Глава 10 (3)

 — Лере, стій! Я розкажу... Іди за мною...

Вже цього разу я вирішила не випробовувати долю, сховавшись від сторонніх очей у своїх покоях. Лер був надзвичайно зацікавлений у моїй розповіді, тому одразу ж прийняв позу слухняного учня, сівши перед моїм письмовим столом і склавши свої руки на нього, трохи нахилившись уперед. Точно так же зробила і я, за тим повела цю людину в свою розповідь, сповнену химерних деталей... Та що ж це сьогодні так не щастить? Після суперечки з Арлетом я була не при собі, так тепер ще й це. Будь що буде... На кінець я додала:

 — І звідки ж мені було знати, що в тих давно закинутих покоях у найтемнішому коридорі чатуватимеш ти! Ти розповісиш батьку?

Лер, людина розумна і продумана, на якусь мить задумався. Я не знала цього, але він згадував своє життя. Весь його рід з діда — прадіда працював у палаці, служив королям, принцам, принцесам... Коли прийшов на службу Лер, він і не згадає. Ще дитиною допомагав на кухні, потім в конюшні, а згодом йому пощастило. Принц Аделард, головною пристрастю якого були коні, так несподівано звернув увагу на молодого конюха, звелівши йому доглядати винятково за його жеребцем. З цього розпочалася кар'єра. За кілька місяців Лер був охоронцем принца, згодом так званим посильним, особистим слугою. А вже від часу коронації, монарх Аделард назначив свого найкращого помічника управителем палацу. Лер завжди був поруч. Він радів і сумував разом із моїм батьком. Саме йому випало на долю принести молодому королю печальну звістку про смерть його обожнюваної королеви, це він не міг підібрати слів тому описував красу новонародженої принцеси, якої навіть не бачив. Тією принцесою виявилася я. З того дня в житті Лера розпочався новий етап. Завжди вірний Аделарду до останньої краплі крові, він ніс тягар своєї маленької зради, раз за разом порушуючи наказ і прикриваючи грішки дитини — непосида. Я росла на його очах, руках і колінах. Слухала його розповіді і тягла в сад погратися. Я не ховалася за його брехнею і захистом. Він сам обирав мою сторону... Можливо, тому, що співчував осиротілій принцесі... А може просто любив... Може я нагадувала йому його власну доньку, якої він ніколи не мав... А може він був далекоглядною і доброю людиною... Цього я так ніколи й не дізнаюся. Проте зараз перед ним постав вибір: довести свою вірність королю, зрадивши принцесу, або підтримати мене і зрадити монарху. Що обрати: минуле чи майбутнє? Вибір очевидний...

 — А я люблю закинуті покої найтемніших коридорів. Цікаві речі там стаються, міледі, — посміхається він, а тоді серйознішає. — Я не розповім королю... Але при одній умові... Я про все знатиму, допомагатиму вам, стану радником... Приймете в свою команду?

Вибір на мою користь зроблений. Полегшено видихнувши, я вкрила руки слуги своїми, вдячно посміхнувшись:

 — Дякую! Це було б прекрасно... Я знаю як тобі важко було зрадити сторону батька. Але запевняю, він ніколи не дізнається про це.

 — Я не зрадив його, міледі. Я завжди обіцяв йому дбати про вас. Якщо б я розповів йому, ви б знайшли інший спосіб, але всеодно втілили б задумане у життя. Ви ніколи не здаєтеся. За це я люблю вас, — з цими словами він торкнувся моїх рук своєю, стиснувши їх. Я посміхнулася, вдячно кивнувши головою. — То який план, принцесо?

 — Армель знайшов торговку, яка дасть нам необхідне золото без відома короля. Але вона хоче таємно зустрітися зі мною перед тим. Певно, має скаргу якусь чи пропозицію... Я планую зустрітися з нею сьогодні вечером. Армель ще вчора про все подбав...

 — Тоді я супроводжуватиму вас, — зітхнув чоловік. — Але справа це небезпечна. Може варто відмовитися?

