Глава 12

Ельза

"Лиш боротись— значить жити"

Іван Франко

Чи задумувалися ви, що таке життя? Кожна буденна річ береже в собі безліч таємниць. ЖиттЯ — це казка, в яку ми віримо. Це туман, що простеляється над морем і зникає, коли виходить сонце. Це квітка, що цвіте лише раз. Життя приходить без нашого відома і згоди та іде без них... І нікого не

минає вирішена для нього доля, хоч ти правитель всього світу, хоч звичайний раб чи євнух турецького гарему. Яка різниця чи принцеса ти, чи селянка, коли смерть промовляє твоє ім'я, а не титул? Смерть... Це слово завжди нагонить страх на людей. Але чому? Що є смертю? Це кінець життя, чи шлях до вічності? Коли вмираємо, ми позбавляємося скрути і мирських тягот, чи може ідемо туди, де нас спитають про все і де відповімо за свої гріхи по-істині справедливо? На ці питання ніхто і ніколи не дав відповідей. Та і є такі теми, які краще не чіпати. Хай зберігається таємниця буття у невідомості. Нехай люди не знають коли настане смертна година і живуть в священній тривозі, не рахуючи днів та хвилин до судного часу, а мріють, радіють сонцю, будують плани до останнього подиху... В цьому і є сакральний зміст життя.

Коли того злощасного дня, темінь поглинула обличчя Арлета, а плач тітоньки поволі змінився тишею, в душі я ще мала надію. Однак, коли жахлива різкий біль у животі та розбитій скроні теж була поглинута звільненням, я усвідомила, що це вже все. Іноді ми зовсім безтурботно кидаємося на шпиці, випробовуючи долю. Але вона милостива лише до розумних. Помилки через дурість не можуть бути пробачені. Я не була дурною, точніше ніколи себе такою не вважала, але мій останній план потерпів невдачі саме через мою самовпевненість. А це і є найбільшим проявом дурості. Не можна недооцінювати ворогів. Я знала про це, але саме в ту трикляту мить забула, задіваючи почуття ворога, від якого хлинула небезпека. Хоча може така моя доля і померти від руки цієї людини судилося? Зовсім, ні. Нарікати на долю— хоббі слабких. А я була сильною. Сильною, впевненою у собі і могутньою, як колись наївно вірилося. Але в мить, як світ оповила байдужа темрява, навіки сховавши сонце, все стало неважливим. І від ілюзій залишився один попіл, який теж скоро розвіявся із вітром. Кажуть, що праведні душі після смерті потрапляють в рай, а грішні— в пекло. Але є й третя частина— це ті, які не достатньо хороші для раю, але й не настільки мерзенні, щоб їх у пекло. Такі зависають у чистилищі, де спокутують свої гріхи до тієї пори, поки не очистять душу, аби бути гідними для небесних садів. Певно, я належала до цієї третьої категорії. І час, виданий мені, був використаний на обмірковування свого не довгого, але вельми цікавого та ефектного життя. І поглянувши на себе з висоти теперішньої мудрості, коли втрачати вже немає що, я зрозуміла, що не потрапила в пекло дивом. Стільки ненависті, інтриг і не безуспішних спроб образити... Все через владу, будь вона проклята. Але й іншого виходу в мене не було... Я хотіла жити і оберігала це бажання. Захищала рідних, іноді шматуючи їх душі гірше за коршунів. Але бачить Бог, мені не приносив задоволення мій кам'яний образ. Потім з'явився Арлет. Подолавши мою ненависть, він зумів стати тим променем світла, який навернув мене на шлях істини. Лише з його допомогою я зуміла відкрити серце для Леджера, зрозуміти Вітелі, знайти Адель і навчитися по-справжньому кохати. Згадки про принца Золхіди були дуже теплими, хоч він і безкінечно дратував мене, ображав і не слухався. Та й я теж ще та відьма... А все ж шкода, що я навіть не померла, а просто зависла в цій безмовній темряві, де лише власні думки заглушують. Я б багато віддала зараз, аби хоч одним оком поглянути на рідних, хоч почути їх голоси. Цікаво, про що вони говорять саме зараз? І що сталося з моїм тілом? Воно теж чекає на вердикт, який на небесах видадуть душі? Певно, бажання моє було сильне, адже на мить мені здалося, що в мою тишу проник чийсь теплий голос, политий болем, приправлений знесиллям, але такою щирою вірою. За кілька секунд я навіть змогла розібрати слова: "Нехай кажуть, що хочуть. Нехай не вірять, а я точно знаю, що ти не покинеш мене. Усе буде добре, не бійся. Ти неодмінно одужаєш. Ти ж так потрібна мені, Ельзо. Я ж так люблю тебе... Ми ж обіцяли одне одному завжди бути разом. Я не зможу без тебе. Кого я буду дратувати, га? Хто буде на мене кричати, хто ненавидітиме? Ельзо, ти тільки не мовчи. Чому за нас обох борюся лише я?... Тільки не здавайся, ти можеш перемогти цю недугу. Я поруч з тобою. Ти ж казала, що я твоя сім'я, а сім'ю не можна покидати... Не бійся, все буде добре... — шепотів золхідець. Дивно, я ж точно пам'ятаю, що ми посварилися напередодні. Невже пробачив мій випад на зразок: "Я ніколи не зможу тебе полюбити"? Ця образа, божевільна фраза, сказана через дурість і емоції, була практично останнім, що я залишила по собі. Хоча він заслуговував на зовсім інші прояви почуттів... Зараз так хотілося підтримати його, сказати, що я волію сваритися з ним усе життя ще багато років, натомість я з силою змогла всього лише зовсім трохи схилити до нього голову. Прокляття. Тим часом біль знову з’явився, асоціюючись у мене з підступною гадюкою, скрутилася колачиком і лягла на моє слабке і змучене тіло. Настільки різко, настільки сильно, що в уяві я схопилася однією рукою за живіт і іншою за голову, а насправді лише несвідомо простогнала. Поворухнутися більше не змогла, хоч так хотіла відчути в своїй руці чиюсь мужню сильну долоню. До моєї свідомості знову долинув голос. Голос моєї сестрички, яка теж нещодавно добряче сварилася зі мною: "Їй потрібно, щоб у неї вірили! — промовила близнючка. А потім знову: "Ти одужаєш, Ельзо. Я вірю в це! Я знаю це! Тримайся, ми з тобою. Ти подолаєш біль і темінь, і температуру, і кровотечу! Давай, ти зможеш. Борися! Ти ж усе життя боришся, Ельзо... Ти потрібна нам..."... Але другу частину її монологу я ледь розуміла. Темінь знову перемогла... Напевно, я була грішником, який не кається. Помилки свої визнала, але знаю, що вдруге знову їх скоїла б. Така наївна віра власним доводам навіть не думала покидати мою душу. Напевно, для таких немає місця ні в раю, ні в пеклі. Кожна людина має право на другий шанс, якщо вона остаточно провела роботу над помилками. Не знаю, чи я була гідною, але хтось зверху, напевно сам Усевишній, подарував мені нагоду довести, що я набагато краща, ніж сама про себе думаю... Розпочати життя з чистого аркушу. І я навіть не уявляла наскільки він виявиться білим...