Глава 3

Eльза

Почувши таке, я ошелешено поглянула на друга, вже готуючи насмішливу відповідь.

 — Що за дурниці? Як це я? В очах двоїться, чи що?

Проте Арлет вирішив проблему по-іншому, різко повернувши мою голову своїми теплими долонями у сторону, куди вони дивилися. І я справді втратила дар мови. Біля коней бігала дівчинка, яка здавалася моєю точною копією, от лише наш одяг різнився. Її світле волосся було заплетене в косу, а талію прикривала звичайна дешева блакитна сукенька. Я скрикнула і притиснулася одразу до обох юнаків.

 — Не бійся, чого ти, люба? Таке буває. Вчені кажуть, що в кожної людини є двійник на землі, — заспокійливо прошепотів Армель. Він був дуже розумним і завжди міг знайти логічне пояснення всьому на світі.

 — Або ця вода була отруєна і ми бачимо галюцинації, — посміхнувся Арлет і тут же отримав від мене ліктем під ребра. — А може ми з річки витягли не ту? Може наша Ельза там, а ти справді русалка? Зізнавайся!

Цього разу його жартів я не витримала і тому добряче штовхнула його ще раз.

 — Замовчи, а то я тебе вкушу!

Принц засміявся, проте припинив свій потік гумору:

 — Піду перевірю...

 — Іди вже куди хочеш! — нахмурилася я і тут же зловила за руку Армеля, що теж рушав. — А ти ні... Щоб я не боялася за тебе.

 — Та чого боятися? — засміявся маркіз і по-дружньому обійняв мене. — Змерзла? Тремтиш...

 — Та... Трошки, — непевно відповіла я. Мокрий Армелів каптан мене не грів, втім, я й не була змерзла. Побачити вдалі саму себе іншу було для мене не такою раціональною справою, як для мого друга... Присутність названого брата заспокоювала...

Силует Арлета здавався все меншим по мірі того, як він віддалявся. Зовсім скоро ми побачили, як він привітно привітався із дівчиною. Перемовившись із нею кількома фразами, принц жестом руки покликав нас. Замерзшими від хвилювання ногами, я послідувала із Армелем назустріч із давно втраченим. Моє серце вистрибувало з грудей, мов скажене, бажаючи сказати мені щось... Але я не розуміла...

Зовсім скоро ми наблизилися до коней і тієї дивної незнайомки, а коли це сталося, то я полегшено зітхнула. Насправді, коли дивитися близько, то вона схожа на мене, але все ж ми маємо багато відмінностей.

 — Вітаю вас, — якось непевно розпочала розмову я, помічаючи, що незнайомка так же оцінююче мене роздивляється.

 — І я вас вітаю, — ніжним дзвінким голоском відповідає вона, а за мить її обличчя прикрашає чарівна посмішка.

 — Леді, прийміть і мої привітання, — якимось тремтячим хвилюючим голосом втрутився і Армель. Ми з Арлетом одночасно здивовано поглянули на нашого друга. Його великі сині очі навіть не моргали, вглядаючись у незнайомку якимось ніжним поглядом. Закохався чи що? Дівчина ж навпаки то опускала на землю, то піднімала очі до нас і нишком зиркала на маркіза. Обоє червоніли, коли їх погляди зустрічалися. Ми з принцом обмінялися бісиками в обличчях, проте ця їх мила сцена не могла продовжуватися вічно.

 — Пробачте, що потурбували вас.., — посміхаюся.

 — О, ну що ви... Я — Адель.., — так же привітно всміхнулася і дівчина. Вона була мого віку, але більше худощава. Волосся світліше за моє, а очі виразніші і блакитніші. Мої ж зелені. Зростом на кілька сантиметрів була нижчою, або ж я стояла на пагорбку.

 — Приємно познайомитися, Адель. Я — Ельза, а це мої брати Армель та Арлет. Ми служимо при палаці. Точніше наші батьки... А ви?

 — А я прислуговую баронесі, як і моя мама. Ми здалеку приїхали сюди на бал... Ви служите в палаці? Бачили саму принцесу? Певно, вона красива? Всі говорять, що вона — янгол, зійшовший з небес...

