Коли розквітне лілея 2 або Хай живе королева!

Глава 10 (4)

Адель

Наше життя вже давно не було схоже до раю. Бути принцесою виявилося куди складніше, ніж я могла собі уявити. Правління моєї сестри і її звитяги, як тієї, хто придавив повстання, забути складно. Щоночі мене досі навідували кошмари, які я вже навіть не розповідала близьким. Не хотіла тривожити і їх зранені душі. Найменша згадка про той страшний день, коли я ледь не втратила найрідніших, досі приводить усіх нас у паніку. Мене ж найбільше вразила сміливість моїх друзів. Мужність Ельзи, яка, не дивлячись ні на що, вийшла до розлючених повстанців. І самовідреченість Армеля, котрий закрив принцесу собою, прийнявши її смерть. На щастя, поранення стало не серйозним, але вже тоді, спостерігаючи за усім з головної тераси, я відчула нестерпний біль від думки, що можу втратити його, мого милого вірного друга. Цей вчинок був не просто героїчним. Це була абсолютна самопожертва. Я навіть задумалася про те, що так вчинити може людина, серце якої переповнене вірністю і любов'ю. Він запропонував своє життя в обмін на життя принцеси, натомість милостивий Усевишній дозволив їм жити обом. Заради мене ніхто й ніколи не робив подібного відчайдушного жесту. Я відчула подих ревнощів і заздрощів над своїм вухом, а уява намалювала ту ж картину, але зі мною в головній ролі. А проте навіщо обманювати себе? Я ніколи не вийшла б з палацу до бунтівників, як це зробила Ельза. І я пишалася нею всією своєю душею. І пишалася Армелем, сповна віддаючи йому всю свою турботу, повагу і любов, яку вже не в змозі заперечувати.

З цього часу я не знала спокою і постійно думала лише про те, що вчинок блакитноокого є повною протилежністю до того, що робив у той час мій наречений. Ілберта в палаці не виявилося ні тоді, ні наступного дня, ні через тиждень. Надто натхненно керував реставрацією храму, що не став захищати свою нову сім'ю від лиха. Це пробило першу дірку в моєму терпінні, але мама Меліса, тітка Таміна і пан Оскар, як і раніше, стверджували: "Ти його наречена! Не смій навіть думати про інших!". Я ж намагалася заборонити собі, але це ніяк не виходило. Той інший завжди залишався перед моїми очима, а я була щасливою дбати про нього до тієї пори, поки поранена ворожою стрілою рука не зажила. А коли це сталося і він вже не потребував моєї опіки, я стала сумувати за часами, коли могла розмовляти з ним годинами, жартувати і гуляти садом, турбуючись про його здоров'я, тому обережно підтримуючи за здорову руку.

Потім прийшов час свята, як нагороди за подолані труднощі. Весілля Вітелі та Леджера було розкішним, але все, що сталося після нього я намагаюся забути.

Герцогиня Каролін знову втрутилася куди її не просили, буквально оголосивши про наші з Ілбертом заручини. Наступного дня батько був змушений назвати дату весілля. Що я відчула тоді, коли те, чого я прагнула раніше майже здійснилося? Несказанний розпач. Я взяла в конюшні коня і мчала на ньому скільки вистачало сил далі від своєї розкішної клітки, яка не принесла мені очікуваного щастя. Повертатися зовсім не хотілося. Я давно покинула межі палацу, але зовсім не боялася заблукати. Сльози... Солоні і чисті, мов вода в джерелі у моєму рідному селі. Через них, проклятих, я зовсім не бачила шлях. Мчала наввипередки з вітром і просила в матері захистити мене, забрати до себе. В моєї справжньої матері. Доброї і люблячої. Чомусь, я була впевнена, що вона єдина ні в чому мене не засуджує. Навпаки, мама підтримує. Про це гомонять навіть дерева своїм зеленим листям. Зупинивши коня біля джерельця, я підвела його ближче, щоб напоїти. Сама ж схилилася до дерева і гірко заплакала вже не стільки по собі, скільки по моїй матусеньці. Саме тоді, наче за велінням чарівної палички, переді мною з'явилася вишукана пані. Її обличчя було приховане темною вуаллю під колір величної сукні. Жінка уважно вивчала мене сяючими очима, яких я не могла роздивитися через тканину. Я навіть не могла зрозуміти звідки пані взялася і чи не бажає мені зла. По шкірі пробіг морозець.

— Ельзо? Це ви? — обережно запитала вона, а я лише заперечно похитала головою.

— Міледі Адель? Святі небеса! Які ж ви схожі! Не бійтеся мене. Я не причиню вам зла... Міледі, що сталося? Чому ви тут без охорони? Чому ви плачете? — жінка виявилася обізнаною, але хто вона розповідати відмовилася. Хоч я уявлення не мала в чиїй компанії знаходжуся, все ж дозволила себе обійняти, відчувши неймовірну теплоту і багатство душі цієї дивної пані. Від неї пахло чимось дуже рідним... Неначе утраченим дитинством. Уважно вислухавши мою біду, жінка лагідно витерла сльози з моїх очей і тихо промовила:

— Довіряйте вашому серцю. Я вам розкажу одну історію... Жила красуня принцеса, спадкоємиця трону і наречена принца. Нею пишалися батьки, її любили піддані, але на душі в міледі було гірко й самотньо. Доля, яку обрали для неї, була їй чужою. Дівчина не любила свого нареченого і не шукала з ним зустрічей. Вона боялася правити великою країною і не хотіла стати іграшкою, жертвою інтриг. Її серце вже давно належало одному веселому і сміливому юнаку. Та от біда в тому, що цей юнак був простолюдином. Король нізащо не дозволив би доньці вийти заміж за коханого-простолюдина. Наближався день весілля з нелюбом, а вона розуміла, що якщо не зробить кроку до свого щастя, то так і зав'яне в стінах палацу, наче її улюблені троянди, які щодня в букетах присилав наречений, аби отримати її розташування. Принцеса наважилася на втечу. Її вибір був такий: багатство проти бідності, сім'я проти коханого, любов проти небажаного шлюбу. І вона обрала любов.

— І що з нею сталося? — відчувши, як мороз пробігає моєю шкірою, запитала я.

— Вона одружилася з коханим у міському храмі і оселилася у власному маєтку, який придбала таємно. Там і народилася її донечка. Король і королева відреклися від старшої принцеси, заборонивши її ім'я. Але в палаці в неї залишилися друзі таємно. Коли її молодша сестричка підросла, вона розшукала її. Кілька років наша втікачка була дуже щасливою: у неї був коханий і люблячий чоловік, донечка і рідна сестра, яка просто обожнювала племінників. Потім сестра вийшла заміж і стала королевою іншої імперії, а згодом сталося страшне лихо: сестра померла. І тоді принцеса зрозуміла, що повинна помститисЯ — це її обов'язок. Але вона в порядку. І жодного разу не пошкодувала про свій вчинок, Адель. Пам'ятай, що так можеш зробити і ти. Але тобі тікати не треба, а всього лише попросити батька розірвати заручини з Ілбертом. Маркіз Армель— дуже поважна людина. Пам'ятай про це. А тепер повертайся у палац, сестра хвилюється..




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше