Глава 3 (2)

— Адель, мила... Як ти? З тобою була поруч Ельза, тому її люди не підпускали мене до тебе. Я хвилювалася. Що сталося? — одразу ж накинулася з питаннями жінка, але я лише вигнула брову і холодно відсторонилася. Люди сестри не підпускали Каролін? Як це можливо?

— А ви приходили до мене? Коли?

— Учора, і того дня, коли сталася пожежа...

— А, ви приходили під покої тітки Делайн? Мене ж там оглядав лікар, — хитрую я.

— Авжеж, туди! А в чім річ, Адель?

— Річ у тім, що я не була в покоях герцогині. Лікар оглядав мене у апартаментах монарха, там я провела весь день. Ви обманюєте мене, як і стосовно жорстокості моєї сестри! Вона довела мені її справедливість! А що робите ви? Війна потрібна лише вам! Тепер я стоятиму поруч із своєю сестрою. Прийшла повідомити вас... — сказавши це, я повернулася в сторону дверей, удаючи, що хочу піти. Всередині мене лихорадило, я тремтіла і боялася кожного звуку, проте тримала себе так мужньо, як колись мене вчила Ельза.

— Що це все означає, Адель? На тебе так подіяла ця пожежа? Ти в паніці і тому мелеш дурниці... Слабка психіка. Ходи, ходи, я заспокою тебе... — шепотіла вона.

— Заспокойте себе! Я знаю правду! Більше не вийде так зі мною гратися!

— І як же Ельза переконала тебе в своїй справедливості? Розіграла виставу про турботливу сестричку, а ти повірила, забувши всі образи? — вслід мені кричала герцогиня. Я різко повернулася до неї і вигукнула:

— Вона пробачила Ілберту, залишила в палаці, переступивши через свої образи! А що робите ви? Ви воюєте! Хочете довести мені, що правда ваша? Зло породжує зло, герцогине!

— Опам'ятайся, Адель! Вона грається твоїми почуттями, робить це, щоб втримати тебе біля себе.

— Хіба ви теж не цього бажаєте? Але вона йде на поступки, а ви — ні! Ви хочете довести мені, що правда ваша? Що це ви бажаєте всім миру і добра, а вас нахабно обмовляють? Якщо так, то ви дасте свій дозвіл на весілля Леджера і Вітелі! До вашого відома, Вітелі— тепер подруга не Ельзи, а моя! І це я вас прошу! Адже ви безвинна, добра, скривджена! То доведіть мені це! Якщо ви не зробите цього, то можете забути про моє існування! Вони все одно одружаться, а ви втратите і сина, і дочку (ви ж бо мене звете дочкою)!

Каролін скривилася, неабияк розізлившись.

— Ти втратила розум? Звітуєш у своїх діях?

— Я вже все вам сказала! Додати нічого! — голосно вигукнула я і пильно на неї поглянула.— Я так і знала... Ви водили мене за носа. Ви не готові йти на поступку. Я дарма посварилася з сестрою через вас. Ваші слова— обман, пилюка, вітер... Забудьте про мене і про свого сина, бо ви не маєте сил, аби розлучити його з Вітелі... Ельза має план. Ви програли...

Каролін задумалася. Вона зміряла мене напористим поглядом, від чого мені стало якось ніяково. Потім зітхнула і тихо промовила:

— Гаразд. Нехай буде по-твоєму. Я ніколи не здавалася. Якщо здаюся зараз, то лише з любові до сина і до тебе. Я доведу тобі, що правда за мною...

— Ідемо до батька! — цього разу я не поспішала радіти, аж поки не дороблю все до кінця.

— Навіщо? — здивувалася жінка.

— Ви повідомите йому, що даєте дозвіл на весілля. Чи ви вже передумали? Ваша любов до сина і до мене не така міцна? — посміхаюся я. Лише тепер я усвідомила, що сестрині уроки були дуже важливими. Без дипломатії не прожити при дворі. З цієї миті я зобов'язана бути такою істинною принцесою. А втім, це важко. І попри радість від перемоги, мені гидко того напищеного тону розмови і зверхності... Я не створена для війни. Однозначно, сенс мого життя полягає в підтримці краси і гармонії, але аж ніяк не в ворожнечі та баталіях.

Каролін скрипіла зубами, але до короля йти погодилася. Та й чи був у неї інший вибір? Монарх надзвичайно зрадів такій новині і наказав мені проконтролювати приготування спільно із сестрою. Але зараз я поспішала не до Ельзи, і не готувати свято. Найбільше мені хотілося побачити Леджера та Вітелі, аби повідомити їм радісну звістку.

