Глава 15

— Ви рано... Невже настільки впевнені у собі? — наблизившись жінки, я хитро посміхнулася. Передчуваючи кровавий запах нашої баталії, намагалася тримати себе якомога величніше. Але й вона теж була серйозним противником, тому перед кожною такою зустріччю вгадати переможця словесних дебатів було не легко.

 — Принаймні у мене є для цього причини... — в тому ж тоні із чіткою долею впевненості у собі відповідає дружина дядька, оцінююче розглядаючи мою постать.

 — Вам видніше... — збайдужіло хмикаю.

 — Ти прийняла рішення, Ельзо? — спокійно запитує вона, проте я змушена зруйнувати її чарівну ідилію із твердого голосу і погляду, сповненого рішучістю.

 — Про яке рішення іде мова?

 — Не прикидайся дурепою — це не личить до твого стилю, — починаючи сердитися, нахмурилася жінка. Так то набагато краще...

 — Чого не можу сказати вам, — з єхидністю усміхаюся, стискаючи плечима. Я більше не буду боятися її. Досить! Цей день запам'ятається нам обом, бо жодна не налаштована програти.

 — Ти навдивовиж жартівлива сьогодні, племінничко. Що таке? Вирішила з гідністю прийняти поразку і більше не засмучуватися? — тією ж зброєю відповідає герцогиня, але мене більше не дратують її слова. Цього разу козирний туз у моєму рукаві, тому хай потішається своїм розумом на словах. Так навіть ще цікавіше.

 — Я не програла... — заперечно хитаю головою.

 — Ти вирішила, що твої люди — безсмертні? Невже досі віриш казкам?

 — Ніколи не вірила...

 — Не ходи околясами. Ти вирішила прислухатися розуму чи своєї наївної дитячої дурості? — помітно занервувала вона. Тієї ж миті я вирішила більше не відтягати цю безглузду розмову, тому несподівано заплескала в долоні, подаючи знак своїм людям, які один за іншим стали з'являтися а з-за  дерев. Каролін побагровіла...

 — Як тобі це вдалося?

 — Ви знову недооцінили мене. Врешті це й призведе вас до гибелі. А тепер слухайте уважно, дуже уважно: вашу таємницю розкрито, тепер я знаю де ви переховуєте своїх полонених. Крім того вчора ввечері ви послали вбивць до мене... Думали, лише у вас є вуха повсюди? В мене вони теж є... Будьте дуже обережними, бо шансів у вас вже не залишилося. Наступного разу, коли захочете зайти так далеко, подумайте двічі. Я розповім батьку усе з самого початку, включаючи про те, на що ви перетворили дім, подарований вам моїм дядечком. Крім того ви більше не погрожуватимете моїм людям, аж надто Вітелі! Інакше я зроблю так, що ваша дорогоцінна Зачарі помре першою просто на ваших очах.

 — Ти не зумієш, ти така ж, як і твоя матуся, як твоя тітонька... Ти слабка... — шепоче русявка, нахиляючись до мене. Я ж навіть не ворушу поглядом, бо ненависть моя надто сильна. Не дозволю мене зламати, ніколи!

 — Ні... Ви самі навчили мене могутності, коли зазіхали на життя рідних ще з мого народження. Ви загартували собі страшного ворога! Тепер боятися доведеться вам... — різко розвернувшись, я гордо покрокувала в сторону, де очікувала моя свита.

 — Ельзо! — услід роздався ядовитий голос герцогині. — Дарма радієш. Може битву ти й виграла, але не війну. Дуже скоро ти пошкодуєш, що посміла погрожувати мені! Леджер не одружиться на цьому дівчиськові! Ти мене чула? Інакше пошкодуєш...