Я пишно посміхнулася, радіючи, що піддані такої гарної про мене думки. Але ж Арлет був би не Арлетом, якби не встряг і в цю розмову.

 — Та що ви, Адель! Нічого особливого в ній немає... Принцеса, як принцеса. От наша Ельза в сотню разів краща..

Я хмикнула, натомість Адель радісно засіяла:

 — Це так мило... Вам так пощастило з братами, Ельзо. Якої гарної вони про вас думки! Я все життя мріяла про брата чи сестру...

 — Атож, ми чудова сім'я. Дружня, весела. Любимо одне одного! — засміявся принц і пригорнув мене до себе. Я важко видихнула, обнявши й собі його і добряче вщипнувши ззаду за шию. Він ойкнув від несподіванки та нагородив мене "вдячним" поглядом.

 — Це так мило! — сяяла радістю Адель, навіть не уявляючи у яку оману ми її ввели. — Може я допоможу вам чимось? Ваш одяг...

 — Ах, дякуємо. Ми впали в річку, але нам близько додому. Переодягнемося там...

 — Це ваші коні? — вперше заговорив Армель.

 — Сестри моєї господині, — посміхається дівчина.

 — Дуже гарні, — схвально моргає мій друг, а Арлет з хитрою гримасою на обличчі щипає мене за плече, мовляв: "Бачиш, який ловелас наш маркіз". Я лукаво посміхаюся і опускаю очі до землі, сигналом даючи принцу зрозуміти, що згідна з ним.

 — Нам час повертатися... Нас шукають, напевно, хвилюються. А дорога ще далека, — розумно мовить чорнявий золхідець.

 — Маєш рацію, братику. До побачення, Адель, — погоджуюсь я.

 — Може підвезти вас? У мене є коні. На них ми миттю домчимо до стіни. А там я заберу їх і повернуся, а ви підете додому, — пропозиція служниці баронеси мене не обнадіяла, я ж боюся коней. Проте "брати" мої аж засяяли з радості!

 — О, Адель, ми були б безмежно вдячними! — освітлюється Армель з середини, наче проковтнув сонячний промінь.

 — Ми вам справді дуже вдячні, але краще не треба. Щоб у вас не було неприємностей, — викручуюся я і тягну юнаків звідси.

 — Та що ви, жодних проблем, — заперечує дівчина. Вона що, зовсім не розуміє?

 — Якщо так, то ми згодні, — посміхається Арлет, а я "ненавмисно" стаю йому на ногу. Хай знає, як приймати такі рішення! — Тоді ви приведіть найспокійніших коней, а ми почекаємо...

На тому й вирішили... Була б я зараз принцесою, я б з легкістю поставила їх усіх на місце, проте я ж дочка прислуги... Сама вигадала гру, тому мушу приймати її правила. Щаслива Адель мчить обирати коней, я ж лише тепер можу суворо пропиляти поглядом юнаків.

 — Що з тобою? — дивується Арлет. — Боїшся коней?

 — Армелю, поясни! — хмурюся я.

 — Ельза не їздить верхи. Вона не боїться нічого, але верхи принципово не катається, — зітхає маркіз, розуміючи, що підставив мене, погодившись на ту затію.

 — Отже, принципова? Обирай, ми можемо відмовитися, але що буде, коли нас побачать такими? Верхи ми зможемо за лічені хвилини опинитися під стіною, а тоді втекти і переодягнутись. А якщо будемо йти пішки... Ти й сама розумієш... Що нас чекає?

 — Він має рацію, Ельзо... Нам то нічого, але тебе король не помилує. Ти ж знаєш... Це я винен... Я знайшов той клятий прохід... Але тепер ти в небезпеці.., — зітхає Армель.

 — То ж не вб'є він мене, — кривлюся, розуміючи їх правоту.

 — Якщо шукати винних, то це я, — зітхає Арлет. — Але тепер виходу немає... Тобі немає чого боятися. Поїдеш зі мною...