Мій шлях пролягав через сад. За старою звичкою я знову стала свідком однієї таємної розмови цього разу між моєю сестрою і маркізом Ілбертом. Я зупинилася і сховалася в кущах, гадаючи, що зможу почути щось для себе важливе.

— Я дуже люблю сестру, а вона просила за тебе. Адель вирішила, що зобов'язана допомагати тобі. Якщо вона так хоче, то так буде. Але не забувай, що твоя проблема— це я. Я не вірю тобі ні на мить і тому не зводитиму з тебе очей, — впевнено говорила зеленоока. Біля Ілберта стояв капітан Ендрю. Цей поважний чоловік опустив очі і, мов школяр перед учителькою, вислуховував слова міледі про свого племінника.

— Я все розумію і про більше навіть не прошу, Ваша Високосте. Герцогині я більше не служу, запевняю вас. Вона не рятувала мене, тому я не буду її собакою. Я вірний вам всією душею і вірний принцесі Адель. А також безмежно вдячний вам обом, — з поклонами запевняв юнак.

— Ти будеш під наглядом капітана Ендрю. Капітане, ви відповідаєте за нього своєю честю і посадами. Це ви порушили наказ короля і дозволили вигнанцю повернутися на ваш День народження у палац. Отже, тепер і ви відповідальні за його помилки. І прошу тебе, Ілберте, не зазнавайся! Не задирай носа і не показуйся мені на очі без потреби, бо я терпіти не можу нахабних. Діятимеш мені на нерви — прожену до дідька! Все зрозуміло?

— Авжеж. Як ви накажете... — водночас промовила два чоловічих голоси.

— Добре. Капітане, нас чекають на нараді... — за мить принцеса і дядько Ендрю впевнено подалися в палац, а Ілберт лише дивився їм услід, вдихаючи на повні груди повітря. Я посміхнулася і покинула свою схованку, підійшовши до юнака. Той одразу ж поклонився, кинувшись мені до ніг.

— Я до безмежжя вдячний вам, міледі. Ви зробили саме чудо. Яке щастя усвідомлювати, що я можу повернутися у свою домівку. Міледі, якщо бажаєте, я якось покажу вам своє улюблене місце. Там прекрасно! — щебетав той, все стоячи на колінах переді мною. А я настільки розгубилася, що не одразу зрозуміла, що робити.

— Та годі, припиніть! Встаньте, прошу вас. Ви врятували моє життя. Я щаслива, що змогла якось допомогти вам...

— Ви — янгол, принцесо. Не дарма про вас так швидко линуть чутки...

— Чутки? І що кажуть? — посміхаюся я.

— Що ви найдобріша і наймилосердніша принцеса за всю історію, — вклоняється маркіз.— І це свята правда! А крім того ще й красуня... Пробачте, я не смію...

— Чого ж? Мені приємні ваші слова. Прошу, не треба так багато поваги. Адже я звичайна людина, така ж, як і ви. Я — не богиня...

— Ви — жива богиня. Богиня на землі, міледі... Чи можу я запропонувати вам свою дружбу? Бачу, що вас щось турбує? — ласкаво посміхався він. Я не поспішала довіритися незнайомій людині, а він не квапив мене.

Минали дні. Я не шукала зустрічей, але стала бачитися з юнаком доволі часто. Ми якось несвідомо знаходили одне одного і тут же зав'язували бесіди. Перед моїми очима раз у раз поставало обличчя Армеля, але я проганяла ті дурні спогади, намагаючись бачити у блакитноокому красені лише друга. Маркіз Ілберт хоч і не був настільки приємною людиною, але в його душі я відчувала щось рідне. Можливо, самотність... Ми йшли одне до одного за зціленням наших сердець, пошматованих жорстокістю світу. Або я так лише вважала. Для мене теж стала несподіванкою мить, коли я відчула, що сумую за Ілбертом і не випадково приходжу в сад щодня в одну і ту ж пору. Ми стали близькими друзями в достатньо короткий термін. Я й сама не знаю, як це відбулося. Наче ввісні пролинули дні, залишивши на моїй душі підпис людини, яку ще того місяця я навіть не знала. Чим більше ми спілкувалися з маркізом, тим більше я розуміла, що знайшла того самого єдиного. Він, наче наперед знав усе, що я хочу почути і казав це саме так. Він жодного разу не сплутав мене із сестрою. Розумів, коли я просила його не показуватися на очі моїй родині. Ми майже переховувалися від усіх під час своїх зустрічей. Я надто боялася реакції сім'ї, пам'ятаючи про те, що Ілберта вони не люблять за його помилки. Але я бачила, наскільки він змінювався. Кожного дня поруч зі мною він ставав іншою людиною: доброю і турботливою.

