Глава 4

Адель

Як це — бігти крізь життя, в надіях забути, знаючи, що це неможливо? Як це, коли твоє серце було вирване, пошматоване, а потім склеїне дурними наївними мріями про забуття і вставлене у зовсім інше місце, кудись туди, де раніше був шлунок або ж нирка? Коли все, що ти любила і чим дорожила одного дня стало чужим, а ти сама схожа лише на подобу себе колишньої, тієї, яка вміла так щиро сміятися і плакати? Як можна любити життя і довіряти людям після того, як вони зрадили твою любов, як хотіли позбутися тебе? Рік за роком мчали невпинно, проте я так і не забула той жахливий день, що відкрив ненависну мені істину! Тоді я зненавиділа День свого народження, але змусила себе робити вигляд щасливої... Я хотіла стати щасливою, мріяла про це лише з єдиною метою: довести тим, хто не пошкодував викинути мене у той засніжений намет, що я зуміла вистояти!

Я вигадала казку про прекрасне життя сиротинки Адель і сама повірила в неї. Ні — злобі! Ні — помсті! Ні — суму і тузі! Я одягла посмішку, аби ніколи не розлучатися з нею. Служити баронесі? Я згодна. Терпіти її приниження? Вона ж не винна в тому, що така. Доглядати братика? Чи є більше щастя? Допомагати матусі? Залюбки. Я полюбила свою нову сім'ю ще більше, адже вони ті, хто зміг прийняти чуже дитя. Вчинок гідний поваги. До того ж нарешті я зуміла зрозуміти батька і перестала його засуджувати. З часом ми навіть налагодили відносини. Я знала своє місце, а тому більше не сміла перечити чи претендувати на чиюсь любов.
Так збігло дев'ять років...

Мій любий братик Енріко вже доволі підріс. Він знав про те, що я не рідна сестра, але любив не менше від того. Він був моєю відрадою, моєю опорою і радістю. Коли дивилась на нього, відчувала як моє серце сповнюється справжнім непідробним щастям. Так, я була щасливою! А крім того ще й корисною, оскільки вже працювала у маєтку баронів сім років. Незадовго після народження Енріко баронеса здивувала нас, народивши своєму чоловіку прекрасну донечку Аннет. Того ж дня у віці 12 років я була зарахована на службу до леді в якості фрейліни новонародженої баронеси. Я вважалася служницею Аннет, проте фактично ж розривалася між нею і її матір'ю. Але це не складало мені великої праці: я любила доглядати дівчинку і виконувати химерні забаганки Айседори. Прислуга моєї леді утворила дуже дружню компанію, входити до якої було честю. На чолі всіх славних працівниць стояла моя мама, що з роками стала головною управителькою маєтку. Справ у неї додалося, проте й поважали її всі без винятку. А я мріяла бути схожою на неї... Теж хотіла управляти маєтком, навіть не здогадуючись, що це ніщо порівняно з тією владою, яка належить мені від народження.
Ось я, зустрічайте... Дев'ятнадцятирічна служниця Адель...
Новий робочий день подарував мені сонячну посмішку, за якою я побігла ген — ген у поля, тільки лиш прокинулася на світанку. З моїх вуст злетіла чарівна пісня, така ж прекрасна, як і теперішня пора року — весна. Вітер плутав моє світле волосся, що грайливо виднілось з — під блакитної хустинки, а ноги плутались у молоденькій зеленій травичці... Я мчала уперед, розвівши руки в сторони і набираючи повні легені повітря. Щоранку я намагаюся надихатися на природі, аби вистачило на весь день, проведений у задушливих покоях маєтку. Ще здалеку бачу, як яскраво переливаються на сонці води жвавого гомінкого струмочку. З ним поділилося кольором небо, наче післало свій щедрий дарунок, що був охоче прийнятий. Обережно присідаю навколішки біля джерельця, занурюючи свої руки у його холодний прозорий простір. Набираю повні долоні і чим швидше підношу до свого радісного обличчя...

 — Хлюп-хлюп водиченька, умий Адель личенько, — в моїй пам'яті лунає голос матері, яка колись, так примовляючи, вчила мене вмиватись... Навчила... Пригинаюся над річенькою, занурюючи руки по самі лікті, граючись з водою. Хлюпаю, бовтаюсь, наче дитя. Так приємно відчувати її потік на своїй ніжній шкірі! Бам — і легкі краплі води летять на моє обличчя. То ненароком упав мій веселий неслухняний пасмо волосся в річку. Теж погратися хоче. Прилягаю на м'яку траву, прикладаючи вухо до землі... Той, хто вміє бути в ладу з природою, завжди зуміє почути голоси. Земля відкриє йому прохід до того самого дива, що живе в нашій дитячій душі. Заплющую очі, купаючись у сонячнім промінні та слухаючи жвавий дзюркіт струмка, перемішаний із пташиним співом... Благодать... Гармонія... Підношу погляд вздовж потоку, помічаючи щось дивне... Що цей великий камінь робить тут? Чому перегороджує струмок? Певно, вчорашній сильний вітер-забіяка порядкував... Неладно... З усіх сил намагаюся посунути камінь, геть не шкодуючи замочити своє простеньке блакитне плаття. І о — диво! В мене таки виходить зрушити його ближче до берега. Щаслива звільнена вода вдячно засліпила мене сяйвом своєї волі і помчала далі... Мені ж час повертатися додому... Неохоче прощаюся зі струмком, а дорогою назбираю польових квітів, щоб подарувати мамі. Мама обожнює волошки... На ганку мене зустрічає Енріко. Він, як і я, рання пташка. Ледь вгледівши мене, біжить назустріч і міцно обнімає. Так сильно і раптово, що я не втримуюсь на ногах — падаю. Він же, звісно, повторює цю дію, а за тим вже на землі міцно пригортається.