Не відповідаючи їй, я швидкими кроками знову рушила вперед. Слуги зустріли мене теплою посмішкою, змусивши згадати нашу першу зустріч після викрадення: зворушливу і теплу. Тепер зловивши жест моєї руки, всі вони поспішили прийнятися до своїх обов'язків. Залишилися поруч лише кілька охоронців і фрейлін — мій звичний почт. Гордо мандруючи до палацу, я в сотий раз прокручувала в голові розмову з Каролін. Що змусило нашу війну здобути такий жорстокий характер? Напевно, саме життя побудоване так, що виключає будь-які спроби до миру і спокою серед людей, які прониклися заздрістю. Бажання досягти першості, яка ніколи не належала їм, породжує нерівність, рівну отруті, що заполоняє мозок людини, вкриває його пухлинами і гнійниками. Пристрасть до звеличення, збагачення — хвороба, зцілювати яку не можуть навчитися найвидатніші лікарі. Каролін — прекрасний приклад того. Ну а я змушена захищатися, жити життям, яке обрали замість мене. Кажуть, що лише невдахи не мають ворогів. Проте не потрібно поспішати заздрити, адже їх існування теж не солодке. Цей світ не надто дружелюбний до слабких. "Зможуть вижити лише сильні." — закони первісних людей побудовані на найпростіших істинах, які впродовж тисячоліття зберігають свою актуальність. На них немає моди або ж терміну придатності. На відміну від сучасних вигадок псевдофілософів — вони нетлінні.
Упавши у бездну своїх думок, я геть здивувалася, помітивши постать Арлета. Як виявилося, принц вже довгенько чекав на мене за кілька кроків до палацу. Уклонившись та посміхнувшись, він одразу ж попереджувально простягнув руку. Чомусь, я була радою бачити його. Певно тому, що подробиці від минулої ночі чітко берегла моя пам'ять...

 — Івейн, ідіть у мої покої... — позбавившись товариства фрейлін і поглядом наказавши охоронцям триматися на великій відстані, я з чарівною посмішкою дозволила золхідцю поцілувати мою руку, традиційно привітавшись.

 — Що таке? Сталося щось, чого я не знаю? Чому ти так сяєш? — забувши побажати доброго ранку, як рекомендують нам правила, я одразу ж висловила свої спостереження, як тільки ми залишилися одні.

 — А я сяю? — хитро усміхнувся юнак, блиснувши своїми очима, які чомусь у цю мить згадали мені ту солодку каву, що її готують у кав'ярні на ринку.

 — Ще й як... Щось сталося? — майже сміючись, продовжую допит. Арлет стискає плечима:

 — З Леджером розмовляв... Він розповів мені про твою дипломатію стосовно їх із Вітелі. От знаєш, що мені цікаво, Ельзо?

 — І що ж? — моя брова граційно вимальовує дугу, показуючи зацікавленість у розмові.

 — Ти за свої слова відповідаєш? — примружується брюнет, проте я не зовсім розумію його натяків.

 — Які слова?

 — А ти згадай, що сказала Леджеру зранку... — опустивши очі, я задумалася. На щастя, моя пам'ять завжди була ідеальною, а тому згадувати кожне слово, гадаючи про що ж саме торочить Арлет, виявилося не складно...

Світанок зустрів нас тривогою, але й надією. Одягнувши розкішну синю сукню, я все вмовляла Вітелі, яка ночувала в моїх покоях, піти зі мною до Леджера. Проте вона настільки не уявляла про що піде розмова, що навідріз відмовлялася. Цілковито опанувати себе після учорашніх "пригод" їй було важко. Врешті припинивши її мучити, я сама сміливо вирушила до дверей покоїв кузена.

Кілька вартових поклонилися мені, після чого почтиво мовили:

 — Ваша Високосте, Його Світлість маркіз Леджер ще не прокинувся...

 — Не страшно... Я ж його сестра... — наказавши тихо відчинити двері, я додала, щоб до нас нікого не пропускали, в тім числі і герцогиню. Варто зазначити, що я настільки рідко навідувала кузена, що у його апартаментах почувалася зовсім чужою, немов уперше. Леджер не відчув мого приходу, а тому продовжував мирно спати, обіймаючи подушку. Немов дитина... В моїй свідомості він залишався дитям, яке я мала наставити на стежину істини. Розглядаючи риси обличчя, бачучи його таким зараз беззахисним хоча б переді мною, я навіть посміхалася. Але не від радості, бо з середини мене переповнювали почуття, що я щось втратила... Мабуть, я ніколи не задумувалася, що в мене є старший брат. То й що, що кузен, а не рідний? Бачучи в Леджері лише ворога, я не помічала його спроб подружитися. Крім того Каролін забороняла синочку наближатися мене і моїх друзів... Кого винуватити, що так склалися події? Життя, долю, обставини чи людей? Цього разу я навіть не знаю... Маючи з початку чіткий план розбудити маркіза, провести перемовини в суворих тонах і швидко піти, враз за якісь лічені миті перебування тут я кардинально змінюю уявлення про цю розмову. Тепер вже вирішила не поспішати. Врешті у нас одна кров, а вона — понад усе... Хоча ні, понад усе вірність. Чи готовий це зрозуміти Леджер? Обережно присідаю на край його ліжка, спираючись ліктем на подушку. Ставлю свою голову на руки й заглядаю у вікно, намагаючись розібратися з думками і передбачити реакцію кузена. Важко уявити як він узагалі поставиться до моєї нахабності, оскільки такого раніше ніколи не ставалося. Кожен із нас міг прийти до іншого лише за попереднього запрошення і то вкрай рідко. Сподіватимуся, що мій двоюрідний брат не виставить мене за двері, бо це було б поганим початком дня. Наче підслухавши мої таємні думки, Леджер сонно розплющив свої очі, затуманеним поглядом поглянувши на мене.

