заглядаючи у його очі, аби не пишався собою, що розгадав мене. Врешті, тепер приховувати від нього немає сенсу, бо ж все уже зроблено. Я настільки впевнено поводилася, що ні краплі не здивувалася, коли золхідець узяв у свою руку келих з вином. Вирішила, що то йому стало поперек горла усвідомлення того, що його війну із королем Саймоном виграла я. Проте, коли він широко посміхнувся просто у мої очі, ледь помітним жестом руки підносячи елегантну посудину в мою сторону, а за тим надпив гранатової рідини, я ошелешено закліпала очима. Мружилася, бо не розуміла чи не здається то мені... Отже, Арлет настільки оцінив мою "дипломатію", що навіть випив вина в мою честь? Моя самооцінка злетіла до небес, адже немає вищої похвали, ніж щирий комплімент від ворога. Проте я зовсім забула, що крім нас за столом знаходяться надто багато людей. Вівши свої безмовні дебати із принцом, я не подумала, що мою міміку крім юнака можуть бачити й інші. А вони бачили... Навіть більше: зацікавлено спостерігали, хоч і вдавали, що обговорюють переворот. Моя радість зіграла зі мною злий жарт, а Доля хутко озвалася голосом Каролін:

 — Ельзо, люба, здається, ти ні краплі не здивована... Що змусило тебе так посміхатися?

Обвівши поглядом рідню і друзів, я ствердно і радісно відповіла:

 — Я радію, бо жорстокий тиран пав униз, став жертвою власних амбіцій... Нам усім треба радіти... І правда в тому, що я дійсно не здивована. Лер розповів мені новину зранку. Піддався на моє вмовляння, хоч і дуже просив не випитувати.

Король посміхнувся, звернувшись до мене ласкавим голосом:

 — Завжди слухає тебе...

 — Я вмію ладнати з людьми, Ваша Величносте. З ким не ладнаю, значить ті не варті зватися людиною... — закінчивши з хвилинкою прихованих натяків, я знову чарівно посміхнулася пропилюючи очима герцогиню, що єхидно посміхалася. В якусь мить мені здалося, що всі наші отакі "сімейні" часопроводження наперед отруєні. Сарказм, іронія, колкість... А як би було чудово хоч один раз поснідати як справжня сім'я? Знак питання тому, що я не уявляю як це можливо... Мені цікаво якими бувають прості нетитуловані родини...

 — Ну годі тобі, — зітхнув король, адже надто чітко бачив нотки ворожнечі із дружиною покійного принца ледь не в кожній моїй фразі. Я опустила поляд, готуючи чергове пояснення, але батько зупинив мене: — Ельзо, імперію я залишаю на тебе...

 — Про що ви, Ваша Величносте? Я не зрозуміла... — округлюю свої очі, здивовано дивлячись на монарха. Що це все означає? Той ледь усміхається, продовжуючи у попередньому тоні:

 — Я вже казав, що нас запрошено на коронацію молодого короля Франка. Я вирішив прийняти пропозицію, адже це Батьківщина твоєї матінки, хай живе ім'я її, і саме тому...

 — Саме тому вам у жодному разі не можна приїжджати в Золхіду! — сміливо і жваво продовжила думку володаря я, а після того додала вже більш стриманіше: — Пробачте, Ваша Величносте, мою нахабність, але я нізащо цього не дозволю...

 — Ти не дозволиш мені? — здивувався монарх, роблячи явний інтонаційний наголос на першому слові.

 — Ельзо, слідкуй за словами: принцесі не можна так поводитися! — різко втрутилася в розмову тітонька Делайн.

 — Але я кажу це не як принцеса, а як донька! — ледь не ображено запротестувала я, знайшовши руку батька своєю рукою. — Насамперед я донька, яка хвилюється за свого татка. Сір, повірте, що я ще не готова прийняти цю імперію на свої плечі. Якщо ви поїдете в Золхіду, то змусите себе пережити все ще раз. Поїздка не поверне час назад, ви не знайдете там мою маму, але спогади, які оживуть на кожнім кроці, не дозволять вам жити далі. У вас слабке серце. Воно не витримає таких емоцій, станеться приступ, як нещодавно на кладовищі. І на кого ви залишаєте мене? Можете позбавити мене титулу, але я не дозволю, щоб це сталося. Прошу вас як дочка прислухайтеся до мене. Минуло двадцять важких років. Ми разом зробили так багато, практично неможливе. Ми вижили. Ми з вами в нашій вічній скорботі змогли встояти на ногах попри удари долі. Ви залишитеся в Ендаласії і все буде так, як і було раніше. Але, звісно, підтримати короля Франка наша сім'я зобов'язана. У