 — Братику мій, — щасливо сміюся, сідаючи та лагідно гладячи його по голівці.

 — Доброго ранку, сестричко, — посміхається він.

 — Доброго, моє золотко, — шепочу у відповідь. В той час з будинку виходить мати:

 — Адель, Енріко, йдіть швидко снідати!

Ми зриваємось із землі та біжимо до будинку. Як смачно пахнуть страви, приготовлені мамою! Енріко сідає за столом, а я допомагаю леді Мелісі накрити на стіл. За кілька хвилин кімнатою заволоділа музика дзенькоту ложок і дружніх розмов за сніданком, як правило мами і батька. Ми з братом стараємось не вмішуватись у дорослі розмови, щоб не сердити пана Оскара.
А за півгодини ми з матусею уже на службі в маєтку, батько — в конюшні, а Енріко — в свого вчителя.

 — Адель, що за розтяпа?! Де тебе так довго носить? Іди швидко сюди! — ледь встигаю переступити поріг маєтку, як чую злобний голос Айседори. Проте на подібні звертання зовсім не ображаюся. Вона звикла бути такою... Є ж ще гірші...

 — Пробачте, Ваша Милосте! Доброго вам ранку, нехай він принесе вам... — жваво піднявшись на другий поверх до неї, після того як одягнула фартух поверх своєї сукні, мовляю звичне привітання. Але, як і щодня, їй не вистачає терпіння, щоб вислухати мене.

 — Кому потрібні твої фальшиві посмішки?! Іди до покоїв Аннет і глянь чи не прокинулася вона! А потім принеси мені освіжаючий лимонний сік з молоком... Без молока. І приготуй сукню Аннет, чи я дарма взяла тебе на таку почесну роботу? Все тобі казати доводиться, нічого сама не знаєш!

 — Але ж я лише прийшла, Ваша Милосте. Ще ж ранок... Я все встигну...

 — Як смієш мені перечити?! Мелісо! Мелісо! Іди сюди і поглянь на своє чадо! Ця безсоромниця мене вчити надумала! Геть, Адель! Геть! Роби, що я тобі звеліла і мовчи при цьому! Чуєш мене? — на весь маєток репетує баронеса.

 — Пробачте, Ваша Милосте, — зітхнула я і побігла в покої Аннет. Не дивлячись на материні крики, вона спала солодко, наче янголя. Коли ж був принесений лимонний сік і вислухана нова порція невдоволення Айседори, я змогла приступити до виконання своїх обов'язків. До пробудження маленької леді потрібно приготувати сукню: попрасувати і зав'язати на ній десяток бантиків (особистий наказ мадмуазель), обрати прикраси, запалити у каміні, нагріти воду, вилити її в ванну та насипати пелюстки квітів. Поки все було готово, з покоїв вже долинав дитячий голос:

 — Асель? Асель, де ти є? Оглухла ти, чи що?

 — Біжу, Аннет, — з усмішкою мовила я і помчала до юної баронеси. — Доброго ранку, моя маленька Аннет...

 — І тобі, Асель... — через свій вік вона ніяк не могла вимовити ім'я Адель правильно, — Моє платтячко готове?

 — Готове, люба. Але спершу прийми ванну. Я допоможу тобі...

Цей ранок, як і будь-який інший, закінчується лише тоді, коли моя прекрасна леді одягне розкішну сукню, попоїсть і дозволить мені забрати тацю з її покоїв. Їсти Аннет не надто любила, тому часто відмовлялася. В ті дні я отримувала покарання від її матері, а тому вже звикла хитрувати, ховаючи таці з рештками їжі.

 — Асель, я іду в сад... — капризує маленька.

 — Тобі потрібно на навчання, баронесо. Ходімо, я проведу тебе...

 — Ні, хочу в сад! Хочу в сад! Хочу в сад! Хочу в сад! — капризує вона.

 — Чшшш, Аннет, будь ласочка, тихіше... Твоя мама сваритиме мене, — благаю я, але, навчившись від Айседори гоноровості, юнка не затихає ні на мить.

 — Адель, що тут таке? — раптово почувся голос тітки Таміни.

 — Я хочу в сад! Хочу в сад! — продовжує свою тираду баронеса, починаючи плакати.

 — Їй же на навчання треба, тітонько... — зітхаю, глянувши на Таміну.

