Глава 6

Ельза

Не відчуваючи під ногами землі, ми мчали в сад. Я вперед, стомлена Адель бігла за мною, не відставала, а за нами — безліч прислуги, навіть лікар і охорона. Дорогою я кликала всіх із моєї свити, кого зустрічала, нічого не пояснюючи. Хтозна чим це все закінчиться! Востаннє я бігла так, певно, тоді, коли мені повідомили, що Арлета вбивають у його покоях. Що ж тепер? Я ж просила тебе, Арлете! Просила ж... Прокляття!

— Хоч би батько не прийшов першим! — шепочу я, наче заклинання.

— Боїшся не побачити найцікавіше? — кидає мені Адель, ледь усміхаючись. Щось вона зовсім не засмучена і навіть жартує. Певно, стрес. А проте відповісти я вже не встигаю, бо ми дійсно біжимо. Ще здалеку я чую чоловічі крики. Бачу натовп зівак (як же без них?), де ж ці вояки? Ясна справа де, все ще б'ються, хоч охорона й намагається їх заспокоїти. Одразу розглядаюся: короля і знаті все ще нема. Отже, я таки встигла. Щоправда, дехто із багатіїв уже тут, сміються на усі зуби, ставки роблять, як на кінних перегонах. Ну пожди, Арлете, я тобі ще покажу за цей цирк... Поки ми з сестрою дійшли, охоронці вже заспокоїли чоловіків. Матінко моя, які ж вони вже розфарбовані! У Арлета розбита брова, з якої тече кров, роздертий рукав сорочки і не всі ґудзики на місці. Каптан ж він заздалегідь скинув. Ілберту дісталося гірше: побита щелепа, розсічена нижня губа і роздерта сорочка. Куди йому битися з Арлетом: вищим, міцнішим і вправнішим? Сміх та й годі... Адель хотіла підбігти до нареченого, але я зупинила її. Гордо стала навпроти них і суворо запитала:

— Хто розпочав перший?

— Я, — чесно зізнався золхідець, схиливши голову вниз, натомість Ілберт лише скривився.

— Ти остаточно розум втратив, Арлете?! — підвищила тон Я — Вислати тебе з імперії чи що зробити, аби ти затямив, що це не гідне тебе? Ілберт і те, що ви не поділили, не варті ні твого статусу, ні того, щоб ти порушував правила! А ти, Ілберте? Як ти смів підняти руку на принца Золхіди, названого сина короля Аделарда?! Уявив себе всесильним? Повернути тебе на землю? Королівський суд досі не віддав тобі всіх твоїх статусів! Тепер вже може й не поверне... Ви обидва, що собі думаєте? Вам у темницю захотілося?! При королівському дворі заборонено рукоприкладство, тут принц і маркіз не можуть собі дозволити перейти за межу правил толерантності! Мені байдуже не причину! Це вже ні в які рамки не лізе! — кричала я. Кричати мені не хотілося, але я була змушена, інакше знать вирішить, що і їм також дозволено все. "Бий своїх, аби чужі боялися", — це придумав хтось, хто явно розумівся на тонкощах придворного життя.

— Увага! Його Величність король Аделард! — пролунав чіткий голос Лера. Я важко зітхнула і поглянула на Арлета, ледь помітно похитавши головою.

— Що тут відбулося?! Що ви натворили?! Ви хіба варвари? — сердито вигукнув монарх.— Ілберте, ти просиш мою доньку у дружини і піднімаєш свою руку на мого названого сина? Ти при своєму розумі? А ти, Арлете? Я не очікував такого від тебе, — і на цій фразі погляд короля різко впав на знать, що оточила нас. Лорди, воїни і лицарі пристально дивилися на батька, очікуючи тієї різкості, якою він завжди славився. Ми опинилися в пастці наших титулів. Я навіть відчула, як коштовний браслет перетворився на кандали. Могутній Аделард насупився і промовив ще величніше: — Ельзо, ти берегиня традицій і правил. Скажи нам, що роблять із тими, хто під терасою свого монарха влаштовує бійку?

— Їх кидають у темницю, сір, — проковтнувши ком у горлі, відповіла Я — Але цього разу ми не можемо йти за традицією. Арлет— представник чужої династії...

— Якщо ми цього не зробимо, то інші гадатимуть, що тут комусь все сходить із рук! Є допустима межа для пробачення монарха. Сьогодні її перетнули... Арлете, що ти скажеш у своє виправдання?

— Ваша Величносте, — принц Золхіди схилився перед королем на коліна.— Я не стану шукати виправдань. Признаю свою вину. Пробачте, міледі... Я служу королю Аделарду, а тому як названий син і підданий готовий понести покарання... Пробачте, що засмутив вас...

— Ти спричинив бійку? — суворо запитав монарх, піднявши брову.

— Я, сір, — впевнено мовив, наче відрубав, юнак.

— Отже, в мене немає виходу. Що скажеш ти, Ілберте?

Ілберт також схилився навколішки перед короною і признав свою вину, а проте вирок був рішучим:

— Є закон, що покарання повинен понести кожен, хто винен, не залежно від статусу. Часто королям доводилося віддавати на страту власних синів чи доньок. Сьогодні мені доведеться зробити те саме задля збереження уявлень про твердість королівської влади. Принц Арлет Золхідський і маркіз Ілберт, як і кажуть правила, ви повинні спокутувати свою вину в темниці! Варто, візьміть їх! Ілберте, коли вийдеш звідти, матимеш місяць випробувального строку. Найменша помилка— і твоя голова злетить з плечей. Не подивлюся, що ти наречений моєї доньки. А ти, Арлете, відправишся у Золхіду, якщо ще хоч раз відбудеться подібне. Принцесам забороняється навідувати винних у темниці! Спробуйте лише не підкоритися моєму наказу! А тепер розійдіться усі звідси! Виставу закінчено!

Я до останнього сподівалася на помилування хоча б для Арлета, але ні. Королівська влада не рушійна... Хто б ти не був, а якщо винний, то маєш відповісти. Шкода, що на Каролін таке не розповсюджується: ця відьма і нігтя не гідна навіть противного Ілберта. Вона б нізащо не визнала вину. Та, втім, Ілберту ніде дітися: безліч свідків...

Сумними очима я проводжала Арлета, який спокійно йшов із вартовими.

— Що тепер буде? — стиха запитала мене налякана усім цим Адель.

— Думатимуть більше, ніж щось робитимуть... Нехай Арлет лише повернеться: я його вб'ю, а потім сама піду в темницю, — видихнула я і покрокувала до палацу.