 — Я доведу задумане до кінця, ти ж сам це щойно сказав. Золхіда перейде у владу династії моєї матері... Там пануватиме справедливість і закон! Подібних королю Саймону я не терпітиму... Та й Арлет тоді покине Ендаласію і припине мене дратувати... Не вмовляй зупинитися. Не вийде нічого... Ти або зі мною, або проти мене... — мов відрубала, проголосила я.

 — Я з вами до кінця, — оксамитовим голосом мовив чоловік.

 — Тоді я чекаю тебе близько півночі біля моїх покоїв. Підемо до торговки на зустріч... А поки йди до батька, щоб підозр не викликати...

Лер виконав моє прохання, залишивши мене сам на сам зі своїми думками. В покої тихо ввійшла Івейн, поклонившись мені.

 — Ви довіряєте йому? — стиха запитала вона. Ця дівчина вже неодноразово довела свою вірність, а тому вона теж була посвячена у мої таємниці. Армель, Івейн, голова моїх шпигунів за ім'ям Карл і тепер вже Лер. Ось вона — четвірка помічників перевороту престолу сусідньої держави. В якусь мить мені навіть стало смішно — на що ще я здатна піти заради того, щоб Арлет дав мені спокій? І найголовніше — чи хочу я отримати його, такий спокій?
Поглянувши на русявку, я стиха відповіла їй:

 — Довіряю... Лер не зрадить мене, він змалку виховував мене і надто добре знає, що зради я не пробачу. Він не захоче втратити мене, бо крім мене нікого практично й немає... Краще розкажи: ти була в Вітелі? Як вона?

 — Їй уже набагато краще, міледі. Проте вставати з ліжка досі не може... До речі, я бачила маркіза Армеля в саду з якоюсь незнайомою дівчиною...

 — Якою дівчиною? На мене схожою? — одразу ж здогадалася я.

 — Так, я одразу й вирішила, що то ви. А потім приглянулася до одягу і зрозуміла, що помилилася...

 — Гаразд, нехай... Не заважатиму йому. Навідаю Вітелі...

 — Кохана, все заради тебе! — я стою перед невеличкою, але затишною кімнатою в лікарні своєї подруги, тримаючи долоню на ручці дверей. Дорогою до неї я настільки погрузилася у власні думки, спогади і відчуття, що не одразу почула дзвінкий сміх чорнявої ворожки, що лунав на весь коридор. Але останню фразу, сказану голосом кузина, уяснила надто добре... "Кохана"... Та невже в них все так серйозно? Всевишній, пошли мені сили!

 — Леджере, невже це все не сон? — щасливо щебече Вітелі, а я уявляю як зараз вона вмивається сльозами радості. Вона така: добра, щира і наївна. Плаче, коли щаслива і посміхається, як сумує...

 — Це не сон, душа моя. Моє життя, моя чарівниця... — все так же емоційно вигукує юнак, але так ніжно, так мило... Ах, Леджере, чому ти змушуєш мене підслуховувати це все? Чому не приставив до дверей свою охорону? Чому такий безпечний? Чи це навмисно? Щоб я почула? Такий ваш підступний план? Та я нізащо не гратиму за вашими правилами... Я не згодна програвати...

 — Мені так страшно, любий... — вже зовсім тихо каже юнка, але достатньо чутно для мене.

 — Страшно? Чому? — допитується маркіз.

 — Весь світ проти нас... Твоя мати мене уб'є, а якщо дізнається Ельза, то чекай всесвітню катастрофу... Вона не пробачить мені... Нізащо... — отже, Каролін не знає? Як я вчасно тут опинилася... Цікаво — цікаво... А не пробачати я що маю? Зраду чи може змову, підступ? Ельзо, про що ти думаєш? Заспокойся, це вже нісенітниця... Леджер... Ах, Вітелі, то це синочок Каролін міг тобі стати милим? Так він... Він же як Рудольф. Що скажуть, те й робитиме! Як його можна покохати? Ну якби він був схожим на Арлета, я б ще зрозуміла... А це ж... Стій, Ельзо, стривай. Знову Арлет? Закінчуй з цим, чула мене? Забороняю тобі!

