Глава 10

Минуло два дні

День офіційного прийому підданих наступив дуже швидко. Цією ніччю я практично не спала, чомусь відчуваючи непевне тремтіння в душі. Це важко назвати страхом чи хвилюванням, оскільки я змалку звикла до різних прийомів, а останніх кілька років була на них єдиною головною фігурою, адже король скинув з себе подібні обов'язки, займаючись лише державними справами. Він хотів потроху передавати кермо імперії у мої руки — це йому вдавалося... Але сьогодні я почуваюся втомленою, хоч і не розумію чого. Раніше я була набагато стійкішою, тепер же увесь час відчуваю на собі камінь, який мігрує усіма частинами мого тіла, іноді довго гостюючи у самій душі. Чомусь важко... І часто болить голова. Напевно, потрібно відпочити хоч один день. От наприклад завтра... Відміню зустрічі з послами, не поїду в фонд і не стану розбирати папери... Просто гулятиму садом, питиму чай, навідую Вітелі... На щастя, їй уже краще. Однак, наче на зло, не можу зосередитися на чомусь хорошому і світлому, згадуючи вчорашню розмову з Армелем. Уривок нашої розмови все не дає мені спокою: " — Як ти і хотіла, все готово. Лист до королеви Елізабет доправлений, Алі Мішельє і його хлопці будуть на поготові. Наша людина проникла в оточення королеви та принца, саме вона й відповідатиме за листування. Торговку я також знайшов, вона готова дати нам потрібну суму коштів, але з цим проблема. Вона хоче побачити принцесу Ельзу власною персоною і поговорити з нею особисто...

 — Так і буде, нехай... Признач зустріч на руїнах старого палацу в моїй улюбленій альтанці. Забезпеч мені охорону, але сховай її поміж дерев... Про всяк випадок. Я згодна поговорити з нею, коли вона бажає..."

Але ж щось у цьому є загадкового... Якщо згадати детальні розповіді мого друга, то ця жінка одразу впізнала його і звернулася на ім'я, після чого юнак не зміг заперечити того, щоб прибув за проханням Принцеси. І для чого раптом я здалася їй? Чи знову не підстава? Чи не Каролін це хитра і підступна затія? Ця змія в жіночім обліку могла б і шпигувати за мною, хіба ж я не шпигую за нею і Арлетом? Арлет... При одній згадці про нього серце пришвидшило свій ритм... Ще б пак, як не пришвидшити, коли з голови не йде наша остання розмова, наш маленький поєдинок... Однозначно, у ньому щось є загадкове і цікаве, я наче відчуваю його серцем, але все ж він цілком не зрозумілий: то поганий, то хороший... Проте іноді буває настільки щирим, що змушує відкрити свою душу, дозволивши торкнутися до неї... Хоча б навіщо я розповіла йому про ті дитячі мрії? Перев'язала руку? Це нісенітниця, але він має вплив на мене. Саме тому я кричала на весь палац, що не стану його дружиною. З цим треба покінчити... Треба усіма силами противитися... Він же точно такий, як і всі інші безликі залицяльники. Зовсім нічим не відрізняється!... Ну і навіщо я вводжу себе в заблудження? Відрізняється, дідько з ним! Ще й як відрізняється! Ніхто не посмів до нього кинути мені виклик... Те відчуття, наче лише він єдиний і рівня мені, всі інші ж чомусь приклоняються, хоча насправді все цілком навпаки... Важко... А ніхто й не казав, що бути спадкоємицею імперії легко... Важко... Але я б і не хотіла по-іншому. Я люблю змагатися. Люблю сперечатися, обливати когось водою, битися на мечах і дзвінко голосно сміятися... Як у дитинстві... Люблю бути шаленою і нестримною... Такою, якою буваю лише з ним... Прокляття... Я можу дурити кого завгодно, але себе не посмію. Просто навіть не бажаю вводити себе в оману і заплутувати все ще гірше. Врешті я не можу бути цілком кам'яною, в мені теж є крапля чогось схожого на людину, чогось того, що подарувала мені моя матуся — вміння відчувати і йти за покликом серця... Вона ж сама була єдиною наслідною принцесою Золхіди, але покохала мого батька і пішла за ним. Щоправда, юний на той час принц Аделард довгий період завойовував у мого дідуся право одружитися з мамою. А коли ж старий король погодився, то принцеса Акселл, ні крихти не думаючи, покинула свій народ, свою імперію і пішла за своїм коханням... Але ця історія має сумний кінець.