А я одягала свої найкращі сукні і з нетерпінням чекала призначеної години, аби втекти від прислуги і податися в сад на наше таємне місце. Він був уже там. Жодного разу не змушував мене чекати. Йому, як і мені, більше робити в палаці не було що.

— Когось чекаєте? — підкравшись з-за спини, прошепотіла я і теплими долонями закрила очі маркізу.

— Ви прийшли, моя міледі, — радісно шепоче той і бере мої долоні в свої руки, лагідно цілуючи кожний мій пальчик. Потім повертається і пильно вглядається у мої очі: — Це все таке божевілля. Я прошу вас, Адель, не приходьте, не будемо зустрічатися більше. Коли ваша сестра дізнається, вам перепаде. А я так боюся за вас.

— Що за дурниці? Хіба я не можу дружити, з ким хочу? — всміхаюся я.

— При палаці все не так просто. Я не хочу наражати вас на небезпеку, ви — це цілий Всесвіт. Я не гідний того, аби ви ризикували собою заради мене, міледі. Та все ж, здається, життя закінчиться, якщо не побачу вас тут опівдні. Заради того й живу... — зовсім, як мені здавалося, щиро шепотів юнак, тримаючи мої руки. Загалом причини хвилюватися були. Ельза знала про мої прогулянки, але вона не здогадувалася про те, з ким саме я проводжу час. Якби дізналася, то, певно, вбила б нас обох. Вона не вірила в перевтілення Ілберта. Я замилювала їй очі тим, що повернулася до навчання і допомагала їй готувати свято до Дня нашого народження і весілля кузена й подружки. А проте моє сумління чистим не було. Зустрічі з Ілбертом приносили мені спокій хоч на короткий час. Я відчувала з ним якусь певну окриленість, наче могла літати. В його очах читала взаємність, а тому забувала про все на світі.

— Адель, не знаю, чи смію взагалі таке казати... Але моя душа вже давно не належить мені. Вона належить вам. І тому молю вас— бережіть себе. Якщо одного дня впадете ви, у мене не залишиться сенсу жити, — прощаючись зі мною, щиро шепотів мені юнак. І це було так прекрасно, наче я знову потрапила в казку. Вкривши свої щічки дівочим рум'янцем, я лише посміхнулася. Ніяково поцілувала чоловічу щоку і швидко втекла геть, залишивши по собі лише аромат парфумів і рухливу тінь, що не встигла за господаркою. На душі літали метелики і розквітали квіти, не зважаючи, що надворі стояла холодна, але безсніжна зима.

Здавалося, що тоді я забула про все на світі, крім свого казкового принца, аж надто забула про Армеля. Але Армель не забув, а тому зупинив мене на півдорозі до сестри. Низько вклонився, після чого серйозно промовив:

— Ваша Високосте, я можу сказати вам кілька слів?

— Щось сталося? Авжеж... — здивувалася я і пильно поглянула на названого брата моєї сестри. Він помітно хвилювався або був чимось пригніченим. Дивився в мої очі сумно і з образою, викликаючи в мені дурне почуття провини. Але зрадниця зовсім не я, та й хіба було щось між нами? Армель погано на мене впливав, він асоціювався з теплом, з дитинством, зі світлом... Він був моїм першим коханням і я не могла перекреслити своїх почуттів. Він був моєю мрією, таємницею, казкою, нездійсненним еталоном... Що ж тоді Ілберт? Мабуть, він— моя реальність така, як вона є.

— Міледі, ви робите помилку... — тремтливим голосом промовив юнак.

— І що за мода в усіх так мені тепер казати? — всміхаюся Я — Що таке, Армелю? Давайте конкретніше...

— Маркіз Ілберт. Я прекрасно знаю, що ви зустрічаєтеся з ним щодня опівдні в саду і приховуєте це від сестри та батька... — наче грім серед ясного неба, пролунало таке звинувачення.

— Ви слідкуєте за мною? Це вже занадто!

— Не слідкую. Я за вас хвилююся! Що ви знаєте про нього?

