Глава 4

— Ти, певно, пожартувала? Дуже вдалий розіграш, Адель... — за кілька хвилин мовчанки це все, що я змогла відповісти. Сестрі наша реакція, наш шок і безмовність видалися за справжнє покарання, а проте вона трималася, як могла.

— Ні, я зовсім не жартую... Ельзо, це все, що ти можеш мені сказати? Я повідомила тобі звістку про заміжжя, сестро... — з надією шепоче вона.

— А на що ти сподівалася? Адель, пробач, але ваш шлюб неможливий. Ти — принцеса, дочка короля Аделарда і королеви Акселл. Хто такий Ілберт, щоб одружитися з благородною міледі? Принц, герцог, поважний маркіз, лицар? У нього відняли всі титули і звання, він немає права просити твоєї руки. Ні знать, ні династія, ні народ, ні очільники дружніх держав не підтримають ваш шлюб і не приймуть Ілберта за принца імперії. Мені прикро. Пробач...

— Але він маркіз! Син знатного герцога, племінник капітана Ендрю! І якщо ти повернеш йому його титули... — напосілася сестра.

— Цього не буде! Я не в праві вирішувати такі питання. Як ти пам'ятаєш, моїми нареченими були хто завгодно, але серед них не було хлопця з заслання. Королівський суд невинних не прожене з столиці, сестро. Ця тема закрита. Присядь, пообідаємо, — зітхаю я, хоча чітко розумію, що Адель не збирається здаватися. Не помилилася.

— Тема досі відкрита, сестро! Я сяду і Ілберт сяде поруч зі мною... І ми поговоримо спокійно...

— Я не дозволю, щоб ця людина сиділа за моїм столом. Хочеш, нехай сідає поруч із тобою. Але піду я! — впевнено заявляю це і відводжу погляд.

— Але ж ви дозволяєте сидіти поруч із собою вигнанцю Золхіди. Я чув, що знать і лицарі говорять про того, хто вважається вашою парою на всіх світських заходах. Про це ви зовсім не хвилюєтеся, міледі, — усміхається нахабний слуга відьми. Це вже занадто. Мої очі запалали полум'ям. Різко вставши з свого крісла, я зробила крок до маркіза, щоб стояти впритул до нього, після чого впевнено твердо викарбовувала кожне слово:

— Хто ти такий, аби так зі мною розмовляти? Одного разу ти вже плазував у моїх ногах. Не думай, що з тієї пори щось змінилося! Вигнанець, чи ні, але Арлет— принц Золхіди, спадкоємець трону, названий син короля Аделарда і лицар двох орденів. Ти гадаєш, що можеш прирівнювати себе до благородного мілорда? Небачене нахабство! — просичала я в саме його обличчя, але він не злякався:

— Я не хотів образити вас або Його Високість. Я всього лише намагаюся довести вам, що кожна людина має свою темну сторону, міледі! — впевнено відповів маркіз.

— Шкода, що деякі люди не мають світлих сторін. Ти розкрив себе цим шлюбом! Я з самого початку знала, що це такий твій план— підібратися до мене через Адель. Але не вийде. Моя сестра— не іграшка у ваших із Каролін руках!

— Я просто кохаю вашу сестру і більше не служу Каролін. Мій план полягає в тому, щоб знову стати чесною людиною, гідною руки вашої сестри. Принцеса також любить мене. Якби ви знали, що таке кохати когось, то не шукали б підступів у наших діях.

— Слідкуй за словами! Ти геть перейшов усі межі, перед тобою майбутня королева імперії! Тобі не дозволено навіть у очі їй дивитися! — таки не втримався Арлет. Я боковим зором давно помічала його запал, але сподівалася, що він зуміє себе стримати. Не зміг— накинувся на Ілберта, захищаючи мене.

— Майбутня королева? Адже це ще не відомо, принцеса Адель точно така ж спадкоємиця. Чи ви, Ваша Високосте, більше вболіваєте за ту, яка принесе і вам корону? Вас цей титул просто переслідує: народилися звичайним маркізом, майже, як я, а стали наслідним принцом. Коли втратили свою імперію, вирішили здобути серце принцеси чужої, щоб стати хоча б королем по одруженню?

— Арлете! Не треба! Він цього не гідний! — тієї ж самої миті кров запального золхідця скипіла і він не зумів би контролювати свої емоції, якби я не встигла зупинити його. Принц глибоко вдихнув, поглянув на мене і, здається, опанував себе. А я молилася про те, щоб лише мій брюнет не поліз у бійку. Я міцно стиснула його руку в області ліктя, аби він відчував мою підтримку і тримав себе в руках.

— Пробачте, але хіба я не маю рації? — перепитував Ілберт.

— Це в тебе немає корони, як у принца Арлета! Твої наміри відомі! Ти захотів одружитися з принцесою заради титулу! — вигукнув геть убитий горем Армель.

— Ти ні крихти нічого не знаєш ні про мою принцесу, ні про принцесу Адель, ні про жодного з нас! І не мрій, що ми дозволимо тобі зіпсувати життя міледі і використовувати її в своїх брудних іграх! Не бреши тут про кохання, бо такі, як ти не заслуговують, аби їх любили янголи на подобі Її Високості, — кричав Арлет, а я лише стримувала його за руку, щоб остаточно не заговорився.

— А можливо, це ви не заслуговуєте великої міледі Ельзи? Принца Рудольфа усунули ви, Ваша Високосте! Але не варто сподіватися, що принцеса полюбить вас насправді. Ви її не гідні, — Ілберт навмисно провокував Арлета на бійку, хоча я й не розуміла тоді навіщо. А проте, після всіх обурливих заяв у нашу сторону, я б не зупинила золхідця, якби враз не сталося те, що очікувано мало відбутися вже давно:

— Зупиніться! Заспокойтеся! Благаю вас! — крізь наш гамір і крики пролунав тонкий голос самої винуватиці "свята" Адель. Вона плакала в розпачі. Закрила вуха руками і просила нас вгамуватися. Вітелі обіймала її за плечі, але заспокоїти не могла. Її сльози тихо стікали по щоках, але ми відчували, немов вони, холодні, майже льодяні, лилися по нас, розгарячілих і знавіснілих. Я швидко обминула Ілберта, навмисно задівши його плечем, і підбігла до сестри.

— Адель, прошу тебе. Не плач. Пробач мені... — шепотіла я і хотіла обійняти близнючку, натомість вона відсахнулася від моїх обіймів. Від рук нареченого не тікала, а проте також дивилася на нього сердито: