Глава 11

 — Що? — на якусь мить мені здалося, що це все просто кошмар, страшний сон... Скоро я прокинуся і зрозумію, що цього дня просто не було. Що це все мені приснилося... Я посміюся з нього і розповім всім іншим. І ми посміємося разом: я, Армель, Вітелі, тітонька, Івейн, Лер, Арлет... Арлет! Чого ж я стою?!

 — Де він?!

 — У покоях...

 — Лере, хутко! – прошепотіла я.

 — Уже біжу, — відповів він і додав: — Чекайте звісток тут. Не покидайте покої!

Уже наступної миті він з усім моїм почтом біг коридорами палацу. А я… Я розуміла, що не маю права наражати себе на небезпеку, але ж там Арлет… В голові зринули згадки про таємний хід, що дозволяє дуже швидко проникнути з моїх покоїв у крило принца. Рішення прийшло блискавично.

Дорогою згадала про те, що Карл сьогодні забрав усіх інших чоловіків, які слідкували за принцем. Лише один шпигун, котрий сповістив нас, залишився. Вночі до покоїв юнака проникли двоє чоловіків у темних хітонах. Зсередини почувся шум боротьби... А він побіг до мене, щоб повідомити. Розумієте, щоб повідомити! Людину вбивають серед ночі в її ж покоях, а свідки не можуть вирішити як діяти! Парадокс лицарської епохи... Лише б устигнути! Одна думка про те, що Арлета може раптом не стати змушує мене прискорюватися в сотню разів, перестрибувати через кілька сходинок водночас, плутатися у цій дідьковій сукні, падати і одразу ж вставати, і бігти далі... Швидше — швидше — швидше... Тільки б встигнути!

А ось переді мною і двері покоїв золхідця, а Лера з охоронцями в кори дорі навіть не видно! Різко і сміливо забігаю всередину,рефлекторно закриваючи за собою двері. Навіщо? Паніка... Темрява покоїв неприємно сліпить... Нічого не бачу... Паніка... Вглядаюся в силуети, помічаючи, як один юнак, імовірно Арлет, стоїть навколішках на центрі покоїв, а інших два... здається душать його мотузкою чи щось у цьому роді... Паніка... Моє серце радісно підстрибує від думки, що золхідець живий, але водночас і завмирає, що живий ненадовго... Паніка... Годі паніки! Я сильніша, ніж моя матір. Я дам смерті бій! Смерті бій!

 — Я вам не заважаю?! — різкий і дзвінкий мій голос змусив усіх трьох злякано поглянути в мою сторону, але я не збиралася позувати їм привітністю, оскільки вже витягла кинжал із дамської сумочки, вибивши ним меч із руки ближчого до мене незнайомця, чоловіка огрядного, повного і низького за зростом та й духовним світом. Сталь, яка вдарилася до підлоги, гучно задзеленчала, прорізавши просичену небезпекою тишу. Інший нападник, молодший, вищий і стрункіший, той, який виявився не таким слабкодухим, як перший, одразу ж пустив мотузку біля шиї Арлета, покинувши ту "благородну справу" і прийнявшись до наступної. Не знаючи хто я така, але розуміючи, що дівчина, він гадав, що це буде легко. Але повір, голубчику, ти сильно помиляєшся! Я можливо й трохи схиблена: розмовляю з собою, звертаючись по імені, і часто змінюю настрій, але в бою тобі не обіграти мене. Маневр зліва, маневр справа, поворот... В очах все миготить. Темрява, страх, небезпека... От воно — справжнє життя! Якусь мить Арлет, що вже прощався із повітрям під міцною мотузкою катів, так і стояв навколішках, не розуміючи, де я тут взялася. Однак, хоча б він міг бути певним на всі сто відсотків, що впізнав у своїй рятівниці легендарну принцесу. Але як воїн і лицар дозволити собі залишатися спостерігачем ніяк не міг. Золхідець хутко зметикував, підхопивши із землі меч, вибитий мною з рук одного з невідомих.

 — Ельзо! — вигукнув він, жестикулярно показуючи, що хоче помінятися зброєю. І це вдала думка, бо в нього більше сили, щоб битися не дуже довгим кинжалом, ніж у мене. Таким вчинком юнак особисто мені довів, що навіть у екстремальних ситуаціях думає не лише про себе. Я навіть не усвідомила як розпливлася в чарівній посмішці, виказуючи всю готовність цього разу бути з ним на одній стороні. Та й хіба є вибір? Зброя легко перелетіла в повітрі від одних рук до інших, блиснувши вогненним відтінком десь посередині шляху, коли вона опинилася навпроти найближчої, до речі, єдиної засвіченої у покоях, свічки. Тепер можна й показати цим двом, де їх місце. Мечем, звісно, набагато зручніше, а вся гостросюжетна ситуація породила в мені ту справжню тигрицю, якою я дозволяю собі бути так рідко. Та й по Арлету нізащо не скажеш, що це його щойно душили (до речі, цей факт мені досі не зрозумілий. Чому не оборонявся?). Кількома стрибками опинившись поруч зі мною, він хватсько боронив зло, вимахуючи в повітрі гострим клинком прекрасного кинжала. Більше того, йому навіть вистачало сил жартувати:

 — Якщо б я колись ішов у розвідку або ж на поле бою, то будь певна, що в якості напарника я б не роздумуючи обрав саме тебе, — його голос: сміливий і наполегливий зараз звучав набагато м'якіше, не так сталево, як хоча б удень. Я теж засміялася, відчуваючи у очах противника нашу з принцом неминучу перемогу:

 — Не думаю, що ти б добровільно погодився мене терпіти тривалий час.

 — Дарма ти так... Мені подобається, коли ти на моїй стороні. Ти ж на моїй стороні?

 — Звісно, ні, — з лукавістю пожартувала я.

Арлет теж легко всміхнувся і хоч я цього не бачила, проте була певною, що це саме так.
У темряві мелькало все: люди, обличчя, зброя... Залишалося незмінним єдине — нас було четверо: я і Арлет, двоє нападників... Ми хоч і не найкращі друзі з золхідським принцом, але в команді працювали чудесно, приглядаючи не лише за собою, але й одне за одним. Можливо, завдяки тому так впевнено справлялися зі злодіями. Чоловік, в якого я спершу вибила з рук меча, тепер оборонявся якимсь кинжалом, витягненим з рукава, але з моєю спритністю він зрівнятися не міг: заважав вік і надмірна огрядність. Одразу помітно, що фехтувати йому останнім часом не доводилося. Інший був хоч і молодшим та вправнішим, проте Арлет теж не мав на меті здаватися. Врешті я нанесла вирішального удару дядечкові, вибивши той кинжал із його рук. Не довго думаючи, чоловік одразу впав на землю, простягаючи руки долонями доверху, що свідчило про те, що він здався на мою милість... Чудово. Я вже зневажливо хмикнула, а за тим зацікавлено поглянула на Арлета і його противника. Ситуація була не з найкращих, а золхідець рукою тримався за плече, замість того, щоб оборонятися. Натомість худощавий нападник вже радів, готуючись завдати нового удару. Я навіть посміхнулася від того, що мені знову доведеться рятувати принца. Одним лише стрибком я опинилася перед Арлетом, відбиваючи нападки його ворога. Від несподіванки чолов'яга потупився назад і перечепився за відкинутий килим. Я ж постаралася, аби він упав неподалік від місця, де нещодавно був його товариш. До речі, де він? Прямо за моєю спиною почувся дзвін схрещених мечів. Я миттєво повернулася на звук, побачивши як мій нещодавній огрядний і старий противник, який секунду тому зазіхав на моє життя, підступно підкравшись ззаду, тепер захищається перед оскаженілим Арлетом.

 — Ніхто і ніколи не завдасть шкоди моїй принцесі! — просичав юнак, остаточно перемігши кривдника і поранивши його в плече. Той важко і демонтративно падав просто до моїх ніг, стогнавши і щось мугикаючи собі під ніс. Я відскочила в сторону, злякавшись того, що він потягне мене за сукню чи за ногу і поспішила відійти подалі. Арлет, знову тримаючись за своє поранене плече, вільною рукою підтягнув мене ближче до себе. Певно, він досі хвилювався, зауваживши:

 — Ми квити...

 — Дійсно квити, — погодилася я, з вдячністю поглянувши на нього. Нарешті битва закінчена. Ми все — таки хороша команда і мені хоч — не — хоч доведеться це визнати. — До речі, я вирішила прислухатися до твоєї поради...

 — Це якої? — посміхнувся юнак.

 — Не недооцінювати суперника...

Цієї ж миті в дверях з'явився Лер і кілька охоронців, які щойно встигли прибігти сюди. Проігнорувавши свій шок, виконали мій наказ — легко зв'язали нападників і встановили їх на коліна переді мною.

