Глава 11 (2)

Ці історії були нескінченними, а ніч, на диво, короткою. Іноді так важливо зупинити час і повернутися назад, поглянути на минуле, згадати найяскравіші спогади, поділитися ними з кимось, сміючись. І вже цього буде достатньо для того, щоб почувати себе щасливим... Слово за словом, усмішка за усмішкою, сміх за сміхом, тема за темою, спогад за спогадом... Здається, ще ніколи мені не було так спокійно і добре на душі. Наче на якусь мить час зупинився, проблеми зникли, а люди... Люди залишилися так далеко, в світі, що зветься реальністю... Я не змінила своєї думки про Арлета, але зауважила одну важливу деталь: не сваритися ми можемо, якщо дуже постаратися. Та й певно це такий закон, що людина, якій робиш щось хороше автоматично стає тобі приємною... З першими сонячними промінцями, я зауважила принцу, що на нас чекають золхідські посли у темниці, тому за кілька хвилин ми стояли перед гратами у підземеллі.

 — Ніч принесла вам спогади, які б могли врятувати ваші життя? — ще з далеку розпочала я, поглянувши на двох людей. — Пропоную угоду... Ви розповідаєте мені щось дуже цікаве про короля Саймона або його двір, а я дарую вам порятунок... Годиться?

Після недовгих роздумів, чоловіки запевнили мене, що зроблять усе про що попрошу. Крім того вони згадали одну таємницю короля, яка могла б принести мені користь. Як виявляється, монарх Саймон нещодавно розпочав листування із монархами сусідніх держав. Він планує знайти союзників, після чого оголосить війну невеличким державам, які не зможуть впоратися з сильним військом нападника, перетворившись на золхідську колонію. До того ж він готується ввести нові надзвичайно великі податки народу, які підуть на підготовку до війни.

 — Добре... Ви прекрасно мені пригодилися... Покищо я забезпечу вам належний догляд, а потім подумаємо, що робити. Я не можу вас відпустити без дозволу короля, але й йому розповісти поки не можу. Тому вам доведеться погостювати тут... Лере, забезпеч нашим шановним послам харчування і все необхідне. Але не випускай і не впускай до них нікого. Хай їх охороняють найкращим чином... — з такими словами я покинула темницю, згадуючи, що моєму батьку теж надходив лист від короля Золхіди, але там не були вказані справжні мотиви монарха. Отже, назріває війна?

 — Досі кажеш, щоб я не втручалася? — не дивлячись на Арлета, який ішов поруч, запитала я. Він зупинився, схопивши мене за руку і м'яко повернувши до себе:

 — Якби ти лише послухала мене... Ельзо, це не твоя війна. Дядько схиблений на всю голову, він і на тебе піде, якщо зрозуміє, що ти ворог. Якщо не можеш бути байдужою, то розкажи про все батьку. Нехай він думає, що з цим робити. Не підставляй себе під удари заради всього святого! Займайся благодійністю, влаштовуй прийоми, танцюй на балах, але не лізь воювати!

 — Думаєш, я не впораюся?

 — Чому за тебе вічно треба хвилюватися? Ти впораєшся, але навіщо це тобі? Я розумію: ти державний діяч, але тобі треба думати про Каролін, про Армеля і його дівчину, про твого недоумкуватого нареченого, про Вітелі і Леджера! Придумуй нові химерні словесні звороти, щоб мене загонити у глухий кут у наших дебатах, але не лізь воювати!

Я ледь усміхнулася, оцінюючи слова Арлета. Він мав би рацію, якби не помилявся. Проте його турбота однаково цінна.

 — Я постараюся... До зустрічі...

А й справді! У мене ж крім того так багато справ! На сьогодні назначена королівська нарада, зустріч із архітекторами, які мають побудувати новий храм, поїздка у фонд благодійності, прийом кількох послів і хотілося б просто відпочити хоч кілька годин. Я ж за ніч навіть не стулила очей... Певно, з цього треба розпочати. Великий годинник у холі показує сьому ранку. До королівської наради три години. То я ж ще встигну виспатися! Швидкими кроками направляюся в свої покої, по дорозі зустрівши Каролін. З її очей сиплять іскри, здається, такою злою я ще не бачила її. Вслід за нею біжить Леджер... Жоден з них не зважає на мене, вони надто зайняті своєю перепалкою.