— А про вас що знаю? Ви не зобов'язані дбати про мене, Армелю. Ви друг Ельзи і маєте багато справ. То ж і займайтеся ними! Як я розумію, Ельза вже знає або скоро дізнається мою таємницю?

— Я за вас життя віддам, Адель. Я не казав нічого вашій сестрі, але ви маєте забути про нього. Він використовує вас... — з білем шепотів Армель.

— А ви хіба ні? — стиснувши плечима, я хотіла пройти вперед, але маркіз зловив мене за лікоть і, пильно поглянувши в мої очі, тихо промовив:

— Я не гідний вас, але Ілберт— не той, за кого ви його приймаєте. Ви просто ображені на мене. Але, Адель, я ніколи не хотів вас ображати...

— Ви тут абсолютно ні до чого, — гордість говорила замість мене. Я не могла зізнатися собі, що люблю Армеля. Любити Ілберта, чи пак думати, що люблю Ілберта було куди легше, хоч я і не розуміла чому.— Я кохаю його... Ви можете розповісти Ельзі і стати зрадником, а можете почекати кілька днів, коли я сама їй усе розповім і залишитися моїм другом. Вибір за вами...

— Ви тут абсолютно ні до чого. Я кохаю його... Ви можете розповісти Ельзі і стати зрадником, а можете почекати кілька днів, коли я сама їй усе розповім і залишитися моїм другом. Вибір за вами...
Ці слова твердила впертість і ілюзія образи. Надто багато болі завдала мені історія про леді Ізабель. Своєю помстою я вбивала себе, але сліпо вірила, що саме так правильно. Я зрозуміла, що заділа Армеля сильніше, ніж очікувала. То й прекрасно, нехай він дізнається, що пережила тоді я! Він відпустив мою руку, безсило вирячившись у підлогу. Скориставшись цим, я швидко втекла до сестри. Дарма, дарма розбивала єдине справді любляче серце, але тоді я ще не розуміла цього.
— Адель, ти запізнюєшся! — м'якою посмішкою зустрічала мене близнючка. Я тремтіла, мов у лихорадці, і мчала до неї на зустріч.
— Щось сталося? — дивувалася вона.
— Ні, нічого. Я готова продовжити навчання, — біль, завдану Армелю, я відчула на собі. Хотілося плакати від того, що натворила. Ельза бачила це, тому прогнала прислугу і стиха мовила:
— Розкажи мені...
— Я таке накоїла, сестро, — зітхаю і тихо шепочу їй...
— Що ти накоїла? — ледь не пошепки запитує вона.
— З самого початку... Армель... А ще Ілберт... А тепер... Я не знаю, як мені бути... Я ж люблю його... — в сльозах стиха розповідала їй, але боюся, що зеленоока так нічого й не зрозуміла. Вона намагалася заспокоїти мене і випитати хоч якісь деталі, але все це виявилося не так просто.
— Армель любить тебе. Помирися з ним... — казала вона.— І до чого тут Ілберт? Що він вже накоїв?
— Він подобається мені... — проливаючи сльози, казала я.
— Хто? — відсахнулася близнючка.
— Обидва, Ельзо... Я сказала Армелю, що кохаю Ілберта. І Ілберту я не байдужа, він мені теж не байдужий... І, напевно, я кохаю його. А Армель... Мені так шкода... Я дарма образила його... Прошу, поговори з ним і скажи, що я не хотіла... — витираючи сльози, молю сестру. А та лише вражено кліпає очима. Я розумію, що такі новини для неї, як сніг на голову, а тому не чекаю раптової реакції. Схиляю голову на її коліна і тихо шепочу:
— Пробач мені. Я знаю, що ти проти. Але я ненавмисно подружилася з Ілбертом. Він зовсім не такий, як ти думаєш. І прошу тебе, не забороняй мені бачитися з ним. Не карай його, бо він не винен. Він казав мені не наражати себе на небезпеку, але я все одно шукала цих зустрічей... Ти злишся, Ельзо?
Ельза мовчала. Вона лише зітхала і гладила моє волосся.
— Я не можу злитися. Ти — моя сестра. Я хочу тобі добра... Любов— це сильне почуття. Воно не приходить одразу. Як ти могла зрозуміти, що любиш його? Ми з Арлетом вже скільки часу пліч— о— пліч йдемо по життю, а я не знаю, чи кохаю його досі... Ти ще юна. Легко можеш сплутати кохання з симпатією. Тобі не слід ховатися, щоб ніхто не смів пліткувати. Коли хочеш дружити з Ілбертом, то дружи. Але не поспішай називати це любов'ю. Не крийтеся. З Армелем я поговорю. Впевнена, що він пробачить. Але ти й сама поговори з ним. Вважатимемо це домовленістю?