 — Добрий ранок, — тихо прошепотіла йому, ледь усміхнувшись.

 — Ельзо? — здивувався він, протираючи очі. Я могла уявити і не такий шок, бо ж прекрасно знала про всі тонкощі наших відносин із кузеном. — Що ти тут робиш? Щось сталося?

 — Сталося... Але то потім... Знаєш: про що я зараз думаю? — в якусь мить я вирішила не тиснути на нього, як планувала спершу. Я згадала Арлета, його промову про віру, його біль у очах, коли я сказала, що батьки принца живуть у Ендаласії. В його серці рана, яка ніколи не заживе. Тому й горнеться до мого батька, до Армеля, шукаючи примарну ілюзію сім'ї, родини... Перед очима постала пелена спогадів, ожило сумне обличчя золхідця, а в душі народилася любов. Любов до моїх рідних і вдячність їм за те, що не покинули мене. Що були поруч... Сім'я — найдорожче, що є в кожної людини. Сонний, здивований погляд мого кузена так раптово нагадав мені про те, що було забутим багато часу тому. Ніколи не пізно простягнути руку дружби і не лише заради помсти, як я останнім часом звикла робити. В моїх руках Леджер був зброєю проти Каролін, але що коли обманути саму долю, саму себе і спробувати вперше в житті бути із ним щирою? А раптом відбудеться диво, віру в яке я давно поховала? Ледь посміхнулася, зосереджуючи погляд на юнаку: — Так би могло бути з дитинства... Я б прибігала до тебе, шукаючи захист, ти б був моїм старшим братом... Не склалося... І я не стану шукати винних...

Він здивовано оцінив мої слова. Певно, не сподівався таке почути від мене, капосної залізної принцеси. Потім опустив очі, після чого якось надто щиро відповів:

 — Я завжди хотів, аби ти була моєю сестрою, Ельзо. Але ми росли чужими, наче вороги. Твій батько, моя мама навчили нас сторонитися один одного... Шкода, правда? Влада вкрала в мене сестру... — знову лігши на подушку, стиха роздумував маркіз. — Я завжди хотів рівнятися на тебе, так намагався в твою дружну компанію потрапити... Але хіба повернути час назад?

Я зітхнула, знову поглянувши на маркіза. Потім відвела свій погляд, прикувавши його до руки брата, яка лежала зовсім поруч. Граючись його пальцями, як у дитинстві, я не одразу захотіла відповідати. Леджер усміхнувся, знову взявши слово:

 — Пам'ятаєш, коли ми були маленькими, коли мама поїхала навідувати своїх родичів, а мене залишила герцогині Делайн ? Мені було десь шість, а ти ж у нас на кілька рочків молодшенька, то ще зовсім дитя. Чи не тоді вперше ми гралися? Спершу ти отак же як і зараз перебирала мої пальці. Познайомилася з ними, а тоді вже зі мною...

 — А потім ми влаштували театр тіней... — посміхаюся. — Таких спогадів украй мало... Але ще не все втрачено… Вітелі побачила в тобі те, чого не зуміла розгледіти я. Вона відчинила тобі своє серце, пішла заради тебе ледь не на смерть. Вона й стала тим спільним, що об'єднує нас. Ти подумав, Леджере, про що я просила тебе? Ти готовий знову стати моїм братом заради своєї Вітелі?

Майже одразу юнак пильно поглянув на мене:

 — Я ніколи не хотів бути твоїм ворогом. Але ж ти так завзято воювала з моєю матір'ю... А ти, Ельзо? Ти припинеш свою війну?

 — Припинила б, але не можу. А знаєш чому? Ти мені не повіриш, але вчора ввечері твоя мати... — мені було важко, але я змушена переповісти кузену всю вчорашню історію, включаючи те, як мене врятував Арлет біля озера і як шукали мою свиту... Леджер був шокованим...

 — Буде справжня війна, але Вітелі немає виходу. Якщо вона не буде зі мною, її уб'ють. Ти мені не віриш, не повіриш і їй, тоді спитай Арлета. Якщо він не захоче мені помститися, то розкаже правду. Я не збираюся ні тебе, ні Віті змушувати приймати участь у битві проти твоєї матері, але знай, що жодна з нас не поступиться. Війні бути... Від тебе ж мені потрібно лише знати, що ти не будеш підтримувати сторону своєї матері і приймати участь у підготовці нападів на мене. Це та ціна, яку ти маєш заплатити, щоб я підтримувала вас із Вітелі перед королем. Ти ж знаєш, що мені це під силу... Кохання, якщо воно справжнє, гідне того, щоб за нього боролися. Ти боротимешся?

 — Я боротимуся, Ельзо... Повірити твоїм словам мені не важко, бо я чудово знаю про цю війну. Але те, що мама погрожувала убити Вітелі... Гаразд, якщо все так, як ти кажеш, як ти думаєш захистити свою подругу?

 — Залиш це мені, я впораюся... Але твоя допомога теж буде потрібна, якщо ти згоден.

 — Я згоден... Але я хочу отримати не лише кохану, а й сестру... Припини відноситися до мене, як до ворога, Ельзо, — уже вдруге мені кажуть цю фразу, але цього разу я реагую ще спокійніше, ніж минулого із золхідцем. — Мені важко робити цей крок, але я наважився. Довіряй мені... Хай завжди буде так, як сьогодні.

 — Хай буде... Я згодна...

 — І що я маю згадати, Арлете? Не розумію, про що ти? — а й справді, відтворивши більшу частину розмови з кузеном у пам'яті я не могла здогадатися на що натякає золхідець. Тим паче його завжди було важко передбачити. Посміхнувшись, він зі сарказмом запитав:

 — Коротка пам'ять? Нічого, я нагадаю: "Кохання, якщо воно справжнє, гідне того, щоб за нього боролися.". Твої слова?

 — Мої, а що таке? — стискаю плечима, мовляв узагалі не розумію до чого веде принц.

 — Ельзуню, не прикидайся. Тобі не личить...

 — Я вже чула це сьогодні, — швидко перериваю йому мову, посміхаючись. — І чого це ти такий ніжний зі мною? "Ельзуню"... Що потрібно?

Арлет засміявся, кинувши на мене погляд, повний лукавства:

 — Мені нічого від тебе не потрібно — це щоб ти собі пам'ятала. З тобою просто неможливо жити в злагоді! Не вгодиш ніяк! Брутальний — погано, ніжний — погано! Чого ти взагалі хочеш?

 — Повчися в мого нареченого вихованості, а потім поговоримо про те, чого я хочу, — з лукавством продовжую я, посміхаючись. Адже ще коли було сказано, що суперечкам бути. Нехай і далі всі вважають нас ворогами. Арлет думав так само, або ж я просто справді доводила його до сказу. Перекривившись на мою останню фразу, принц знову засміявся:

 — Це вже пробач. Щоб тряпкою бути, потрібно володіти особливою майстерністю.

 — Чого ти вічно ображаєш його переді мною? Не пора б змінити композицію?

 — Ця наша розмова з початку приречена на провал... Коли хочеш, щоб я не ображав його, то не вимовляй цього імені в моїй присутності. До речі, ти каблучку носиш? Носи, вона тобі личить... — ну що за нахаба? А сам аж світиться від радості. Ще б пак, ту ж каблучку він сам одягнув мені на пальця...

 — Неймовірно... — вигукнула я, нахмурившись. Він таки дуже багато собі дозволяє! Натомість юнак не зважав на мій, невдоволений його поведінкою, тон і продовжив свою тираду.

 — Так от, я розмовляв з твоїм кузеном. Леджер боротиметься за своє кохання... А ти? А ти, Ельзо?

 — Не розумію...

 — Ти все чудово розумієш... Ти підеш і відмовиш йому сама... — наполягає принц.

 — Мрій собі... — єхидно посміхаюся.