 — Не сумуй, Вітелі, — зовсім ласкаво відповідає юнак. — Хіба ж ми винні в тому, що кохаємо? Хіба в цьому є зрада до моєї матері чи твоєї подруги? Прошу, не муч себе так...

 — Але ж я не пара тобі... Тобі ніколи не дозволять на мені одружитися. Я ж проста дочка ворожки... Чи мені в герцогині?

 — Дочка ворожки... Або принцеса... Та хоч дитина Шайтана! Я життя без тебе не бачу, Вітелі! Зрозумій нарешті! Ти єдина, хто бачить у мені не узурпатора престолу, а просто людину. Матері байдуже на все, окрім трону. Сестра ніколи не довірятиме... А ти інша, не схожа на жодну із них. Нехай воюють між собою за трон чи корону, мій головний трофей в цій війні — ти. Я кохаю тебе... — ці слова, пафосні і красномовні, ті, яких я не люблю, все ж зворушили у мені щось людське. Щось схоже на людське... Мабуть, жалість від того, що це все відняли у мене. Відняли можливість любити і бути любимою. Дев'ятнадцятирічній дівчині личить читати вірші і зустрічатися з коханим в садових гущах, і аж ніяк не влаштовувати державні перевороти і крутити інтриги за спиною короля...

 — І я тебе кохаю... Дуже — дуже, — щасливо щебече Віті, а я тихо відпускаю ручку дверей, покидаючи лікарню. Вона вже більше не моя сестричка... Тепер у неї інші пріорітети. Я не засуджую. Навпаки, радію... Хоч на душі і порожньо... Хто заповнить цю порожнечу?

 — Стривай, я зараз! — чується дзвінкий вигук Леджера. Першою моєї думкою було — треба сховатися. Пригортаюся до першої ліпшої стіни за поворотом неподалік дверей. Мій щасливий кузин пулею вилітає з лікарні, не помітивши мене. Що ж, можна й провідати Вітелі тепер... Повертаюся назад зі змішаними почуттями, роздумуючи над цим життям. Ай! Перед самим порогом спіткнулася! Це ж треба так! Роззява! Сподіваюся, що це хоч на добро... Ніколи не вірила в прикмети, але все ж щось таки є. Кількома кроками заходжу в кімнатку.

 — Ельзуню! Я така тобі рада! — одразу ж щебече юнка, намагаючись встати з ліжка.

 — Сиди, не вставай, — посміхаюся я і кидаюся обійняти її. Потім граційно сідаю поруч, розпитуючи про її справи. Сяє щастям, як ніколи, але подекуди ховає очі. Ще б пак...

 — Та все чудово, мені вже набагато краще... — зізнається вона.

 — Бачу... Очі сяють, — посміхаюся, чомусь згадавши дитинство. Вітелі завжди вмовляла мене взяти в нашу компанію до гри ще й Леджера, а коли їй це вдавалося, раділа. Та й у юності часто запитувала про нього... Я не звертала уваги, бо й подумати про таке не могла б... Кохання, яке взяло витоки в самому дитинстві? У нас усіх щось пов'язано з дитинством... Армель і та дівчина... Я і... І хто? Арлет? Ельзо, зроби ласку, менше філософствуй будь ласка. Дякую... Дратуєш вже! Вічно про того Арлета треба згадувати, наче людей інших нема!

 — Та чого ж їм не сяяти? За тобою скучила. Хоч ти щодня приходиш, але всеодно ніяк не наговорюся. Знаєш... Я... Я маю тобі щось розказати... Це дуже складно. Ти не зрозумієш мене, але приховувати мені важко... Ми з дитинства були найкращими подругами... Не знаю як сказати... Це дуже складно..