 — А ви хоч один раз мене питали чого я хочу? Ви не забули, що я ваш син, а не слуга! — кричить мій кузен. Я навіть зупинилася і сховалася в першому повороті, аби дослухати їх до кінця.

 — Ти не син! Ти покарання на мою голову! — репетує русявка. От так і материнська любов... Хоча про що це я? — Як ти смієш відмовляти мені? Хіба не бачиш: ми на межі провалу! Навіть капосна Ельза завжди слухає короля. Він сказав їй вийти заміж — вона готує заручини! Думаєш, вона кохає Рудольфа? Ні, вона розумна! Вона хитра! А ти бовдур! Наївний! Несправедливий! Я ж тобі запропонувала саму принцесу Зельнію! Так ні, замість того, щоб бути мені вдячним, ти про кохання щось там торочиш!

От так справи...

 — А хто вам сказав, що я хочу бути як Ельза?! Трон їй належить, життя їй належить, хай робить, як вважає за потрібне! Ельза сестра мені, єдина рідна людина, але ви проклали між нами ворожнечу! Так тепер ви вирішили відняти в мене ще й кохану! Я ніколи цього не дозволю! Як так хочете, то самі воюйте за корону, а мені вона не потрібна!

В цю мить моя щелепа просто відвисла... Звідки в Леджера стільки сміливості?

 — Як ти смієш так розмовляти з матір'ю?!

 — А як ви смієте не дослухатися до думки вашого сина? — зовсім раптово мені захотілося втрутитися. Після розмови з Арлетом я більше не відчувала такої образи на кузена, чого не можна сказати про Каролін. Побачивши мене, обидвоє здивувалися.

 — Тебе не вчили, що підслуховувати не гарно? — нахмурилася герцогиня.

 — А вас не вчили, що навіть у покоїв є вуха, а що стосується головного коридору, де ходять люди, то тим більше? Я вирішила, що своєю сімейною розмовою ви вирішили поділитися з усім палацом, тому залюбки долучуся до неї! Тим паче своє ім'я я вже чула... Подумала, що ви мене кликали, — я посміхнулася, бачучи як кипить від люті тітонька.

 — Як тобі це вдалося, Ельзо? Як твоя шпигунка змогла закрутити голову моєму сину? — просичала жінка.

 — Ви не посмієте її так називати! — устряг Леджер. Я лише підняла брову, однак за мить знову втрутилася в дебати:

 — Задавала собі теж саме питання лише навпаки, але як бачу для вас теж сюрприз їх стосунки?

 — Послухай, що б ти не задумала, я нізащо цього не дозволю! Твою мерзотницю — ворожку я зітру в попіл! — крикнула Каролін, вкрай розлютивши свого сина. Він поривався щось відповісти, проте жестом руки я зупинила його:

 — Знайте своє місце, герцогине! Колись мій дядько — принц Гаскон теж одружився на простачці, яка нічим не краще Вітелі! Не думайте, що ваш теперішній титул перекрив той, з котрим ви народилися! — в цю мить Каролін остаточно втратила контроль над собою. Вона навіть наважилась підняти свою руку, аби дати мені ляпаса. І навряд я б устигла втекти, але тут сталося те, чого аж ніяк не очікувала жодна з нас. Леджер, той самий мамусин синочок, різко перехопив її руку, не дозволивши вдарити мене. У коридорі з'явилася постать тітоньки Делайн.

 — Що тут відбувається? — зарепетувала вона.

 — Як ти смієш? — кричала Каролін, звинувачуючи не то мене, не то сина.

 — Ви перейшли всі межі! — кричав Леджер. — Я не дозволю ображати Вітелі чи сестру! Цю війну ви розпочали! Саме вам потрібна ця війна! Не мені! Ельза має рацію! Якщо батько одружився із вами, то чому не можна мені слідувати за вибором серця?

 — Ви самі викопали для себе яму! — не стрималася я. — Дякуйте синові, що зупинив вас. Ніхто не сміє торкатися до мене і кричати на тих, хто мені близький... Вас чекає розплата... Крім того я буду підтримувати Леджера і Вітелі перед королем!

Це стало справою честі. Якщо Каролін так сердиться, то отже це не її підступний план. А значить це можна використати проти неї... Я ще не пробачила їм за те, що приховували від мене, але це не означає, що я не можу підтримувати їх перед батьком. Якими словами мене проклинала герцогиня я не чула, бо йшла геть звідти. За мною поспішив Леджер, ну а тітонька Делайн взялася виховувати братову жінку вже без свідків.