— Я люблю тебе. Дякую... — радію я, отримавши розуміння, на яке навіть не сподівалася. Міцно обнімаю свою рідну сестричку і відчуваю її тепло, її любов, її силу і велич. Якщо хтось і здатен бути великою королевою, то це Ельза. В ній є все, що потрібно. Тепер я в цьому впевнена...
Наступного дня я поспішила виконати свою частину угоди. Дізнавшись, що Армель гуляє в саду, я з неспокоєм на серці пішла до нього. З кожним кроком мої ноги відмовлялися мене слухатися. Я йшла повільно і дорогою знаходила сотню причин, аби повернутися і піти геть. Що я скажу йому? Навіть не уявляю... Маркіз сумно бродив алеєю, не відаючи про мою присутність. Я дивилася на нього, згадуючи всі прекрасні миті, пережиті спільно. Ну навіщо я підслухала ту злощасну розмову про Ізабель? Серце розривалося навпіл, не знаючи, як жити далі.
— Сумуєш? — за моєю спиною чується голос Каролін.— Не варто... Ніколи не шкодуй про того, хто колись посмів завдати тобі болі...
От як вона відчуває такі миті? Наче за відьомським прокляттям, ця жінка завжди приходить так невчасно.
— Я хочу побути сама. Пробачте... — зітхаю і йду в геть іншу сторону, відчуваючи на душі смуток. —Моя принцесо, — переді мною з'являється радісний Ілберт. Він низько вклоняється і легко бере мою руку, цілуючи її.
— У вас гарний настрій... — ледь посміхаюся.
— Коли я бачу вас, хіба буває по-іншому? — запевняє мене юнак і ставить мою руку поверх своєї, ведучи кудись у сад і щось весело розповідаючи. Я сумно озираюся в сторону Армеля, помічаючи гіркий його погляд, спрямований на нас.
— Люба, ви слухаєте мене? — посміхається Ілберт і всіма можливими способами приковує мою увагу до себе.
— Так, авжеж, я слухаю... — тихо зітхаю. Маркіз також кидає погляд туди, де стоїть друг дитинства моєї сестри. Він усміхається, після чого тихо каже мені:
— Він не вартий того, щоб ви сумували... Ніхто не вартий. Давно потрібно зрозуміти, міледі, хто приносить вам біль, а хто радість. Не можна керуватися лише сумлінням. Слухайте серце, слухайте розум... Вони підкажуть...
Я погоджуюся з цими словами, схвально хитаю головою, а потім знову повертаюся туди... Армеля вже не було.
Цієї ж ночі мені приснився дивний сон.
Я чула голоси... Голоси чіткішали і зовсім скоро я стала розуміти слова. Мене хтось кликав, звав моє ім'я і просив про допомогу. Одягнена у сріблисту нічну сорочку я бігла безлюдним палацом, піднімалася і опускалася сходами, відкривала перед собою двері різних покоїв, але нікого не могла знайти.
— Адель! Адель, врятуй мене! — чітко почувся м'який сестриний тембр.
— Ельзо! Ельзо, де ти? — кричала я, в паніці бігаючи палацом.
— Адель, сюди! — звідкись взявся Армель. Він кликав мене з собою, він був єдиною людиною, яку я зараз бачила, тому радісно помчала за ним.
— Дим... Горить палац... — крикнув маркіз, подаючи мені якусь хустинку, аби я закрила своє обличчя.
— Армелю, мені страшно... Що відбувається? — шепочу я, а юнак лише заперечно хитає головою. Я чітко бачу його очі, повні тривоги.
— Навіщо ти зрадила мене? Ти потрапила в пастку, Адель... Але я все одно не залишу тебе, — він бере мене за руку і веде до виходу, але навкруги полум'я, а голос сестри все чіткіший, у ньому все більше страху.
— Нам треба до Ельзи! — кричу я, а він рукою вказує на вікно, з якого ллється світло.
— Заплющ очі, — шепоче він. Раптово я розумію, що ми на горищі мого старого сільського будиночку. Армель обнімає мене за стан і обережно береться іншою рукою за мотузку. Зовсім, як у старі часи... А далі ми біжимо в сад, звідки й лине голос сестри. Раптово я помічаю,що одягнена у весільну сукню. Але ж хто наречений? Перед моїми очима розкривається страшна картина. Я бачу Ельзу, вона про щось сперечається з Ілбертом і зовсім не схоже, що вона кликала на порятунок. Тієї ж миті маркіз щось злісно шепоче принцесі і виблискує гнівом у очах. Він дістає прекрасний кинжал із свого каптана і різко впинає його в тіло моєї сестри.