 — Я все налагоджу... — мовивши це, тітонька миттю присіла поруч з маленькою баронесою. Вона неймовірно легко вміла домовлятися з юною Леді, підкоряючи її своїй волі. Гаразд, з цим вирішили. Підготувавши Аннет для уроків, я провела її до вчителя, а за тим поспішала на кухню, де у вільний час щоденно допомагала іншим слугам.

 — Адель! От ти мені і потрібна... — з підступними бісиками в очах промовила Айседора, зловивши мене неподалік сходів на перший поверх.

 — Чим можу допомогти вам, Ваша Милосте, — зробивши реверанс, промовила я.

 — Твоїй матері ніколи, а мої фрейліни отримали інше завдання, отож ти супроводжуватимеш мене на базар. Там має відбутися важлива зустріч... І мені потрібно прикупити дещо...

 — Скажіть що і слуги все куплять, — розпочала я, але якщо в голову баронеси прийшла нова затія, то вона нізащо не відмовиться від неї.

 — Це надто важливе, щоб доручати якійсь обірванці на подобі тебе, Адель. Я маю обрати сама... До того ж, посилаючи тебе на базар, не можу бути впевненою, що половина з грошей не підуть у твою подерту кишеню... — з сарказмом усміхнулася жінка. Слухати звинувачення у крадіжці було вище моїх сил, але ж хіба можна розкрити рота, захищаючи себе? Скільки разів намагалася — все даремно, то чому сьогодні має бути по-іншому?

 — Якщо кишеня подерта, то вам немає сенсу хвилюватися. Не забагатію, — ховаючи свою образу, стиха відповідаю я. Хіба ж можна терпіти все підряд? Проте ні, я не серджуся. Не можна сердитися на людей, адже тоді весь негатив зосереджується у нашій душі, породжуючи хвороби і стреси... Я люблю людей і приймаю їх такими, які вони є, забуваючи про те, як сильно вони образили мене ще при народженні.

 — Що ти пискнула?! — ой- ой, Айседора не любить жартів... Ховаю очі, розуміючи, що допустила жахливу помилку.

 — Пробачте, Ваша Милосте. Я мала на увазі, що...

 — Я знаю, що ти мала на увазі, обірванко невдячна! — подібно блискавці перед очима пролетіла рука і загрозливо зависла у повітрі, тієї ж миті дзвінкий удар по щоці гаряче запік ніжну шкіру. — Я тебе навчу, як рот свій поганий розкривати! — знову удар. — Я тобі покажу твоє місце! — ще удар, і ще один... Втративши рівновагу, я впала до ніг Айседори, прикладаючи свої холодні руки до пекучого від болю і образи обличчя. Але ні, я не просила милості, бо винною ні в чому не була. Баронеса не зупинялася, тягнучи мене за лікоть і волосся, спонукаючи встати. Тікаючи від її нових ляпасів, я не зрозуміла як опинилася на сходах. А коли тінь від її руки знову лягла на розчервонілі мої щоки, я злякано відсахнулася, від чого упала на сходи й покачалася по них додолу, прямо під ноги Аннет, яка втекла від свого вчителя.

 — Устань, мерзенна служнице! Встань, кажу тобі, безсоромниця! — кричала Айседора. Ковтаючи гарячі сльози, я вставала перед нею, ледь втримуючись на ногах. Все тіло нило і боліло, передчуваючи нові побої і старі синяки, але ж хіба ці люди винні, що звикли бути такими? Хіба десь є краще?

 — Іди негайно в свою кімнату і вдягни щось пристойне! Невистачало ще мені тут цієї брудної сумної пики перед очима! А потім негайно іди в мої покої! А ти, Аннет, в школу, інакше й тобі перепаде! — цієї ж миті різко повернувшись, баронеса жвавими кроками зникла з перед очей. Виконавши її наказ — переодягнувшись у змінну сукню, уже зашиту від попереднього падіння, я намагалася не дивитися на синяки, що розмалювали все моє тіло, а тому зібралася з силами і поспішила в покої мадам. Айседора саме обирала собі плаття для ринка, отож, ледь кинувши на мене погляд, тут же розпорядилася:

 — Принеси мені зелену шаль і коричневі чобітки... — виконавши це, я зав'язала корсет на сукні баронеси, допомогла одягти їй шарф, взути чобітки, а потім ще й одягла дорогоцінні перстні на її кістляві руки. Вже після того взяла свою дешеву накидку і послідувала до карети пані. Сидіти з нею мені, звісно, було заборонено, тому їхати доводилося на задній лавочці знадвору карети, наче змінний конюх чи охоронець. Однак, якщо ви думаєте, що я засмучувалась, то сильно помиляєтеся. Я любила дихати свіжим повітрям і купатися в сонячному промінні під час таких поїздок. Я любила розглядати подорожніх і махати їм рукою — вони майже завжди дарували мені свою посмішку та відповідали тим же. Не дивлячись ні на що, в душі я залишалася все тією ж безтурботною дівчинкою, наївною простачкою з душею, сповненою жагою та любов'ю до казок...