Акселл померла, а вслід за нею гине її держава, яку безпощадно роздирають члени різних династій, наче круки свіжий лакомий кусочок м'яса... Але спи спокійно, моя матусю. Я не скою твоєї помилки. Я прийду на твої землі, як спадкоємиця, і зберу воєдино все загублене. Я назначу нового правителя з нашого роду і дозволю одягнути йому твою корону. Того дня розпочнеться нова історія... І ти всміхнешся сонячним промінням і назвеш моє ім'я шепотом вітру... Я почую твій голос і неодмінно відповім тобі... Я буду сильною і мудрою. Я протистою Арлету, як і будь — кому іншому. Не залишу своєї держави, боротимуся за її майбутнє. Я захищу Ендаласію від Каролін, я врятую Золхіду від короля Саймона і йому подібних... Ніхто не послабить моєї влади, не посміє, не подужає... Я завжди була й буду сильнішою, ніж всі, хто приходив до мене. Я — принцеса Ельза Ендаласійська із роду Білої Лілеї! Спадкоємиця земель величних імперій Золхіди й Ендаласії, материнської доброти і батьківської мужності...

 — Увага! Її Високість принцеса Ельза Ендалазійська із роду Білої лілеї! — обірвавши мої думки, оголосив Лер, відчинивши переді мною двері до Тронної зали. Я й не помітила, як опинилася тут. Набираю повні легені повітря і одягаю чарівну посмішку. Сонячне сяйво із великих вікон засліплює мене, від чого неохоче жмурюся. Наче вперше, коли я була тут із батьком... Я жахливо хвилювалася, що не сподобаюся підданим, які прийдуть до нас на гостину. За кілька років все змінилося. У день, коли обов'язки королеви були скинуті на мої тендітні плечі ще юного дівчиська, я гордо сиділа на троні, а хвилювалися піддані, які несли до, на їх думку, дитини свої цілком дорослі і реальні проблеми. То був мій перший найголовніший іспит. Я була змушена не лише вислухати людей, посміхаючись їм, але й пройнятися турботою за їх долі, допомогти, нікого не обділити, не випустити з пам'яті, бути щирою, співчутливою, люб'язною... Хіба сімнадцятирічному підростку по силах вирішувати справи державного значення? Як виявилося, мені було по силах. Мене оточили найвірніші батькові слуги, які були готовими виконати будь-який наказ і навернути на шлях істини, проте той день так чи інакше змусив постаріти мене на п'ятдесят років і усвідомити нарешті значення свого титулу. Відовчати мене від мого палкого нестримного характеру батькові було важко. Але ж він теж не любить, коли все легко. Я була схожою на нього, на його сестричку Делайн і на мою невгомонну матінку настільки, що він не розумів карати мене чи леліяти... Карати, не можна помилувати. І я була покарана за кожний проступок, яких вистачало... М'яких методів виховання не було, та й хіба б вони допомогли? Я ж по натурі своїй бунтарка... Все в минулому... А сьогоднішня церемонія не принесе нікому страху. Піддані йдуть вже не до короля, вони завжди йдуть до мене, до своєї принцеси, знаючи, що їх буде почуто. Мені потрібна їх підтримка, а їм — моя допомога. І я більше не та бешкетниця... Я стала кам'яною леді: державним діячем, а не кокеткою. Гордо і велично проходжу Залою, бачучи вслід собі захоплені погляди. Всі вони: черенга підданих, ендаласійська знать, маркізи і гостюючі принци, які стоять поруч із своїми кріслами неподалік мого трону — всі вони вважають мене красунею. І мій вірний друг Армель, що слідує за мною, і майбутній небажаний чоловік Рудольф, що вже очікує поруч з іншими, і принц Арлет, і всі інші юнаки, про яких я знаю лише ім'я, стислу біографію і титул, наданий їм мною ж: "друг" або "ворог" (для мене давно всі люди діляться на друзів і ворогів) зараз займають свої місця, щоб увесь прийом бути присутніми. Це частина давньої ендаласійської традиції: створювати ілюзію того, що знать цікавиться справами народу. Іще одне підтвердження того, що наші предки — великі любителі фікцій, а наш народ здатен до самонавіювання. Звідти й пішли всі ці вислови про те, що влада імперії береже простий народ. Але це лише ще одна ілюзія... Насправді ж, якби берегла, то імперії не палали б у розрухах і процвітали б не лише монарші сім'ї... Всі віки Ендаласією правили могутні правителі, чиїх сердитих поглядів боялися навіть рідні діти. Але можливо саме тому нам вдалося зберегти гідний рівень життя. Наші предки побудували величну сильну державу, не дозволяючи жадібній і пихатій знаті брати кермо правління у свої руки. Процвітала справедливість, яку боялися порушувати всі.
Король Аделард і я, як його спадкоємиця, нічим не відрізняємося від наших пращурів, проте ми більш демократичні. Мій батько навчив мене прислуховуватися до думки інших, а робити так, як велить серце. Серце, якому він же і наказав закам'яніти. Ще одне самонавіювання, але тепер уже наше, королівське. Граційно сідаю на трон, розклавши поділ своєї сукні навколо. У кришталевій склянці з водою на підносі в Івейн помічаю своє бездоганне відображення, згадуючи скільки зусиль зранку доклали служниці, щоб перетворити невиспану стомлену нервову з темними кругами під очима дівчину в ту прекрасну принцесу, якою зараз захоплюються ті, хто мене не любить. Капітан Ендрю і Лер тут, тут і Івейн, Армель... Вся моя свита поруч, щоб допомагати і керувати процесом. Нижча знать з усієї імперії, титуловані люди, селяни і прислуга... Захисту майбутньої королеви просять всі. Всі й несуть скромні дарунки, аби виразити повагу своєму юному монарху. В нас це вважається честю, тим паче, що після прийому всіх чекають накриті столи і невеличкі подарунки для кожного.
Обличчя мелькають перед моїми очима: хтось приніс свою біду, яку я зобов'язуюся владнати, а хтось просто подякувати... Старі люди, молоді і діти... Багаті і бідні... В шовках і мішковині... Але в моїх очах всі рівні... Принци і маркізи благородно сидять на своїх місцях, іноді розмовляючи між собою. Вони не приймають участі у прийомі, просто спостерігають. Перше крісло з честю дісталося принцу Рудольфу, як моєму нареченому. Поруч з ним сидів Арлет, проте юнаки не промовили одне до одного і слова. Біля Арлета по іншу руку знаходився Армель... Їх коментарі всього і всіх іноді долітали навіть до мене, за що я нагороджувала їх сердитими поглядами. Далі сиділи Леджер і його друг маркіз Ілберт, а за тим і всі інші лицарі. На заднім фоні лунала жвава композиція наших музикантів, яка не дозволяла нудьгувати тим, хто стоїть в черзі. Загалом все було достатньо мило і прекрасно. Однак, у якусь мить мій найкращий друг Армель, щось здивовано вигукнувши Арлету, підхопився з місця і майже бігом дібрався мого трону. Дипломатично обійшовши його позаду, він нагнувся до мого вуха, прошепотівши:

 — Вона тут...

І це все було настільки несподівано, що я ледь не вдавилася водою і не впустила з рук склянку, яку на той час тримала.

 — Що? — віддавши посуд Івейн, здивовано переводжу погляд на свого друга.

 — Та дівчина, кажу тобі, тут... — шепоче він, не ворушачи вустами. Ми навчилися розмовляти так, щоб ніхто не міг зрозуміти наших слів.

 — Яка дівчина? — в моїй голові із представниць жіночого роду зараз крутилися імена герцогині Каролін і королеви Елізабет, але кожну з них дівчиною назвати складно...

 — Та, про яку я тобі колись казав... З якою я нещодавно зустрічався... Ну походження якої я розслідую... Та, яка служниця, але може бути твоєю далекою родичкою... — і ось тут то я й згадала про фанатичну ідею Армеля, в центрі якої стоїть дівчина — служниця. Цікаво... Хоч у мене й немає на це часу, але дуже цікаво хто там володіє думками мого братика... Тим паче, коли це вже не хтось зі знаті, а селянка, то, певно, в ній має бути щось дивовижне...

 — Де? — так же пошепки запитую я, а тим часом капітан Ендрю не пропускає наступного підданого, оскільки в мене розмова із маркізом.

 — Ось там, третя в черзі до тебе. Стоїть з жінкою у коричневім пальті... А перед нею благородна леді в зеленім... Бачиш?

 — Бачу, — так же пошепки відповідаю я і подаю знак капітану, щоб він пропускав до мене когось наступного. Проте Армель не відходить. Я вітаю літнього чоловіка... Тоді ту саму леді в зеленім: граційну і величну. Вона окинула мене таким поглядом, наче це вона королева, а я прийшла просити допомогу. Терпіти не можу нахабних! Легкий реверанс до самої підлоги і пафосна красномовність... Певно, баронеса чи графиня... Вони належать до нижчої знаті, але манерами відрізняються.

