Глава 8

Арлет причинив двері, за руку відвівши мене трохи в сторону.

 — Бачила? Я не дивуюся, що досі ти не помічала. Ти надто стомлена і злякана за життя подруги, аби звертати увагу на деталі...

 — Нічого не розумію... Давно ти помітив? — в моїй голові була справжня каша. Вітелі і Леджер... Це було найбільшим сюрпризом, який я могла уявити. І Арлет в курсі справи. Леджер — син Каролін, Вітелі — моя подруга, але надто добра і наївна подруга, яку легко обдурити... Дивно, правда? Може це трюк цієї демониці в людській подобі? Гаразд... Тоді навіщо Арлет попереджає мене, якщо він за одно з ними? Чи я помилилася щодо нього? Чи Леджер не підтримує затію матері? В такому разі чи знає про їх почуття Каролін? Чи може в цьому її план? По одному відібрати у мене рідних людей. В такому разі Арлет повідомив мені, аби я почала копатися в цьому і знайшла докази зради Вітелі? Про що я взагалі думаю? Я збожеволію так скоро...

 — Ні, не давно. Того дня, коли ви каталися у трьох на конях... Я ж гуляв у саду, бачив вас... Ти їх погляди не помічала, про своє, певно, думала... Ми ж тоді були посварилися саме. А я помітив, а ще помітив сьогодні... — стиха промовив до мене юнак, трохи посміхнувшись із сарказмом на передостанньому реченні.

 — Ти такий милий, коли вважаєш, що займаєш мої думки днями і ночами через якусь дрібну сутичку, — з іронією відповіла я, стомлено посміхнувшись. Я вже не знала кому вірити...

 — Милий? — дзвінко засміявся Арлет. Певно, моє ранкове почуття гумору його таки добряче повеселило. — Ти, Ельзо, як щось скажеш... Добре, ходімо вже...

 — Куди це? — одразу ж нахмурилася я.

 — Ти дуже стомлена, відпочинеш...

 — Нікуди я не піду! Залишити Вітелі одну? Нізащо, — запротестувала я, пориваючись назад у кімнатку. Принц зупинив мене, закривши собою двері.

 — Що з нею станеться? Тут навколо повно твоєї особистої охорони, тут твої слуги... Ну а Леджер... Стривай, ти підозрюєш його у чомусь? Не сміши, — наполягав юнак.

 — І не збираюся тебе смішити...

 — Ти серйозно, Ельзо? Оцей романтик здатний на підлі інтриги і узурпацію трону? Глянь, — він знову прочинив двері. Звідти лунав дзвінкий дівочий сміх, натомість наш маркіз витанцьовував перед красунею, зображаючи щось мені не зрозуміле. Я ніколи не бачила Леджера подібним... Може він і справді щирий зараз? Зріст Арлета дозволив і йому прильнути до шпарки у дверях над моєю головою. Одразу ж почулися його коментарі. — Ага, ну так, він скривдить твою незамінну подружку. Вона ж вибухне зі сміху скоро. Проте, якщо не вибухне, то житиме двісті років. Сміх, кажуть, життя продовжує. Ти чула?

Я всміхнулася, зачиняючи двері. Може Арлет має рацію... Вітелі така щаслива... Хіба я можу руйнувати її щастя? Але чому вона нічого не розповідала? Треба все вияснити...

 — Івейн, не відходь від Вітелі ні на крок. Пильнуй, як зіницю ока. Про всіх відвідувачів доповідай мені... — стиха звернулася до служниці, перед тим покликавши її жестом своєї руки.

 — Правильний вибір... А тепер ходімо, — схопивши мене за руку, Арлет помірними кроками потяг мене до виходу з лікарні. Я пленталася позаду нього, ледь ворушачи ногами... Певно, таки стомилася. Ми йшли безмовно, слухаючи пташиний щебіт і шепіт вітерця... Навпроти фонтана у великім саду, принц зупинився, чим спровокував мене на те, що я стукнулася до його руки.

 — Що ти робиш?

 — Ходи сюди, — і він знову рушив, не відпускаючи мою руку й на мить. Ну як людина може бути таким хамелеоном? То кричить і проклинає, то рятує і турбується...

 — Сідай тут, я подам тобі води... Геть з лиця спала, — майже силою всадивши мене на призьбу у фонтані з чистою прозорою водою, він чомусь забув про свою обіцянку дати мені пити, здивовано і зачаровано піднісши погляд на небо. Я й собі поглянула туди, але крім купчастих хмар і синяви, які обіцяли проливний дощ, я не побачила нічого цікавого. Ну блискавка, яка подібно вогнику запалює горизонт... Ну сіра поволока небесного диму... Я була жахливо не виспаною, стомленою і якоюсь наче замаринованою, аби могти реагувати на що — небудь.

 — Що таке? То де моя вода? — не витримавши, все ж таки порушила "медитацію" принца.

 — Ось вона, — спустившись "на грішну землю" своїми думками, Арлет занурив руки у фонтан, добряче хлюпнувши на мене.

 — Ай, ти що здурів? — відскочила я. Проте на поразку не була налаштована, тому тієї ж миті відплатила принцу тим же. За мить він, розсміявшись, знову хлюпав на мене, ну і я очікувано оборонялася, при цьому ми обоє аж надто дружньо заливалися сміхом. Врешті, це ігрище можна описати такими словами: весело, мокро, холодно і бадьоро! Завдяки такій несподіваній розвазі я не лише напилася, але й вмилася і скупалася і навіть помила голову. Принаймні вигляд був саме таким. Лишенько, де там благородна зачіска! Де пишна сукня? Де вся хвалена статечність? Зараз ми виглядали точно, як у дитинстві, коли втрьох із Армелем втекли з палацу і падали в річку. Тієї миті, коли ми справді ледь не впали й сьогодні в невеличку водойму, я по очах принца впізнала, що він згадує те саме... Ми якось не змовляючись разом припинили цю мокру бійню, просто дивлячись одне на одного довгим і якимсь вдячним поглядом. З мого уже розпущеного волосся стікала вода, Арлетове взагалі виглядало кумедно, оскілько стирчало в різні боки. Близилася гроза, про що неодноразово сповіщав грім і потужні вогненні блискавки. Але нам до того було байдуже, наче на дві хвилини ми поринули в безтурботне дитинство... Нічого не кажучи, юнак з все тією ж усмішкою накинув на мене свій каптан, на що я лише засміялася.

 — Ти наївно віриш, що твій мокрий холодний жест поваги здатний мене зігріти?

 — Чому б ні? — стиснувши плечима, загадково посміхнувся він. — Ти знову русалка, Ельзо?

 — А схожа? Того разу грим був досконаліший, — посміхнулася я, згадуючи річковий бруд і водорості майже десять років тому.