 — А тепер моя улюблена частина, — радісно посміхнулася я, задоволено потираючи долоні. — Чому тут так темно? Івейн, будь так ласкава, запали свічки...

Дівчина миттю виконала наказ, від чого кілька тремтливих вогників заблимали покоями, породжуючи світло. Поглянувши на обличчя злодіїв, я дзвінко ахнула, сплеснувши руками.

 — Золхідські посли! Яка несподівана зустріч! Ви так сильно хотіли на прийом, що вирішили ось такими методами привернути до себе увагу?

Посли короля Саймона нахмурилися, опустивши очі до підлоги. Таких поважних людей я знала в обличчя.

 — Впізнаєте мене? Івейн, підведи свічку так, щоб моє обличчя освітлилося. Хай ці джентельмени побачать перед ким стоять... Знаєте хто я?

 — Так, Ваша Високосте, — похнюпилися вони. Обидва були явно шоковані, хоч вони й чули, як Арлет називав мене Ельзою.

 — Чудово... Отже, я слухаю... Що вам тут було потрібно? — я відчувала цілковиту владу в цю мить, допитуючи полонених. Арлет стояв поруч, але не смів встрягати в розмову, що мені безперечно подобалося.

 — Ми нічого не будемо говорити, — з-під лоба зиркнувши на мене, відповів молодший.

 — Будете-будете, — ласкаво заперечила я, вказавши кивком голови на своїх лицарів. — У нашій темниці навіть німі вчаться говорити... Не раджу злити мене. Відповідай на питання зараз або відповідатимеш зранку. Але за ніч в руках моїх хлопців, ти не будеш таким нахабним як тепер. А тепер я запитую: хто послав вас сюди? Що вам було потрібно?

Вони мовчали, проте вже не сяяли самовпевненістю. Певно, розуміли, що немає толку з того, щоб сердити мене.

 — Седаре, ми так простоїмо до ранку. — звернулася я до охоронця, який саме тримав послів зв'язаними. Зрозумівши чого я бажаю, юнак тут же приклав лезо меча до шиї старшого чоловіка.

 — Давайте я скажу, а ви підтвердите або спростуєте мої слова...

 — Ми говоритимемо лише з королем! — вигукнув молодший.

 — Для вас я — королева! — з усмішкою заперечивши, я продовжила: — Отже, вас послав король Саймон?

 — Так! — прокричав старший, усмерть злякавшись Седара з його мечем.

 — Чого хотів король Саймон? Він прислав вас спеціально для того, щоб ви привели йому принца Арлета?

 — Так... Він хотів його забрати з Ендаласії живого чи мертвого.

 — Яку ціну дають в Золхіді за голову принца? — зиркнувши на Арлета, я знову поглянула на посла.

 — Дуже багато золота... П'ятдесят тисяч золотих монет.

 — Ясно... Ви зробили помилку. Вам потрібно було звернутися до мене. Може я сама мрію спекатися Арлета вже довгий час? А так ви без дозволу пролізли на мою територію, оголили свої мечі проти людини, яка знаходиться під захистом корони Ендалазії. Ви не чули наказу Його Величності? Принц Арлет під протекцією короля Аделарда: нікому не дозволено займати його. Я буду змушена визнати вас золхідськими шпигунами, а з такими в нас мова коротка. У Ендаласії всі закони свято виконують! Я особисто слідкую за тим, щоб воля мого батька не була порушена. Вам захотілося міждержавного конфлікту? Боюся, король Саймон отримає голову, навіть дві. Але трохи не схожих на ту, яку він хотів... Хоча, що це я? Адже ми не варвари... Проведете своє життя в темниці Ендаласії. Так буде справедливо? — наче до малих дітей сварилася я, роблячи голос м'яким і ласкавим, смакуючи своєю перемогою. — Заберіть їх... Я подумаю, що зробити. І батьку ні слова! Ти особисто відповідаєш за це, Лере. Як собі хочеш, але король Аделард ні про що не дізнається...

 — Та як же це? — здивувалися всі присутні.

 — Коли буде потрібно, я сама йому повідомлю. А поки це ваш шанс довести мені свою вірність... — стиха відповіла я. Золхідські посли, які тепер стали фактично моїми заручниками, переглянулися між собою. Таким розкладом подій вони не були задоволені. Ну а тим часом їх вже виводили охоронці із Арлетових покоїв.

