Глава 14

 Ельза

Моє життя окутане туманом...
Мої думки заховані у мглі...
Мрійливо й сліпо надихаючись дурманом,
Лечу у даль, неначе увісні...

Всепоглинаюча темрява заполонила не лише мою душу, а й навіть покої. Кільком розпаленим свічкам не по силах було освітити велике приміщення, тим паче їм постійно доводилося берегти своє полум'я від вітру, який здіймався услід мені. Не в силах сидіти на місці, я вимірювала площу своїх апартаментів кроками, в тисячний раз метаючись від стіни до стіни. Після зустрічі з дивовижною жінкою на душі стало ще тривожніше, як було до того. Арлет виконав свою обіцянку — дочекався та провів до покоїв. Більше того, він залишився поруч, не бажаючи покидати мене. Як і Вітелі, в цю мить тихо сидів на дивані, спостерігаючи за моєю метушнею. Цілковита тиша... Навіть вітер, який нещодавно здійнявся надворі, більше не посилає віт дерев постукувати у моє зачинене вікно. Відсутність звісток від Карла чи Лера дедалі більше напружують мене... Чому ж так довго? Я вже більше не можу чекати... Ця ніч безмежна, її морок загрозливо навис над моїм обличчям, сміючись в мої очі і бажаючи цілковито довести до божевілля. Заради чого і кого я розпочала цю гру? Чому ускочила туди, куди розумну людину і колачем не заманеш? Чому я уявила себе непереможною? Чому вирішила, що стану першою там, де потерпіла поразку моя мама... Моя мама... З кожним днем я все більше згадую про тебе. З кожною миттю мені все більше тебе не вистачає... Здається, що це йде до якогось божевільного безмежжя, яке не в силах порахувати найталановитіший математик у світі. Скільки буде сум додати печаль відняти душевну пустоту і помножити на вічність? Я ніколи не була спритною в точних науках... Зате стала незрівнянним гуманітарієм. Придумавши події, я не розпланувала час і в результаті сама призвела себе до ганебного фіаско. Та втім, яка різниця? Час вкотре зупинився. Тиша знову заглушила. І я вже не та імператриця, якою була донедавно... Арлете, може і в цьому звинуватити тебе? Хіба ж не ти змусив моє серце битися? Тепер ніяк не вгамую його шаленого стукоту... Я поволі стаю людиною із Снігової Королеви, неначе мій казковий Кай розтопив замерзле серце своєї неприступної Герди гарячим поглядом. Ми змінимо фольклорні канони, напишемо казку на свій лад і будь що буде. Я втомилася боятися, хоча ще навіть не звикла до цього почуття. Вигадувати причини ні до чого... Все цілком ясно. Просто ще ніколи не було настільки серйозно як тепер. Мамо, а що б ти сказала, якби була поруч? Як підтримала б? Що б вигадала? Важко уявити, я ж навіть не чула твого голосу, не бачила очей... А книги, подаровані мені батьком на кожний День народження, які колись належали твоїй приватній бібліотеці, кажуть так мало. А точніше, вони мовчать. Ніхто не відповідає на мої запитання. Наче оглух світ до моєї слізної мольби... Ти ж покинула мене так рано, мамо. Я виросла, стала сильною, але залишилася надзвичайно ранимою до розлук і прощань. Ця ніч стала вічною, немов вона вирішила використати накопичені хвилини за всю історію свого існування саме тепер, коли я так чекаю ранку, так чекаю сонця, світла, вирішення....

 — Я піду теж на пошуки! Я ж знаю, де вони, — врешті не витримую і видаю фразу, від якої і принц, і ворожка майже підстрибують.

 — Вкрай утратила розум? Нікуди ти не підеш! — фраза, сказана, як ви, певно, здогадалися, Арлетом, була настільки сталевою і сильно сказаною, що я навіть не посміла заперечити. Та й заперечувати сил не було. Було лише бажання і жага до перемоги над своєю злобною власною дияволицею.

 — Ельзо, ти це серйозно? — тихим зляканим голосом одразу ж заперечувально запитала Вітелі. Я лише стисла плечима.

 — Вона пожартувала! Я її нікуди не відпущу, не бійся, — тут же додав золхідець. Не розумію чому, але чим сильніше стала збільшуватися напруга і пристрасті у припалацових інтригах, тим слухняніше я стала підкорятися "наказам" цього нахаби. Збрешу, якщо не скажу, що це мене дратувало, але водночас усвідомлення того, що людина, яка дозволяє собі так зі мною поводитися (а це вже ознака мужності і сили), поруч (а отже певна нехай і найменша доля моїх проблем будуть вирішуватися не мною) дещо на підсвідомому рівні заколисувало мою злість і ніжно співало про покірність в обмін на допомогу. Допомогу, якої мені жахливо бракувало! Проте гордість ще ніхто не відміняв, а тому я відрікаюся від своїх слів, які щойно звучали в думках.

