Глава 7

Далі все відбувалося, наче в тумані, іноді прорізаному голосами людей. Я мало розуміла, що відбувається... Все злилося перед очима, а в вухах дзвенів переляканий крик моєї названої сестри... На мить мені здалося, що життя зупинилося. Всі проблеми, які ще кілька хвилин тому пригнічували мене і турбували, зараз просто втратили своє значення. Інтриги Каролін, нахабність Арлета, вибір наречених, заручини... Це ж все не вартує ламаного гроша, якщо рідна тобі людина страждає... Вітелі... Вона з дитинства була тією сестрою, яку так жорстоко забрала у мене доля. Наші характери кардинально різняться: я — вогонь і блискавки, імпульсивність і впертість, вона — спокій, врівноваженість, доброта, вміння пробачати... Я не розумію як саме ми дружили, що дозволило нам бути нерозлучними... Наслідна принцеса і дочка ворожки з простих людей... Нонсенс... Я дарувала їй багатство, титул, але їй було байдуже. Вона залишалася вірною оберегам і традиціям, які досі передавала їй її мати. У вищім світі їй не було місця. Її не знали по-іншому, як подруга Ельзи чи дочка ворожки, але це все нас не хвилювало. Вітелі була вище думки оточуючих. Її не турбувало ніщо крім своєї "професії" і людей, яких любила. Точно, як і мене. В мене був батько, тітонька, вона та Армель. В неї — мати, моя тітонька, яка любила і її, також Армель та я... І нам вистачало... Уявити, що якоїсь миті я втрачу її було неможливим. Я ніколи навіть не задумувалася про це. Певно, саме тому Всевишній вирішив провчити мене... Як її несли в лікарню, я практично не бачила. Лише знаю, що це зробив сам Леджер. Арлет підняв мене з землі, на якій я продовжувала сидіти. 

 — Ельзо? Ельзо! Ельзо! Ти чуєш, чи ні? — він тряс мене з усієї сили, намагаючись привести до тями. Його обличчя тепер виглядало по-справжньому злякано... Проте перед моїми очима залишалася та страшна картина. Врешті, я зосередила свій погляд на юнакові, невнятно запитавши:

 — З нею ж усе буде добре?

 — Не лякай мене! Ну, звісно, вона одужає. Мене більше хвилюєш ти... Ти як узагалі?

 — Вона знала... Про коня... Вона захотіла взяти собі цього... Вона мене захищала, — починаючи щось розуміти, тихо мовила я. Тієї ж миті, різко розвернулася і побігла в палац. Арлет миттю догнав мене. Він боявся, щоб бува ще чогось не сталося... Лікарі, мати Вітелі, трави, молитви, обряди, перев'язки... Я думала, що це не закінчиться ніколи. На диво, сьогодні Леджер поводився фантастично дружелюбно. Він обійняв мене ще тієї миті, як я прибігла у покої, і тримав аж доти, доки всі обстеження не закінчилися. Ми стояли поруч не далеко від дверей, спостерігаючи за усім. Неподалік сидів Арлет, скоро з'явилася й тітонька Делайн, яка теж залишалася поруч. 

 — Кажіть вже щось! Скільки можна? — не витримала я, звернувшись до цілителів.

 — Їй ще пощастило, Ваша Високосте. Могло все скластися набагато гірше... Перелому немає, лише розрив зв'язок. Леді не можна буде довго вставати і доведеться робити перев'язки... Зараз ми дали їй знеболююче і заспокійливе. Нехай поспить... З вашого дозволу...

 — Добре, дякую, — зітхнула я, раптом згадавши, що сьогодні зовсім не бачила свого друга...

 — А де Армель?

***

Автор

Проте де маркіз ніхто не міг відповісти, адже він був відсутнім з самого ранку... Вже кілька ночей красеню не йшла з думки та прекрасна незнайомка, яку він випадково зустрів у місті. Він відчував у ній щось рідне, тому зобов'язався знайти її. Дорога в баронство, де востаннє бачив красуню, не близька, тому варто поспішити... Вже в обід наш герой стояв на центральній площі неподалік маєтку Ендрю та Айседори, проте сьогодні йому, як і його друзям, не щастило. Коли ж він хотів попросити допомоги у перехожих, то зрозумів, що зовсім нічого не знає про дівчину, аби описати її. Світловолосих блакитнооких панянок багато, як вказати саме на потрібну? Побувавши у всіх крамницях, на ринку і річці, де вперше зустрів її, юнак зрозумів, що це безнадійно. Не варто було так безрозсудливо кидатися на пошуки, та ще й одному... Доведеться повертатися додому ні з чим... Однак, от же не задача, різкий удар по шиї та спині чимось масивним був настільки несподіваним, що юнак ледь утримався на ногах. Бажаючи оборонятися, він розвернувся, але нападників не було... Лише під ногами лежав якийсь великий міх з чимось важким. Піднісши голову уверх, Армель побачив, що стоїть під балконом великого будинку, з якого виглядав наляканий чоловік.

 — Пробачте! — попрохав той, кричучи донизу. — Ви в порядку?

 — Так, все добре... Однак, насправді не було нічого хорошого... Удар мішком хоч і не умисний, але сильний. В голові нашого красеня потуманилося, а він сам ледь втримався на ногах, спина боліла. Побачивши це, чоловік спустився донизу, запрошуючи маркіза увійти в будинок. Здаватися слабким і просити в чужих людей допомоги Армелю не хотілося, але ж і виходу не було, тому він все ж був змушеним погодитися... Крок за кроком... Наш красень обережно зайшов у будинок, який вражав своїм затишком. Тут було не богато, але дуже чисто і гармонійно. Провівши у невелику вітальню, чоловік запропонував гостю сісти. 

 — От же лишенько! Попросила господиня на балконі прибрати, килим почистити. Той клятий килим їй дуже дорогий, бо від її мами дістався у спадок. А він же важкий такий, зараза. Ну я його скрутив — і в мішок. Підніс, щоб винести, а в мене ж спина хвора, то ще й рука болить. Та й не втримав. Капосний килимок! Я через нього ледь людину не вбив! Як почуваєтеся? — присівши поруч, запитав чолов'яга. Він одразу сподобався Армелю, бо ж мав у своєму характері простоту і беззлобність.

 — Нічого, вже краще, — посміхнувся юнак. — Ви от лише килимок у дім занесіть, щоб ніхто не поцупив...