 — Якщо вже так, то з Армелем! — знову показую свій характер. Арлет дружньо посміхається:

 — Нехай, але було б розумніше, якби Армель поїхав з Адель. Дівчина теж може не вміти... Я ж витягнув тебе з річки, то й з коня не впущу. Не бійся... Ти ж просила мене з'їсти водорості? Якщо впораєшся, то обіцяю, що з'їм їх, — засміявся юнак. Я зітхнула. До чого хилить Арлет не зрозуміти неможливо. Армелю сподобалася селянка, то хай вони їдуть разом... Ах, прокляття! Чого не зробиш заради вірного друга?

 — Гаразд, я згодна, — юнаки осяюються усмішками, а незабаром до нас підходить Адель із двома прекрасними жеребцями: білосніжним та коричневим.

 — Ельзо, ми поїдемо разом, а ваші брати удвох, якщо ви згодні... Просто чотирьох коней я назад не зможу привести, — добродушно каже вона, але вперед виходить Арлет.

 — На жаль, наша сестра не вміє їхати верхи, а ви не зможете її зловити, коли вона падатиме. Але ми вже все вирішили. Я оберігатиму Ельзу, а ви поїдете з нашим братом Армелем. Він хороший наїздник, не хвилюйтеся...

 — Гаразд, — ледь всміхнувшись, мовила білявка і зиркнула на задоволеного, хоч і зніяковілого Армеля. Ох, вже це перше кохання, чи що воно там є! Арлет тут же взяв мене за руку та потяг до білосніжного жеребця.

 — Не бійся... Кінь — друг людини. Не стався до нього вороже. Він все відчуває. Дай руку,торкнися, погладь його гриву... Дай зрозуміти, що ти дружелюбна по відношенні до нього. Він вірний. Не зрадить тебе, не образить. Не бійся. Просто вір йому і вір у себе... Кінь ніколи не скривдить людину, просто не всі люди хороші наїздники, — шепотів він на моє вухо.

 — Я зрозуміла до чого ти ведеш. Я погана наїздниця. Задоволений?

 — Ні... Буду задоволений, коли станеш хорошою. Відчуй його... Не бійся, страх — твій головний ворог... Бачиш? Посміхнися йому... Йому байдуже, що ти принцеса. Йому важливо, що в тебе на душі... Зовсім не страшно... Погладь його... Бачиш, йому подобається, — шепотів він, а я щиро посміхалася, долаючи свої страхи. Арлет був поруч. Від нього віяло дивним спокоєм, який давав мені додаткові сили. В мить, коли я навіть пригорнулася до коня, не припиняючи гладити його, принц усміхнено прошепотів:

 — Прокатаємося?

 — Ух, — зітхнула я і різко напружилася. Арлет допоміг мені вистрибнути на коня і сам одразу ж сів позаду, міцно пригорнувши мене до себе. В той час Адель та Армель вже теж осідлали свого скакуна, тому ми були готовими рушати.

 — Головне — тримати рівновагу. Ось... Рухайся разом із конем і припини боятися, — всю дорогу принц давав мені цілком цінні поради щодо верхової їзди. Я не побоюся цього слова: Арлет справді допоміг мені перемогти страх. Біля стіни ми віддали Адель коня, наш маркіз спритно стрибнув на землю, а чарівна селянка гарно попрощалася з нами і помчала до своєї господині. Ми з усмішками дивилися їй услід. Чомусь моє серце знову шалено стукотіло, а по мірі того, як дівчина віддалялася, я все більше впізнавала в ній знайомі риси силуету... Душа одразу ж прийняла її душу, а зараз мені було трохи сумно прощатися.

 — Хороша, правда? Не схожа на тебе, — посміхнувся принц. — Така добра, ніжна, привітна. Вона — вода, а ти — вогонь, стихія, буревій. Зовсім різні... Може нам заміняти вас, що скажеш, Армелю? Віддамо баронесі гонорову Ельзу, а собі залишимо милу Адель?

 — Ти б прикусив язика, принце Арлете. Ображати принцесу я не дозволю нікому, — насупився мій друзяка і першим пройшов крізь прохід у стіні.

 — Та я жартую! Ми нашу Ельзу ні на кого не проміняємо. Вона в нас з перцем до серця, — засміявся юнак і пропустив мене уперед себе. Вибравшись крізь чагарники, ми поспішали непомітно пробратися до палацу, але вже в коридорі гучний голос короля пролунав, мов грім серед ясного неба: несподівано і лякаюче.

 — А ну стійте!

Зупинившись і присівши в поклонах, ми затисли кулаки, до крові уп'явшись нігтями в долоні.

 — Звідки і куди?

 — Ваша Величносте, ми впали в басейні, — зітхнув Армель.

 — Це я винен, я потяг принцесу і ми впали, а Армель допомагав нам, от лише і ми його перетягли.., — злякано озвався Арлет.

 — Захищаєте її? — підняв брову Аделард.

 — Ні, сір, винна я, а не хлопці... Моя ідея, моя провина... Я готова прийняти покарання, — важко видихнула я.

 — Ідіть і негайно переодягніться! Ельзо, я чекаю на тебе в своїх покоях! Коли приймеш вигляд принцеси, прийди, — суворо мовив монарх і швидко покинув коридор.

 — Нічого не кажи йому! — зловив мене за лікоть принц.

 — Треба вміти відповідати за свої помилки, — зітхнула я і направилася у покої тітоньки.
***
 — Ваша Високосте, король Аделард чекає на вас, — звернувся до мене вартовий, поклонившись. Я стояла перед батьковими покоями за годину після того, як він зловив нас у коридорі палацу. Зараз моє волосся прибрало акуратного вигляду в стриманій зачісці, а постать прикрашала пишна сукня сонячного кольору. Набираю повні легені повітря і впевнено переступаю поріг.

 — Ваша Величносте, — присідаю в реверансі, не піднімаючи очей. Соромно... Саме соромно, а не страшно.

 — Ельзо, — розпочав він, порушивши тишу, що пробралася у наші душі тривогою. Я напружилася, розуміючи, що розмова буде не з простих. Король завжди був ласкавим і добрим до мене, коли я радувала його, та суворим, коли засмучувала.

 — Пробачте, батьку...

 — Підійди ближче.., — корюся, постаючи перед монархом. Він сидить за своїм дубовим столом, перебираючи папери.

 — Розповідай... Я слухаю...

 — Ми знайшли прохід у стіні, що огороджує наш палац. Це була моя затія. Я знаю, що це таємний хід, але ж добре, що я тепер знатиму про нього? Адже в разі небезпеки зможу втекти... Ви самі казали... Армель просив мене не йти туди, Арлет нас наздогнав. Моя затія — подивитися, що там. Ми пройшли і побачили річку. Я захотіла ближче, потягла друзів за собою. Враз стала на сукню, падаючи, підкосила юнаків. Ми покачалися у річку. Потім вилізли і зустріли сільську дівчинку, служницю баронеси. Вона допомогла нам дібратися палацу на конях її господині. Це правда. Пробачте мені і не карайте Армеля та Арлета. Ви сердитеся?

Я ніколи не обманювала батька. Коли він питав про щось, я казала правду. От лише завжди вину брала на себе. Вислухавши мене, король відірвався від державних справ та довгим поглядом оглянув мене. Зітхнув, а потім встав з крісла та підійшов ближче. Зовсім неочікувано встав переді мною навколішки і міцно-міцно обійняв. Я обвила руками його мужню шию, пригортаючись. Вже по його важкому диханню зрозуміла, що важливої розмови не оминути.

 — Донечка моя, Ельза... Я пишаюся тим, що ти знаходиш у собі сили відповісти за свої вчинки. Ти жодного разу не рятувалася брехнею... Я знаю, що ти захищаєш друзів і тому розповідаєш так, наче винна лише ти. Я знаю тебе і знаю їх. Але не стану їх карати... Як завжди... Знаю, що ти хочеш як краще. Знаю, що намагаєшся з усіх сил відповідати тому образу принцеси... І знаю, як важко тобі. Але ніщо не допоможе втекти від самої себе, Ельзо... Ходімо, я щось покажу тобі...

Він устав з колін і твердими впевненими кроками вийшов на террасу. Я пройшла його маршрутом, ставши позаду.

