Глава 5

Адель

Життя — дійсно дуже складна річ. Ось вам здається, що в ваших руках сама жар-птиця, ось тягнетесь до сонця і робите перші спроби злетіти, як враз однією миттю всі барви змінюються, жар— птиця обертається коршуном, а сонце закриває темна дощова хмара. І як зрозуміти, що ілюзія, а що істина? Кому вірити, коли завжди поруч знаходяться ті, хто радісно дає поради, а потім витирає у вашу душу свої брудні черевики? Світ створений прекрасним. Я щиро в це вірю. Весь негатив, зло і потворність вигадали самі люди, зрадивши в собі все світле і добре, подароване їм при народженні Господом.

Моє життя враз оповилося суцільною нестабільністю. Події так феєрично змінювали одна одну, що я ледь встигала за ними. Моя сестра розгорнула цілу операцію з мого, як вона це мило назвала "порятунку", в якій я не вбачала сенсу. Постійно навкруги вертівся Армель, котрий лише збивав мене з шляху істини. Чим більше всі нарікали на мої заручини з Ілбертом, тим більше я знала, що чиню правильно. Моя названа сім'я радила проявити силу, аби не дозволити Ельзі заплутати мене. Та все ж наодинці із собою я знала, що насправді мною керує не любов до Ілберта або до Армеля, а лише бажання відстояти свою незалежність в очах моєї сім'ї. Розкидатися гучними словами про кохання до нареченого за давніми порадами близнючки я не стала. Навіщо дурити когось і себе, коли любов— це дійсно надто особливе почуття. Та й з іншої сторони кого ж любити, якщо не власного майбутнього чоловіка? Моє серце, наче зачароване, шепотіло мені про симпатії до мого рятівника, але моя впевненість у цьому танула з кожною миттю, проведеною десь неподалік Армеля. Сподіваюся, ви зрозуміли у якому пеклі я опинилася. І все продовжувалося б так ще довго, якби не День нашого із Ельзою народження, який дописав нові деталі до моєї сумної історії.

Прекрасне свято в усіх традиціях припалацового життя дарувало мені не лише захоплення від усього, що я бачила, адже до розкошей світських прийомів я вже розпочала звикати, але й трохи непевні хвилювання... В дивовижних убраннях на наше свято заявилися вельможні лорди і їх шановні супутниці. За чарівними посмішками повсюди приховувалася заздрість і злість. Спостерігаючи за придворними, я з жалобою зазначала, що зовсім не такими уявляла знать. Маючи все, вони виявилися бідними у душі. Свята у маєтку баронеси Айседори в частині прислуги проходили куди веселіше. Ми не сяяли розкошами, але могли вільно сміятися і не турбуватися через свою статечність. Останнім часом мені бракувало повітря у палаці, немов величні стіни тиснули з усіх сторін, бажаючи знищити таку слабку династійку. Авжеж, стіни також мають пам'ять. Вони бачили величних і впевнених моїх пращурів, великих монархів, усі найкращі риси яких увібрала в собі моя сестра. Стіни пам'ятають і наш прихід на цей грішний світ. Вони єдині точно знають всю правду мого зникнення, але їм не відомо про моє життя вдалі сім'ї. Тому вони зневажають мою слабкість, вони не стають мені захистом... Якби ж ви лише знали, як мені хотілося б повернути час назад і змінити історію. Якби ж наша матуся не померла, вона б неодмінно захистила мене. І зараз я б не знала цих страждань... Однак, річ не про те. Дивлячись на придворних, на їх лицемірні посмішки і закатування очей, я боялася того, що за мить свято перетвориться на війну, скандал, жахливу битву, а вродливі панянки накинуться одна на одну, мов гієни. І лиш одна людина була настільки світлою і чистою, що одразу ж виділялася з натовпу. Як ви певно здогадалися, її ім'я Вітелі. Моя прекрасна подруга поводилася так же відсторонено, як і я. Знать не любила її, не вважала своєю, а тому майбутній невістці династії доводилося важко. —Адель, ходімо, прогуляємося в саду... — просила вона, а я залюбки погодилася. Ілберт, на мій подив, у той час був зайнятий спілкуванням із Ельзою та Арлетом, а тому я не дуже хотіла далеко відходити, передчуваючи неприємності. Та все ж, пам'ятаючи про обіцянки сестри оберігати мир, я впевнено покинула залу. Гуляти під місячним сяйвом із Вітелі— куди краще, ніж розважати підданих і гостей. Однак, все не могло бути так просто... Я здогадалася, що ворожка мала особливий план прогулянки тільки тоді, коли узріла постать Армеля, омиту світлом зір на галявині. А проте чорнява хитрунка запевняла мене, що уявлення немає звідки тут взявся маркіз...

— Ваша Високосте, — низько вклонився той і одразу ж кинувся цілувати мою руку.

— Вітаю, Армелю, — всміхаюся Я — Також втекли від гамору? Чому ви тут один?

— Хотів подумати про все, про життя, — голос мого друга звучав м'яко і з нотками суму. Я обережно відвела погляд, ледь зітхнувши. В якусь мить мені стало дуже шкода моїх втрачених мрій, минулого... Я цілком ясно усвідомила, що Армель насправді ні в чому переді мною не винен, ну а історія з Ізабель давно поросла мохом... Певно, я дарма так драматизувала, однак тепер я наречена Ілберта. З цим нічого не вдієш... За роздумами я навіть не помітила, як моя подруга тихо зникла в темряві, залишивши нас сам— на— сам. Озирнувшись, я легко засміялася і ніяково зиркнула на маркіза:

— Вітелі геть втратила сором, — шепочу я.

— Пробачте їй, насправді це я просив її привести вас. Я хотів привітати вас із Днем народження, моя принцесо. Може бути, що це вперше і востаннє, коли я можу це зробити, дивлячись у ваші небесні очі...

— Що ви! Не кажіть такого, бо це привітання буде дуже сумне... Ви так і вирішили покинути столицю? Ельза вам не дозволить, ви ж її названий брат! — перервавши юнаку мову, швидко протараторила я. О небеса, якби ж ви знали наскільки я не хочу, аби Армель покидав власний дім ще й через мене! Нехай ми не будемо разом, але ж це не причина розлучатися навіки! Та що я вигадую? Небачена наївність... Маркіз легко посміхнувся.

— Ельза розуміє мене, вона змушена відпустити. Але по-правді мені також буде важко вчитися жити без неї. Вона, як і ви, Арлет, Леджер і наша Вітелі— для мене сім'я. Але все змінюється. Головне, щоб ви були щасливими. Адель, навіщо ми говоримо про погане? Адже сьогодні ваше свято! Дозвольте піднести вам скромний подарунок. Це всього лише прикраси. Але якщо ви берегли ту брошку з дитинства, то збережіть ще це. Нехай нагадує хоч іноді, дуже рідко, про наше дитинство, юність, веселі пригоди... — Армель вставив у мої долоні чарівну скриньку, обтягнену темносинім оксамитом, що м'яко ляг у руку. Я зацікавлено поглянула всередину, кинула погляд на прикраси і вражено зойкнула. Ланцюжок і сережки, що лежали на тканині, були неймовірно прекрасними. Такі не могли навіть приснитися у найрозкішніших снах.