 — Я завжди думав, що Ендаласією править король. Виявляється, королева, — втрутився Арлет, усміхнувшись, проте свого здивування він досі не міг приховати. — Ніколи б не подумав, що тобі служить навіть Лер.

 — Батько хворіє. Йому не варто засмучуватися такими дрібницями... Я зроблю все, аби полегшити його роботу.

 — Або ти так себе заспокоюєш. Вся влада в твоїх руках? — посміхнувся він.

 — Лише та, якою мене наділив Його Величність... Івейн, — останнім словом звернулася я до служниці. — Сьогодні прогуляйся садом без мене, навідай нашу любу берізку. Передай їй від мене вітання і скажи, що я навідаю її іншим разом...

 — Як накажете, міледі, — посміхнулася дівчина, зрозумівши мій натяк. Тієї ж миті вона покинула покої, залишивши нас із принцом сам на сам.

 — Отже, берізка? Та ти теж можеш не відкладати свої справи на потім, — одразу ж запропонував юнак.

 — Щоб ти за мною прослідкував? Дякую, не варто, — усміхнулася я, кинувши на нього лукавий погляд, який одразу ж переріс у тривогу. — Як ти? Поранений? Покажи...

 — Дякую, моя міледі... Все гаразд, — з ніжною посмішкою заперечив він. — Лише маленька подряпина...

 — І все ж я викличу лікаря...

 — Ні, не треба... Прошу тебе! Я в порядку... Не треба нікого, крім тебе самої. Залишся, нам є про що поговорити... Я хочу вибачитися і подякувати... — швидко запротестував він.

 — Тоді присядь, розмова обіцяє бути довгою, — зітхнула я, підійшовши до дверей і замкнувши їх на ключ. Юнак лукаво посміхнувся:

 — Двері на засув? Та ще й посеред ночі... Оце вже цікаво.

 — Адже не потрібно, щоб нам заважали, правда? — теж усміхнулася я. — Але якщо тебе це відволікає, то я можу й відімкнути...

 — Ні — ні, не варто. Залишитися з тобою наодинці в замкненій кімнаті — чого ще можна бажати? — за дурними жартами він приховував свою збентеженість усіма нещодавніми подіями. Я розуміла це, тому й не зважала.

 — Сідай, — вказавши юнаку місце на тахті, я встала навпроти нього, суворо склавши брови докупи. — А тепер розповідай...

 — Сядь поруч, бо коли ти отак стоїш, я почуваю себе, мов на уроці перед учителькою, — першою справою він, як завжди, встановлює свої правила. Проте все ж сідаю, помічаючи на його шиї кров'яний слід. Не питаючи його дозволу, обережно підбираюся до тієї рани ближче, забираючи кров своєю черговою хустинкою. Арлет слухняно мовчить, терпить і навіть не перечить. Це не зовсім в його стилі...

 — Дякую, — раптово шепоче він, забираючи мою руку від своєї шиї і стискаючи її у його мужній теплій долоні. За мить він підносить її до вуст, ніжно цілуючи.

 — За що? — мені якось не по собі... Уявити не можу як насправді він до мене відноситься: то добрий, то злий...

 — Ти врятувала моє життя, ризикуючи своїм...

 — Ти теж так робив, — стискаю плечима.

 — Це мій обов'язок, але ти... Ти не зобов'язана ставати на мій бік... Та все ж стала. Дякую, Ельзо... Чому ти увірвалася в покої першою, а не впустила охоронців? Чому сама ринулася в бій? — з нотками хвилювання допитувався принц. — Чому ти це зробила, Ельзо? Я думав: ти мене терпіти не можеш... Міг чекати допомоги від кого завгодно, але лише не від тебе.

 — Щоб не страждати від мук сумління. Я дізналася — не могла лишитися байдужою. Якби не знала, то інша справа. Виходу не було... Ти мені днями жити не даєш, а ще як з'являтимешся у кошмарах...

Він засміявся, пропилюючи мене тим самим пильним ніжним поглядом.

 — Не схоже, що ти оце вдяглася на скору руку... До якої берізки ти йшла?тЧи не до Рудольфа? — підняв брову він, хитро скосивши погляд.

 — Ми можемо хоч один раз не згадувати Рудольфа? — нахмурилася я, тим паче така заява мене обурила.

 — Добре, пробач... — зовсім мирно відповів юнак. — Не вдало пожартував...

 — Втрачаєш вміння... — стисла плечима я, ледь всміхнувшись.

 — Треба більше практикуватися, — в тон мені додав Арлет.

 — Не на мені...