 — Дивися, Ельзо... Дивися уважно... Все, що ти бачиш — твоє. Всі люди, чиї хатинки ген-ген видніються за горизонтом, всі маєтки, сади, тварини свійські і дикі, ліси, поля, герцогства, баронства... Це твоя спадщина. Ти не можеш відмовитися від тієї людини, якою народилася. Ельзо, квітка житиме, якщо садівник дбатиме про неї, вчасно підливатиме, сапатиме і удобрятиме. Але вона засохне, зав'яне під бур'янами, якщо її покинуть... Ти — садівник, а Ендаласія — квітка. Ти відповідальна за своїх підданих. Їм потрібна королева, потрібен лідер, який приведе їх у майбутнє. Такою була твоя матінка. Я дуже кохав її, Ельзо. Вона була чарівною, а ти дуже на неї схожа характером. Крім того, ти й схожа на ще одну прекрасну жінку — свою тітоньку Делайн. Увібравши риси двох наймудріших і найсильніших жінок усіх часів, ти, моя принцесо, вселяєш у всіх нас надію... У день, коли померла твоя мати, я не хотів жити... Я дивився вниз із цієї терраси, бачучи своє спасіння. Але Делайн, як та, хто ніколи не покидав мене, обійняла і сказала слова, які я назавжди запам'ятав: "Ти маєш жити, Аделарде. Хоча б заради Ельзи. Хоча б доти, доки Ендаласія не опиниться в надійних руках. У руках твоєї спадкоємиці"... З того часу я біжу життям, намагаючись не згадувати... Ельзо, ти — моя єдина надія, моя єдина втіха... Лише у мить, коли передам трон тобі, знайду спокій. Ти знаєш, навкруги вороги, які бажають нашого падіння. Але поки ми разом, мусимо триматися міцно. Твій брат Леджер перший, хто претендує на престол після тебе, а в душі його матері живе жага до влади. Ти не засліплена пагубною дією багатств, а тому саме ти й маєш змінити мене, як настане час. Я живу з надією на цю мить... Саме тому так суворо наказую тобі вчитися. Я маю спадкоємицю, доню, але треба, щоб світ признав тебе своєю майбутньою королевою. Народ має бути за тобою. Саме тому ти не маєш права на помилку. Саме тому, я виховую тебе так, аби ти знала, що життя буває немилостивим. Твоя мати і твоя сестра пішли в забуття і лише одна ти вціліла, а, отже, ти дуже сильна, моя дівчинко. Але цього мало. Завжди пам'ятай, що поруч є той, хто скористається твоєю мимовільною слабкістю. Ти мусиш стати кам'яною, щоб не розбитися ні до яких скель, куди б тебе шторм життя не закинув. Ельзо, за тобою слідкує вся імперія. Вони вірять, що ти — їх світле майбутнє. У всіх на очах і на язиках твоя поведінка. Маєш бути обачнішою. Ти не зможеш стати звичайною дівчинкою. Ти народилася принцесою. Ти — моя дочка! Твій народ чекає на тебе... Ти мусиш зібратися з силами заради пам'яті твоєї матері нашої королеви Акселл... Я можу покластися на тебе?

Слухаючи це, я мружилася, наче мене сліпило сонце. Сказати, що було важко — рівносильно не сказати нічого. Я розуміла, що це все означає одне — я маю змінитися, стати іншою, стати кам'яною...

 — Зроблю все і більше, ніж у моїх силах, Ваша Величносте... Я навчатимуся ще наполегливіше... Я взійду на трон, коли дозволить Всевишній... Заради матері... Заради вас... Заради сестри і нашої імперії...
***
 — Ельзо, донечко... Доню... Серденько моє, крихітко, дівчинко моя сильна... Моя маленька принцеса, — доносився із небуття до мене рідний і солодкий, мов мед, голос. Я не знала кому він належить, але щиро вірила, що саме тій найріднішій людині, яку я так сильно люблю, хоч ніколи не бачила...

 — Мамо? — крізь сон промовляю...