 — Ваша Високість, яка безмежна честь бачити вас, — промовляє вона, закатуючи очі не то від тієї "безмежної честі", не то від якоїсь хвороби. Хоча вона виглядає здоровою... Я з посмішкою слухаю як Лер оголошує її ім’я. Отже, я не помилилася з її титулом, бо цю леді звати баронеса Айседора із Північного баронства. Читачам розповіді вона видасться знайомою і вони здогадаються про те, з якою ціллю могла прибути ця панянка. Я ж бачила її вперше і уявити не могла, що потрібно такій величній жінці у нашім скромнім палаці... Але як виявилося, вона просто хотіла познайомитися зі мною поближче. Виголосивши кілька компліментів і почекавши незрозуміло чого, жінка врешті — решт пішла... Яка дивна особистість... На зміну їй прийшли дві дуже милих особи, на які й звернув мою увагу Армель. Це була мати і донька, яких поспішив оголосити Лер традиційно:

 — Ваша Високосте, піддані леді Меліса і її донька Адель.

Справді, вони були надзвичайно милими, а та сама світловолоса дівчина, яка сколихнула розум мого названого брата, здалася мені привітною... Як шкода, що ми з моїм давно втраченим минулим маємо різні обличчя! Я дивилася їй прямо в до болю рідні очі, не усвідомлюючи наскільки серце тягнеться назустріч. Моя найрідніша вкрадена людина... Жодна з нас не посміє зрозуміти істину, тим самим відтягаючи наші поодинокі пошуки того самого голосу з снів ще на довгий період.
Жінка і дівчина наблизилися, стиха виразивши свою подяку. Вони нічого не просили, люб'язно зачарували мене своїми щирими захопленими поглядами і пішли. Це була коротка хвилина від вічності, яку і я, і Адель щодня коротали порізнь. Мені навіть не запам'яталися риси її обличчя, швидко стерлися і змішалися з іншими людьми. Через свою хронічну втому, я більше не могла бути уважною і помічати деталі. Проте все ж від мого ока не втекли вражені, привітні і ніжні водночас погляди Армеля і цієї Адель. "Який тісний світ", — подумала б я, якби знала, що ця доросла вродлива дівчина, яка так разюче нагадує мене саму і нашу матір, є та сама дівчинка біля річки із кіньми і те саме немовля, яке ми вже дев'ятнадцять років вважали мертвим.
Минуло кілька годин... Прийом затягнувся, оскільки щороку зростає кількість тих, хто бажає перемовитись із принцесою або попросити про допомогу. Звісно, других набагато більше, аніж перших, проте трапляються усяке. Тепер же, коли народу були представлені столи з найрізноманітнішими наїдками й напитками, я ж мала змогу оголосити свої нові негайні накази виконуючим і нашій знаті: принцам, маркізам, загалом усім лордам. Вони залишалися на своїх кріслах, звідти погоджуючись зі мною або вносячи свої пропозиції. Усе йшло прекрасно своєю чергою, поки мова не дійшла зруйнованого буревієм села, жителі якого просили допомоги.

 — Ми маємо відбудувати будинки, школи і все, що там було... Я говоритиму з Його Величністю, щоб він виділив ресурси із казни, все інше — візьмемо з фондів.

 — Пробачте, Ваша Високосте, — раптово втручається маркіз Ілберт. Це чорнявий достатньо високий юнак, не в моєму смаку, до того ж він найкращий друг Леджера. Загалом я завжди відчувала до нього антипатію.

 — Ви бажаєте щось сказати? — граційно вигинаю брову, дивуючись.

 — З вашого дозволу, міледі, я б хотів зауважити, при всій моїй повазі, що на фонди, школи, лікарні і іншу благодійність іде і так половину казни, до того ж зруйноване село — головний біль барона. Хіба ж ні? Нехай він і відбудовує...

Я обвела присутніх здивованим поглядом. Ілберте, ти з розуму з'їхав? Смієш мені перечити?

 — Ці люди звернулися по допомогу до мене, а це означає, що я взяла їх під свою опіку! Я не дозволю їх займати. І не вам розприділяти казну! — відчеканюю кожне слово.

 — Я всього лише даю вам мудру пораду, Ваша Високосте. Село — не наші турботи... Ви маєте думати про всю імперію... — ніяк не вгомониться він.

 — Не вам мене вчити як імперією правити! Я вже сказала своє слово!