— Допоможи мені, — шепоче Ельза і важко падає на землю.
— Ні! — несамовито кричу я і хочу кинутися до близнючки, але чиїсь руки міцно тримають мене на місці. Тим часом звідкись узявся Арлет, який підхопив на руки сестру і пригорнув її до себе. Я бачила його сльози розпачу, він намагався привести кохану до тями, але коли це не вдалося, підніс до мене гіркий погляд і прошепотів:
— Це все через тебе...
Ілберт весело засміявся на те і ніжно поглянув у мої очі:
— Тепер ніхто не заважатиме нам, рідна... — прошепотів він. Я хотіла вирватися з тих чіпких рук, що тримали мене, але не змогла. А тоді над вухом роздався веселий дзвінкий голос:
— Ти зробила все правильно... Ти не могла інакше, — це була Каролін.
— Ельзо! — з усіх сил кричу я, бачучи, як моя білосніжна сукня вкривається червоними плямами — то була кров моєї сестри. На душі мені стало погано, я знову і знову кричала й поривалася до близнючки, аж поки не прокинулася в холодному поту.
— Ваша Високосте? Що сталося? Попийте води, — заметушилася навколо мене головна фрейліна Барбара. Це була вже доволі досвідчена служниця, яка за наказом сестри стала мені служити з моїх перших днів у палаці. Вода трохи допомогла, але мене досі лихоманило, а в голові поставали миготливі картинки пережитого увісні кошмару. Мама завжди казала, що сни нічого не віщують. Вони лише відображають наш емоційний стан. Причина, щоб хвилюватися в мене була, однак, цей сон дійсно став найстрашнішим за увесь час.
Залишатися в своїх самотніх темних покоях я більше не змогла б. Швидко одягаю сукню, поверх теплу накидку і поспішаю в сад. Природа завжди заспокоювала мене і втішала. Я відчувала присутність моєї матері, наче її душа спустилася з небес, аби підтримати багатостраждальну доньку. На душі поволі ставало тепліше. Не дивлячись на те, що надворі стояла ніч, місяць гарно освітлював територію, вимальовуючи сірі контури палацу на тлі темносинього неба. На відміну від сестри, я не боялася ні темряви, ні сутінок... Прогулянка одиноким сплячим садом слугувала мені найкращими ліками. Та й не лише мені... Повертаючи біля бесідки, я ніяк не гадала, що маю зіткнутися тут з дорогою мені людиною. Відсахнувшись я очікувала всього, що завгодно, окрім вибачень знайомим тихим голосом:
— Пані, пробачте мені. Я ненавмисно... Ви в порядку?
— Армель? — здивувалася я, приглядаючись у силует друга.
— Адель... Тобто принцеса. Що ви тут робите, Ваша Високосте? Ви одна о такій порі? — він також впізнав, а я лише ледь посміхнулася.
— Не одна. Зі мною охорона. Я відпочиваю душею, так багато всього сталося, що тепер мені необхідно добре подумати... А ви тут чому?
— Я також думав... Про все... — тихо відповів юнак, а я лише зітхнула.
— Армелю, не знаю, чи передала вам Ельза мої слова...
— Так, казала... — тут же відповів він.
— Будь ласка, пробачте мені. Я не хотіла, щоб це прозвучало так різко... І взагалі...
— Вам немає за що вибачатися. Ви мені нічого не зобов'язані. Ви вправі любити кого бажаєте, я не смію давати поради. Та все ж... Адель, хто завгодно, лише не Ілберт. Не вірте в те, що він змінився. Люди не можуть змінитися настільки, міледі, — впевнено доводив щось юнак. Я лише стискала плечима.
— Потрібно вірити в доброту людського серця і його здатність змінитися. Те, в що ми віримо, показує, якими ми є... Я вдячна вам за турботу, але прошу вас, Армелю, не будемо говорити більше про це. Адже ми друзі. Не гоже сваритися через такі дурниці, як невідповідність поглядів...
— Адель, — він хотів щось додати, але я не бажала, а скоріше, боялася почути це.