 — Ельзо, твоя сестра близько... Ти маєш врятувати її... Знайди її, Ельзо! — знову лунає той же голос...

 — Мамо! Мамо! — кричу я і враз чую лагідний тітоньчик голосок.

 — Ельза? Ельза! Ельза, прокинься! Прокинься, рідна моя...

Я розплющую очі, впізнаючи свою улюблену герцогиню Делайн.

 — Тітонько! — підхоплююся з ліжка і в сльозах пригортаюся до неї...

 — Чшшш, маленька. Це просто поганий сон...

 — Мені снилася мама... Вона просила врятувати сестру... Яку сестру, тітонько?

 — Це просто сон, він нічого не означає, мила, — намагалася мене заспокоїти світловолоса, міцно пригортаючи до себе. — Нічого не означає... А я приготувала для тебе сюрприз... Хочеш подивитися?

 — Звісно! — одразу ж осяююся я радістю і підхоплююся на ліжку.

 — Тоді одягнися. Ніколь допоможе тобі...

За кілька хвилин ми з герцогинею жвавими кроками мандрували палацом.

 — Куди ми йдемо? — цікавилась я, проте відповіді не було. А може Делайн просто не встигла її дати, адже нашою ціллю були сусідні покої. Туди ніхто і ніколи не заходив, адже там були колишні апартаменти моєї матері, де вона жила ще до весілля із батьком, коли гостювала в Ендаласії. Після її смерті туди ніхто не смів заходити. Однак, сьогодні покої зазнали нового життя. Ще на світанку слуги й служниці усюди прибрали, замінили всі меблі і запалили новий промінь звуку у давно мовчазних кімнатах.

 — Чому ми тут? — здивувалася я, розглядаючи тітоньку.

 — Варто! — звернулася вона до юних служників, які тут же відчинилися перед нами величні дубові двері.

 — Ласкаво просимо, принцесо... Тепер це ваші апартаменти... Подобаються?

Однак, даремно вона це питала. Мої очі засяяли, мов світлячки серед ночі, а палацом тут же пронісся мій щасливий гомін. Покої були величезними. Майже такими, як у самого короля. Містили дві кімнати: ванну та безпосередні покої, які у свою чергу поділялися на гардероб, спальню і вітальню, а також здоровенну террасу. Всі меблі із червоного дуба прикрашали оксамитові накидки світло- блакитного і фіалкового кольорів. Повсюди мерехтіли золоті оздоби, що додавали кімнатам особливого шарму і сяйва. Тут була бібліотека з найрізноманітнішими книжками, увесь мій одяг та прикраси, улюблені вазони, фортепіано, скрипка та арфа, а також всі дорогі серцю дрібнички, на зразок минулорічних подарунків. Я була в захваті! Оббігавши периметр, доторкнувшись до кожної речі і пострибавши на нещодавно застеленому ліжку, я кинулася до усміхненої герцогині та задала дещо дивакувате питання:

 — Невже це все мені, тітонько? З чого б раптом?

 — Учора після вашої розмови із моїм братом — королем, він покликав мене до себе і наказав підготувати ці покої для тебе. Слуги старалися всю ніч. Сподіваюся, ти оціниш... Бачу, батько знову повторяв тобі про важливість твого статусу? Ти слухай його, але завжди залишайся собою.., — зітхнула Делайн.

 — Я зроблю все, щоб бути гідною цього всього, тітонько, — посміхнулася я і пригорнулася до герцогині.

 — Тепер ти житимеш окремо від мене... Не віриться. Здається, що вчора я принесла тебе на руках у свої покої немовлям, а тепер ти зовсім самостійна... Але я всеодно буду поруч. Мої кімнати близько. Приходь, коли забажаєш, гаразд?

 — Гаразд, — прошепотіла я.

 — Тут є багато таємних місць. Я пізніше покажу їх тобі. Ти маєш знати... А поки справляй новосілля, поклич подруг. А я маю підготувати сьогоднішній бал. До речі, твоя сукня вже готова. Вона у гардеробі. Поміряй... Все, я пішла, моя красуне, — посміхнулася рідна, поцілувала моє волосся і тихими кроками м'яко покинула покої.