 — Як майбутній король, я не можу не погодитися з маркізом Ілбертом. Потрібно думати про статки держави в цілому, — непевно і невнятно шепоче Рудольф, чим привертає до себе суцільну увагу. Я червонію з люті, стискаючи долоні в кулаки... Ти то куди, Рудольфе? Ти вже смієш йти проти мене? Зловивши мій красномовний погляд, принц одразу поправляє самого себе: — Але коли мова іде про масштабне лихо, то королівська сім'я мусить втрутитися...

О Всевишній, дай терпіння. Помічаю хитрющу посмішку Арлета, який переможно дивиться на мене. В його очах красномовно читається: "А я ж казав тобі"...

 — Маркізе Ілберте, встановлювати нові правила вам не доведеться, не хвилюйтеся. На щастя, Ендаласія має спадкоємицю трону, — втручається Армель. Він рідко встрягає у суперечки, не той характер...

 — Або ж спадкоємецьа, — нахабно додає Ілберт, маючи на увазі Леджера. Арлет знову піднімає брову, кидаючи мені погляд із чітким запитанням: "Що робитимеш тепер?". Різко піднімаюся з трону, змушуючи тим самим встати усіх інших. Доведеться вказати нахабі маркізу його місце.

 — В Ендаласії один король — король Аделард! Його влада непорушна! Я забороняю іменем свого батька ділити владу при його правлінні! Поки що тут я — принцеса, маркізе Ілберте! Ви маєте взяти це до уваги і бути обачнішим у висловах. Хай усі це запам'ятають... І ви також, принце Рудольфе. З вашого боку вкрай не обдумано називати себе королем вже зараз... Ще знайдуться ті, хто посміє мені перечити? — обводжу присутніх суворим поглядом, помічаючи як виблискують очі Арлета. Так, він залюбки скаже щось таке, від чого я буду змушена оборонятися. Дожили! Я вже боюся когось... На якусь мить затримую погляд на ньому, бачучи, як той готується щось відповісти, смакуючи цією миттю моєї безпорадності. На очах у знаті, я не можу дозволити собі сарказм чи суперечку, якими зазвичай розмовляю з золхідцем. І ця ситуація явно не на мою користь.

 — Ваша Високосте, — розпочинає юнак, а я всередині скручуюся в трубочку, намагаючись придумати відповідь наперед, хоча в голові пусто, наче в школі під час канікулів. — З вашого дозволу, я б хотів звернутися до маркіза Ілберта...

Я здивовано і навіть трохи розгублено дивлюся на Арлета, але все ж кивком голови дозволяю йому.

 — Маркізе Ілберте, скажіть, шановний, звідки у вас береться така невгомонна цікавість щодо справ королівської сім'ї? І що означала фраза: "спадкоємець"? Невже то ви вирішили позмагатися за трон? Боюся, вам варто покинути цю ідею, адже всі знають навіть за межами Ендаласії, що принцеса Ельза — майбутня королева, за спиною якої стоїть народ. Наша міледі не думає про те, як би збагатитися на людськім горі, подібно вам, а стоїть поруч зі своїм народом в тяжкі дні. І її народ буде стояти з нею, якщо знайдуться ті, хто посміє притендувати на її законне місце. Вам, маркізе Ілберте, не варто таким забивати голову, оскільки вам ніколи не дорости до рівня принцеси Ельзи. Скажу вам більше, з міледі, як дипломатом і державним діячем, не може змагатися жодний із нас усіх присутніх, включаючи принца Рудольфа... — знать злегка засміялася, хвиля напруги спала в Тронній залі, від чого навіть дихати стало легше. Я теж ледь посміхнулася, вдячно поглянувши на юнака. Він, закінчивши із повчанням Ілберта, перевів погляд на мене. — Міледі, більше ніхто не посміє перечити вам. Ваші рішення справедливі, вони — закон для усіх...

 — Дякую, принце Арлете... — посміхаюся, тепер зовсім нічого не розуміючи. Треба привести думки в порядок. Отже, Ілберт — той, котрий друг мого кузена Леджера, заявив на всю знать, що я не єдина спадкоємиця, а ще є один спадкоємець, звісно, син Каролін. Ну а Арлет, якого я звинуватила у змові з герцогинею і її сином, захистив мене перед людом, висміявши Ілберта в тому, що він не зможе зі мною змагатися, як і будь-хто інший. Жарт був сприйнятий правильно, оскільки поміж рядків золхідець говорив зовсім не про маркіза, який і так немає права на трон, а саме про Леджера... Все зрозуміло. Залишилося одне питання: навіщо він це робить? Це його хитрий підступний план, щоб завоювати мою довіру? Або ж він не був у змові з Каролін і її подібними?