— Я змерзла, Армелю. Потрібно повертатися у палац...
— Авжеж... — вклонився він і провів мене сумним поглядом.
Моє сумління трохи заспокоїлося. Наступного дня я відвідала свою названу матір, щоб спитати її поради. Пані Меліса довго думала, а потім видихнула і прошепотіла:
— Ти дуже юна, Адель. Ще багато не розумієш... Я не знаю хто цей Ілберт, але людина, наче б то, не погана. Проте забувати так просто про АрмелЯ — не правильно. Я пам'ятаю, як сяяли твої очі. Невже це нічого не означало. І цей сон... Я не вірю в сни, але...
— А я вірю, — впевнено додала тітка Таміна.— Сни передвіщають нас про щось. Я чула, що сни збуваються навпаки. Якщо тобі приснилося щось погане, то в житті обернеться щастям.
— Армель— це друг Ельзи! Чи мало ти вже горювала за ним. Тримайся за маркіза Ілберта, я чув, що він поважний юнак, — ну і Оскар не втримався від коментаря.
— Тим паче, що він племінник капітана Ендрю. А Ендрю— це помічник короля. Тобі вигідніше бути поруч із служниками монарха. Так ти залишишся поза війною і втримаєшся на ногах, хто б не виграв: чи Ельза, чи Каролін... — радила тітонька. Як же вони нічого не розуміли і наскільки дурні давали поради! Але тоді я була вдячна й за це.
День нашого з сестрою народження близився. Ми разом готували це свято, паралельно не забували про наші уроки. Крім того я щодня допомагала на кухні і часто відвідувала батька. З Ілбертом зустрічалася, не переховуючись. Моя родина не забороняла цього, але невдоволення вибором явно демонструвала. Та втім, це ще можна було пережити. Трохи засмучувало те, що щодня переді мною з'являвся Армель. Це зрозуміло, оскільки де Ельза, там і він, а проте його сумне обличчя і одинокі нотації мені набридали. Він змушував мене задуматися про наслідки, але все ж йшло так, як слід. Крім ревнощів, я не бачила інших причин для занепокоєння блакитноокого брюнета.
Сьогодні, здавалося, був звичайний день. Я не очікувала нічого дивовижного, а проте передчувала неминучість значимих подій... Одягала блакитну сукню і тихо наспівувала улюблену мелодію. Настрій був чудесний, а тому почувалася я також відмінно. Скрип дверей мене не здивував, адже служниці вічно ходять туди — сюди. Ось нещодавно мені приносили звістку від сестри про те, що обідатимемо разом. Але цього разу це була не фрейліна. Я не одразу зрозуміла чому присіли в поклоні всі мої помічниці.
— Ельзо, то ти лякаєш моїх подружок? — з усмішкою запитую я, навіть не повертаючись до дверей.
— Ельзо, чого мовчиш? — врешті кидаю погляд і зосереджую його на могутній постаті короля. Одразу ж склоняюся в реверансі, легко всміхаючись: — Пробачте, батьку...
— Адель, моя красунечка... — монарх ласкаво розглядає мене від дверей, потім повільно підходить ближче і торкається великою долонею моєї щоки — Ваша з Ельзою мама також завжди співала, коли робила зачіску. Про що ти співаєш? Про кохання, га? Зізнавайся...
Я засміялася, пильно поглянувши в великі батьківські очі, сповнені любові і ласки.
— Про що ж ще можна співати?
— Правда. Більше немає про що, коли ти така юна. Я вже про любов не співаю: я старий, — всміхається він.
— А ви співали? — дивуюся, розширяючи свої очі.
— А ти як думала? Твій батько має голос соловейка! — пишно промовляє він, а потім смієтьсЯ — Принцеса Акселл була дуже тендітною, милою і доброю. Вона, як і ти, захищала прислугу, дбала про бідних. Як твоя сестра, славилася по всьому світі... Але поруч з нею було безліч чоловіків і дуже сувора охорона її батька. Мені потрібно було виділитися серед усіх і оминути надокучливих воїнів, щоб вона звернула на мене увагу. В Золхіді біля покоїв твоєї матері росло, може й досі росте, таке величезне дерево. Вже погано пам'ятаю, що то. Я ввечері таємно заліз по розлогій гілці на її терасу, спустив вниз мотузку, мої слуги прив'язали до кінця цієї мотузки скрипку, я ту скрипку притягнув до себе, відв'язав. Співаю про кохання, сам граю. І це все на її терасі. Твоя мати не була лякливою. Вийшла до мене. Наче то було вчора, пам'ятаю її здивовані очі. Каже: "Ваша Високосте, вам жити набридло? Покої батька близько. Якщо побачить вас на моїй терасі, уб'є!". Король Сигізмунд був дуже суворим, але тоді я зовсім про це не подумав. Отака романтика, доню. Не знаю чи то моя пісня, чи скоріше сміливість допомогла завоювати серце твоєї матері.