 — А що мені робити, Арлете? Скільки можна отак чекати? — розводжу руками, мовляв, чекати нестерпно. Він важко видихає, кидаючи погляд на зовсім скривлену Вітелі. Чорнявка мовчить, підперши руками голову і спостерігає за нами. Вона теж здивована, що я ще досі не поставила золхідця на місце за подібну нахабність. Хто, як не вона, знає про долю тих, які в свій час були зі мною не почтивими. Втім, вражений навіть Арлет, але намагається триматися гідно. Напевно, дарма я дозволила йому зайти так далеко, адже тепер він зовсім втратить контроль над собою. Проте зараз мене ніщо не хвилює крім життів моїх підопічних.

 — Так і знав, що ти захочеш викинути якусь дурницю. Не дарма ж тут пильную тебе... Чекатимемо скільки треба! Ти ж не думаєш, що знайти темницю Каролін дуже легко? — сказавши це, Арлет устав з дивану, підійшовши до свічок і запаливши ті, які загасли після мого останнього машруту біля них.

 — Я думала, що ти тут, аби оберігати нас від нападків Каролін... А виявляється, ти просто пильнуєш мене? — здивовано підношу брову.

 — Я захищаю тебе від твого найбільшого ворога — невміння чекати і необдуманості... Якби ти хоч краплю більше думала про свою безпеку, то мені не довелося б рятувати тебе від тих убивць...

 — То було не рятувати, щоб тепер не скаржився!

 — Наступного разу так і зроблю! — на цьому наші маленькі дебати були завершені, а я, важко видихнувши, підійшла до вікна. Якийсь час знову панувала тривожна мовчанка...

 — Чого ж ця ніч така довга? — зітхаю, прихиляючись чолом до холодного, майже крижаного, скла...

 — Тобі треба заспокоїтися, — врешті подає голос і моя подруга, кутаючись в теплу ковдру.
 — Карти не пророкували смерті, лише небезпеку...

 — А що карти сказали про таємничу жінку в чорному, чиє обличчя приховане вуаллю? І які в неї справи з Ельзою , ти знаєш? — достатньо тихо промовивши це, Арлет зиркнув на мене.

 — Вона не знає, можеш не допитувати її, — повертаюся обличчям до принца, спираючись до вікна спиною. — І тобі теж знати не треба...

 — Жінка? Ну звісно! — вигукнувши цю фразу з якоюсь невластивою дзвінкістю, Вітелі у смерть перелякала мене.

 — Що таке? — глянувши на ворожку, Арлет різко встав з дивану й підійшов до мене: — Ти в порядку? На очах поблідніла... Ходи, сядь на диван...

Після цього він впевнено взяв мою руку і потяг до тієї ж меблі, яку сам покинув не так давно. Обережно всадовивши на м'яке сидіння й подавши склянку з водою, він і сам присів поруч. Тим часом моя подруга вже перебирала в руках карти, якісь відбираючи і якісь розкладаючи по тахті.

 — Жінка твоєї крові... Вона — твоє втрачене минуле... Дуже серйозно... Небезпека... — швидко промовляючи це, чорнявка буквально змінювалася в обличчю.

 — Небезпека від неї чи для неї? — перепитував стривожений Арлет.

 — Навкруги, повсюди... Але від неї лине світло... Вона зі світлими намірами... Правда, окутана покривалом... Дитячим покривальцем... Нічого не розумію... Ти і ти! Правда відкриється, коли ви удвох будете поруч... Зовсім скоро прийде нове послання від цієї жінки... Вона зв'яжеться з світлою благородною леді через хрестового лицаря...

 — Що? — переглянувшись між собою, ми не могли зрозуміти нічого.

 — Світла благородна пані — це ти, Ельзо. А хрестовий лицар — принц Арлет... Все, більше нічого не можу сказати...

 — То ця жінка моєї крові? Вона моя родичка? А вона родичка мого батька чи матері?

 — Не можу сказати... Вона може бути твоєю тітонькою, але не дружиною дядька. В вас одна кров... В тебе ж дуже багато кузин,племінників... Ти не знаєш всіх родичів. Але в вас спільний ворог... — Вітелі зітхнула і стала збирати карти.

 — Згадай, може вона щось казала тобі підозріле?

Задумавшись, я стала пригадувати кожну деталь нашої розмови із дивною жінкою...