 — Що ж, на цьому й вирішили. Нараду оголошую завершеною. Нехай всі накази будуть негайно оголошені людям і підуть у виконання, — з цими словами я покинула залу зі своїм почтом. Залишилася остання моя місія на сьогодні: бути присутньою перед народом, коли накази будуть зачитані. Виходжу на велику террасу, окинувши своїм поглядом безліч підданих, які покинули святкування, аби почути про те, заради чого вони й прийшли. Капітан Ендрю стояв поруч зі мною трохи далі моєї правої руки, спостерігаючи за дійством, ну а вірний Лер гучним голосом оголошував волю принцеси. Коли останній наказ був дочитаний, підданими заволоділа безмежна радість. Вони обнімали одне одного і з усією вдячністю дивилися на террасу, де щасливо посміхалася я. Спостерігати за ними тепер мені складало велике задоволення.

 — Хай живе принцеса Ельза! Слава нашій принцесі! Хай живе принцеса Ельза! Дякуємо, Ваша Високосте! — лунали збуджені і щасливі голоси з усіх сторін. Іноді вони зливалися в купу, а іноді звучали поодиноко. Я стояла, згадуючи як раділа, коли після мого першого прийому народ, що прийшов з недовірою, ішов повний здивування і щастя, вигукуючи моє ім'я. Це була моя перша головна перемога. Я підкорила серця тих, хто спершу озброювався сарказмом, мовляв: "що ця дитина нам поможе? Король з глузду з'їхав, поручивши юній дівчинці наші життя"...
Урочисту частину відбули, тепер можна й перепочити. На моєму обличчі досі сяє посмішка, я гордо йду коридорами палацу, тримаючи шлях до батьківських покоїв.

 — Ваша Високосте, короля Аделарда немає, — повідомляє мені охоронець, перед тим низько поклонившись. Я розуміючи киваю, направляючись подалі з палацу. Але вже на наступному повороті мене чекає сюрприз у вигляді мого нареченого принца Рудольфа. Винувато ховаючи очі, він вклоняється:

 — Моя прекрасна принцесо...

 — Ваша поведінка у Тронній залі була обурливою для мене, — прорізаю поглядом юнака. — Не рубайте гілку на якій сидите... Принц Рудольф, чому я маю червоніти за вас? Ми ще навіть не заручені, а ви вже присвоюєте собі титул, який вам не належить і підтримуєте сторону моїх ворогів... То може я помилилася у вас?

 — Міледі...

 — Послухайте, що скажу... Вам потрібно обрати сторону. Або ви зі мною, або проти мене. Але спитайте у будь — кого: я жодного разу не пробачала зради...

З цими словами я залишила свого нареченого в коридорі наодинці з його думками. Я прямувала у внутрішній сад, де можна було знайти прихисток від гучної музики і галасу народу. Моє самопочуття бажало кращого, тому щиро вірилося, що природа зцілить мене... Гуляючи поміж дерев, я навіть не помітила, коли до мене підійшов батько.

 — Моя красуне, — посміхнувся він, прикликавши до себе мою увагу і спонукавши тим самим до реверансу. На диво, сьогодні його очі говорили про гордість за дочку, в них не було звичної критики.

 — Ваша Величносте, я шукала вас... Все минуло вдало... — посміхаюся, наближаючись до нього. — Але ви, певно, все вже знаєте?

 — Моя робота — про все знати. Лише відаючи про все можна керувати імперією... Та й як я міг не дізнатися, коли вигуки народу: "Хай живе принцеса Ельза" були чутними у найдальшому крилі палацу. Новий прийом — новий успіх?

 — Щоб ви мною пишалися...

 — Я завжди пишався, — ласкаво посміхається він, торкаючись своєю гарячою долонею моєї рум'яної щоки. — Однак, Ельзо, я знаю не лише про твій успіх, але й про те, що сталося під час наради. Схоже, ти помилилася у виборі нареченого...

Я важко видихнула. Від батька дуже важко щось приховати...

 — Розповів капітан Ендрю чи Лер?

 — Яка тобі різниця? — посміхається він. Монарх ніколи нізащо не видавав джерела своєї інформації, аби я не знала від кого ховатися. З часом я навчилася недовіряти усім... — Отже, Рудольф підтримав Ілберта, якого ти не терпиш, а Арлет захистив тебе? Це правда?

 — Правда, — я видихнула.