Глава 10 (2)

Лер переповідав мої справи на сьогодні, а я задумливо слухала їх, киваючи головою і доїдаючи салат. Навпроти мене золхідець вже допивав своє вино і теж невдоволено косився на слугу.

— Отже, сьогодні ми не побачимося більше, — зітхнув він.— Тебе знову закидали справами, а ввечері ти будеш стомленою і я не посмію виснажувати тебе ще більше...

Тоді я хотіла заперечити, що знайду час для зустрічі і насправді відпочиваю лише поруч з ним, але вчасно зупинила себе і вдячно посміхнулася.

— Що робитимеш сьогодні ти?

— Та так, маю одну справу. Король знає, — видихнув юнак і тут же додав: — Прошу тебе: не розпитуй. Залишилося не так багато. Скоро про все дізнаєшся.

— Добре, — стисла плечима я і невдоволено склала губки бантиком, наче дитя, в якого забирають цукерку. Арлет весело засміявся, заперечно похитавши головою. В нас все одно безліч таємниць і секретів, розкривати які ми не хочемо.

— Де принцеса Адель? Нехай допоможе мені, — різко поглянувши на Лера, мовила я.

— Міледі із маркізом Ілбертом. У них побачення... — винувато зітхнув слуга.

— Знайшли час! Весілля через чотири дні і я нічого не встигаю. Я розумію, що це кінець. Ілберт стане чоловіком Адель, натомість Армель помре з горя, а перед тим уб'є мене. Арлете, я вже не можу жити в цій божевільні. Скажи: як ми вмудрилися програти з одними козирями на руках? Як вони переграли нас? Коли? В чім помилка? — підперши руками обличчя, зітхнула я. Принц одразу полишив свої прибори і негайно пересів на стілець, що поруч зі мною, пригорнувши мене до себе. На душі посвітлішало, наче невидима ниточка спокою зашила розбите хвилюваннями серце:

— Ще нічого не втрачено... Я не розумію, як це сталося. Але в нас є ще цілих чотири дні. Ми посилимо наступ...

— І це нічого не дасть... Може наказати Карлу прибрати його? Я можу, вже неодноразово вирішувала чиїсь долі. Віддам наказ і жоден мускул на обличчі не затремтить. Але ж що буде далі? Всі зрозуміють, що то мій гріх. Мене не покарають: я принцеса. Але Адель ніколи не пробачить такій сестрі. Та й який сенс у цьому? Якщо я вб'ю усіх, кого не люблю, то за що ми воюємо? Всього лише за владу? Ні, все куди складніше... Я не хочу, щоб у моїх дітей мати була холоднокровною вбивцею...

— Дурниці... Я забороняю тобі навіть думати про таке. Якщо не буде іншого виходу, то це зроблю я сам. Але в нас ще є кілька днів... Я з тобою, чуєш? — шепотів кароокий.

— Армель тисне на мене. Він знає про мою любов до нього, користується цим... — зітхала я.

— Заздрю йому... Армелю ти кажеш, що любиш його... Як це, напевно, добре— чути, що тебе люблять... — не без іронії прошепотів юнак і зітхнув. Дійсно, окрім одного поцілунку, який можна трактувати як хитрощі, і кількох натяків він немає нічого: жодної надії, жодної впевненості, що його почуття взаємні. А проте відкриватися було божевіллям, коли я твердо вирішила берегти принца від себе.

— Хто про що, а курка про просо, — вилаялася я, різко покинула брюнета і поспішила виконувати свої обов'язки перед імперією, спинним мозком відчуваючи на собі його засмучений розгніваний погляд.

Справи доводили до божевілля, але якби ж лише вони...

— Ельзо, а де Адель, ти знаєш? Я не можу її знайти! — перед моїми очима занепокоєне обличчя Армеля виражало скоріше невдоволення, ніж турботу.

— Зустрічається з Ілбертом, — приречено видихнула я, готуючись відбивати нову атаку брата.

— З Ілбертом! А ми так і будемо сидіти? Потрібно щось робити, треба діяти! — гарячкував він.

— Армелю, мені зараз потрібно провести нараду з лицарями. Дай їй трохи часу, вона ж лише повернулася в столицю. Нехай сама зрозуміє, що їй краще з тобою, ніж з ним! Розумієш?

— Ні, не розумію! Це ж божевілля, Ельзо! Скажи мені, де вони... Я не можу чекати. Не можу більше чекати, сестро! Нехай боги пошлють Арлетові терпіння: він святий, цінуй це. Я б не витримав стільки. Я вже не витримую... Вона не повинна гуляти з Ілбертом, інакше я здурію від ревнощів... Тобі потрібно, щоб я здурів?

— Вони на руїнах старого палацу— так мені повідомили, — стомлено відповіла я, майже не реагуючи на яскраву міміку брата.

— На руїнах? Більш романтичного місця наш Ромео не знайшов? Ну все, побажай мені успіхів...

— Успіхів, — прошепотіла я, а коли наступної миті вже тіні Армеля не стало переді мною, я зробила зусилля, щоб згадати куди і для чого ішла.

— Вас чекають лицарі— новобранці для наради, — наче прочитавши мої думки, нагадала Івейн. Кивнувши головою, я впевнено пройшла до Малої зали. Загалом нарада минула доволі успішно, але за мить до кінця феєричним метеором у приміщення увірвалася моя сестра, ледь не збивши з ніг одного з лицарів.

— Залишіть нас! — впевнено наказала вона, усім своїм виглядом демонструючи рішучість і гнів, але на кого я ще не зрозуміла. Здається, я ще не встигла нічого накоїти.

— Адель? Що сталося? Як ти смієш вриватися сюди? — різко піднявшись із трону, нахмурилася я.

— Точно так же, як ти смієш вриватися в моє особисте життя. Особисте, Ельзо! Гадаєш, пославши Армеля, ти зможеш щось змінити? Ельзо, наше весілля за кілька днів! Зрозумій і змирися! Ти нічого не можеш з цим зробити! Я дала своє слово стати дружиною Ілберта, отже, повинна зробити це, — на підвищених тонах пояснювала сестра.

— Повинна? Не бачу щастя в твоїх очах. Може годі дурити усіх довкола і себе? Це не твоя війна, Адель... — м'яко заперечила я, знову присівши на трон.

— Байдуже. Думай, як знаєш... Але більше не втручайся у моє життя! Якщо ти справді моя сестра і любиш мене, тоді прошу: не втручайся...