 — Ну як знаєш... Тоді лише спостерігай... — поставивши крапку на цьому, Арлет залишив мене. Не бажаючи довго роздумувати, я поспішила у палац. Мої покої вже тремтіли від хаосного бігання фрейлін, які в час моєї відсутності, поспішали приготувати розкішну сукню, корону і прикраси. Процесом керувала герцогиня Делайн, яка гордо стояла в центрі і видавала найрізноманітніші накази. Річ у тім, що на сьогодні була назначена важлива королівська нарада, на якій мали бути присутніми сім'я монарха та усі придворні лицарі. В кругу таких знатних осіб принцеса — спадкоємиця Ендаласії просто зобов'язана сяяти в усій красі і славі. Елегантна сукня пастельного кольору з вишивкою у формі тюльпанів на всій нижній спідниці, в міру закрите декольте, невеликі сережки, висока зачіска, яку кріпила доволі значима за розмірами корона з великим темногранатовим рубіном у верхній центральній частині. Скільки себе пам'ятаю найбільшим хоббі великої модниці герцогині було одягати в святкові образи свою маленьку племінницю. Не дарма все своє дитинство Делайн гралася з ляльками — мотанками, перетворюючи їх на справжніх світських дам за допомогою усього власного гардеробу. В юності світловолоса принцеса була такою ж любителькою змінювати по три сукні за день лише для того, щоб покрасуватися у різних образах. Її делікатність, тендітність, стрункість дозволяли законно вважатися найвродливішою леді того часу. Принцеси — завжди гарні. Це неписаний закон і вроджена природня краса тут ні до чого. Проте Делайн могла хизуватися вродою не через статус, бо й у сільськім лахмітті перевершила б будь-яку знатну леді у шовках та атласах. Після втрати коханого чоловіка її життя змінилося. Тепер все, що могла змінювати — це одну чорну сукню на іншу та й то лише з наполяганнями служниць. Горе... Воно буває очікуваним, але ніколи — бажаним... Проте юна герцогиня не могла уявити, що в свої двадцять років утратить так багато. Поховавши свого герцога Марселя, жінка втратила і дитя — єдине, що залишилося від нього. Кілька тижнів нещасну і волаючу в подушку від душевної болі красуню не залишали родичі і прислуга. Їм було страшно навіть моргнути очима, аби за той час жінка не зробила чогось із собою. Королева Акселл, що саме була вагітною, не залишала сестри чоловіка ні на мить. Певно, саме завдяки цій підтримці Делайн зуміла вистояти. Саме тому смерть молодої королеви і однієї із принцес спершу морально вбила герцогиню, а потім змусила власноруч зібрати все те, що залишилося з неї, аби жити далі. Делайн знала з власного досвіду як важко буде Аделарду, а тому із любові до рідного брата і крихітної племінниці та в пам'ять про Акселл, вона була змушена тримати на своїх жіночих плечах усе королівство і двір. Разом вони вистояли. Союз брата й сестри, поєднаних спільною долею, рівним у мірі горем та нестерпимим болем був нездоланним, наче створеним із твердині каменів, неймовірних за розмірами... Делайн більше не була тією красунею — модницею, а тому весь її талант від природи знадобився стосовно мене. Я стала її дзеркальним відображенням: такою ж вродливою, вишуканою, елегантною. А тоді, коли підросла і могла підбирати свої сукні і шалі без допомоги, тітонька однаково не залишила мене. Вона була мені потрібною — так. Але я стала для неї її єдиним променем щастя у гіркому ненависному житті. Розуміючи це, мені ніколи й не прийшло б у голову сердитися за іноді надмірну опіку. Крім того мені вистачало про що думати крім моди.
Сьогоднішній візит був таким же очікуваним, однак, як виявилося, в неї була й ще одна місія. Тому як тільки Івейн взялася робити мені зачіску, герцогиня прийнялася до допитів...

 — Давно ми з тобою просто не розмовляли, мила... Розкажи мені, як ти? Що в тебе на серці? — тихий ніжний голос пробринів покоями, немов належав ангелу. Вона завжди асоціювалася у мене саме з ним...

 — Навіть не знаю, тітонько, що сказати. Все, як завжди... — я стискаю плечима, бо вже давно втратила ту дитячу щирість, аби розповідати про все, що береже серце. Відколи берегинею рідних стала я, довелося викинути страхи і навчитися таємницям, аби ніхто ні про що не дізнався. Навіщо хвилювати людей, якщо вони однаково не допоможуть?

 — Через місяць твої заручини... Навіть менше, ніж через місяць...

 — Все правильно...

 — Мені витягати з тебе по слову, Ельзо? Що ти думаєш стосовно Рудольфа? Ми не помилилися з ним? — сказавши це, тітонька пильно поглянула в моє відображення у дзеркалі. Я лише зітхнула: Арлет так набрид мені розмовами про нареченого, що я досі не в силах терпіти будь-які про нього згадки.

 — Він хороший юнак. Певно, і чоловіком буде добрим...

 — Ну а що з Арлетом? — наче знущаючись, посміхається Доля, озиваючись вустами герцогині.