Глава 10 (2)

В цю мить я ледь не знепритомніла... Я розуміла, що вибір за мною. Але вже пізно. Вибір зроблений. Та й про що може йти мова? Між нами з Арлетом немає жодних іскор! Він же такий неуправимий, як я впораюся з ним? Так, він єдиний справжній чоловік серед юнаків мого оточення, але я ще не навчилася приручати диких звірів... Мені легше зшити коврик для кота, подібного Рудольфу, аніж вести боротьбу з тигром Арлетом, який не підкорюватиметься мені жодної миті. Я просто розгублена. Я не зможу знайти з ним спільної мови! То як я житиму? Як ми житимемо? В щоденних суперечках? Ні, краще чоловіком в сім'ї буду я, ніж підкорюся чужій волі! Дурненька, адже з таким налаштуванням ніколи не пізнаєш щастя! Та й байдуже...

 — Я вдячна вам, тату... Але ви не так нас зрозуміли. Я і Арлет... Ми навіть не друзі. І якщо чесно, то нам дуже складно ладнати. Я нічого не хочу змінювати... Не думайте про це... Кохання не для всіх... Для де — кого важливіший його народ. Я саме така, ви такою мене виховали...

 — Ти можеш обдурити Арлета, Рудольфа, можливо, навіть мене... Але ти ніколи не обдуриш одну людину — себе... Гаразд, нехай буде так, як хочеш ти. Але в такому разі ти мусиш навчитися контролювати себе. Так, ти безперечно прекрасно володієш кожним м'язом свого обличчя. Твоїх емоцій ніхто не дізнається, якщо ти волієш їх приховати. Але твої очі красномовніші за слова. Якщо хочеш, щоб про цю розмову ми забули, то зроби так, щоб я повірив у твої слова. Хай твої очі мовчать, доню... Якщо говоритимуть, то я не дивитимуся як ти руйнуєш своє життя. Надіюся, тобі зрозуміло...

Усміхнувшись наостанок, король покинув сад, залишивши мене цілковито розгубленою. Я ніяк не могла збагнути про що ж таке говорять мої очі, що це зумів побачити монарх. І знову дурненька! Адже він батько... Та все ж, щоб це не було, я ще зранку прийняла рішення: я буду сильнішою. Я буду противитися і обов'язково переможу...

 — Ельзо! — з — поміж дерев почувся дзвінкий і збентежений голос Армеля. — Ти тут, хвала небесам! Я шукав тебе!

 — І я теж, — прямо з-за  моєї спини звучав ще один сміливий голос, який належав Арлету.

 — І ти теж, — відлунням повторила я, повернувшись до названого брата:

 — Чому ти шукав мене?

 — Ти бачила її?

 — Кого? — зітхаю, знову не зовсім розуміючи до чого він хилить.

 — Та ж дівчину! Адель, — випалює маркіз.

 — Ну, звісно, бачила! — розуміючи, що йому потрібне моє враження, продовжую: — Ти маєш рацію... Вона така красива! І справді чимось схожа на мене... Ти вже вияснив її родовід?

 — Так, поки що нічого цікавого... Але я не здаюся...

 — Зараз вона серед люду на святі... Можеш знайти її, — посміхаюся, намагаючись дипломатично не помічати як сяють його очі.

 — Я знайду правду, Ельзо! Я розплутаю цей клубок! — радісно виголошує він, зникаючи в гущавині саду. Я ж дивлюся йому вслід, дивуючись цій параноїдальній схильності до детективної справи. За моєю спиною стоїть Арлет, який теж нічого не розуміє, здивовано дивлячись услід маркізу.

 — Про що це він?

 — Про свою фанатичну ідею розслідувати походження дівчини — селянки, — відповідаю я, зовсім не розуміючи чого раптово така з ним щира.

 — А я думаю: куди він зникає увесь час...? Отже, це через ту дівчину наш Армель такий замислений вічно?

 — Не питай...

 — То він розслідував?

 — До дідів — прадідів. Нічого не знайшов, але не здається... — і вже лише тепер переводжу на нього погляд. — Ти мене шукав?

 — Хотів привітати з успіхом на прийомі...

 — Дякую, Арлете, — всміхнулася я.

 — Немає за що...

 — Не за привітання, — швиденько додаю. — За те, що вступився за мене на нараді...

 — Вирішив, що треба тебе підтримати. Твій наречений не здогадається до цього... — з колкістю відповів юнак, а, зловивши мій злий погляд, тут же посміхнувся: — Будь ласка... То що там між Армелем і дівчиною?

 — Зустрілися на площі в місті, коли він повертався від рідні, — стисла плечима я.

 — Це ж треба так... Армель, багатий, знаменитий, впливовий, і сільська дівчина... Доля дивовижна... Може й справді, це її знак? Як думаєш? А ця селянка не та з дитинства? Пам'ятаєш ту дівчинку з конем?

 — Ще б пак, — радісно посміхнулася я. — Армель упевнений, що та дівчина моя родичка. Тому ми схожі...

 — Все можливо... А я тут подумав... Армель і та дівчина знають одне одного з дитинства. Тепер зустрілися, варто було лиш одного погляду, щоб дитячі почуття змінилися дорослими... А от ти тільки уяви: зустріч через роки... Це ж можна писати книгу...

 — От і напиши книгу... Довго пиши... Цілий роман... Чотири тома... Може я хоч поживу спокійно якийсь час... — з сарказмом хмикаю я та всією мімікою показую, як люблю спокій. Арлет всміхається:

 — Напишу. Про всіх чотирьох напишу. Це буде роман про кохання... Хіба ж ми теж не познайомилися в той же день, що й вони? Хіба не зустрілися через роки? — він знущається, так?

 — Ну, ти плутаєш події... — усміхнулася я краєм вуст. — Армель і та дівчина зустрілися на околиці міста, їх звела доля... Жоден з них не тікав від короля Саймона лісами...

 — Знову натякаєш, що я вигнанець і втікач? — усміхнувся Арлет. — Будь ласка, коли тебе це веселить. Але запам'ятай, в кожного є своя війна в цім житті. Не всі виграють її. Іноді, поразка почесніша перемоги...

Я байдуже відмахнулася, зробивши кілька кроків уперед. Сил на суперечки практично не вистачало. Арлет це одразу ж помітив:

 — Що з тобою? Ти поблідніла... Не в найкращому стані, міледі... — підійшовши до мене, зауважив юнак.

 — Просто стомилася...

 — То відпочинь... Ти втомилася від того, що все йде не так, як тобі потрібно. І ти більше не контролюєш ситуації…