— А король Сигізмунд... Що він зробив? — зацікавлено допитуюся я.
— Прислав слуг у покої Акселл, щоб дізнатися, що це було. А принцеса сховала мене, та й каже охоронцям: "Так то хтось під терасою співав, але я не впізнала". Твоя мати була дуже відважною. Ельза схожа на неї в цьому плані, але й ти, Адель, також не вступаєш їм обом... Ти кинула виклик усім нам, коли стала бачитися з Ілбертом. Любиш його? — стиха запитує батько. Я зітхаю і опускаю погляд. Хіба мені відомо, що таке та справжня любов? Король розцінює мою мовчанку, як ніяковість, тому посміхається і продовжує: —Адель, я був несправедливим з Ельзою. Примушував її до шлюбу по розрахунку. Але з тобою цього не станеться. Я лише прошу тебе бути обачною. Я не впевнений, що Ілберт— це той, кому можна довіряти. Але ти можеш довести мені зворотнє... — відколи я з'явилася у палаці, батько завжди і все дозволяв мені. Заборони на ті чи інші речі накладала лише сестра. Він любив мене і був дуже хорошим, хоч у імперії і славився суворістю. Міцно обнімаю рідного за шию, шепочучи йому радісне:
— Дякую, тату...
— А що я приніс своїй донечці? — одразу ж посміхається він і змінює тему.
— Що приніс? — наче дитя, оживлююся і зацікавлено на нього дивлюся. Він велить мені заплющити очі, а коли я виконую це, надягає на мою шию коштовне кольє, що холодно торкається тіла і сяє всіма барвами веселки.
— Яка краса! Дякую... — радію я, обережно торкаючись пальчиками прикраси.
— Краса— це ти. А це просто каміння. Носи на здоров'я, — він цілує моє волосся і покидає покої, називаючи вагому причину. Так, справи державні займають багато часу. Тільки двері за монархом закриваються, Барбара подає мені якийсь лист, зловіщо озираючись.
— Від кого це? — дивуюся я, а вона щось дивне показує мімікою. Нічого не розумію. Розгортую папір, а тоді швидким поглядом пробігаю по словах, які озиваються до мене знайомим чоловічим дещо хриплим голосом:
"Моя сонцелика принцесо! Життя Вашого раба обернулося раєм з тієї миті, як я узрів Вас у тім темнім від диму коридорі. Ваша посмішка стала еліксиром мого щастя. Ваш погляд сповнений силою вилікувати будь-який смертельний недуг. З того дня моє серце не належить мені, тепер воно— Ваше. Раб, який живе лише мріями про Вас, благає Вашу Високість про скромний дар— зустріч з Вами. Сьогодні. Опівдні. В саду. Якщо я смію хоча б мріяти про взаємність, тоді, о міледі мого життя, Ви прийдете. З безмежною любов'ю і повагою Ілберт".
Я піднесла очі, ледь усміхнувшись. Як гарно написано, неначе ті слова озивалися до мене з старої давнозабутої казки, що так любила читати в дитинстві. Крадькома зиркаю в дзеркало, зазначаючи, що виглядаю саме так, як слід би. А потім впевненими кроками поспішаю в сад. Хто для мене Ілберт? І чи поділяю я такі романтичні почуття? Своїм приходом дарую йому надію. Чи правильно це? Але він врятував моє життя. Я в боргу перед ним і тому зобов'язана бути привітною. Тоді я не розуміла, що кохання і обов'язок— майже не сумісні речі. Дорогою зустрічаю доволі веселого Армеля. Він низько вклоняється мені, а за тим радісно щебече:
— Міледі, ви сьогодні чарівна!
— Дякую, друже, — легко всміхаюсЯ — Армелю, ви просто сяєте... Щось сталося хороше? О, а як же ваші батьки? Через різні образи і недомовки я не могла поцікавитися здоров'ям шановного герцога, але я не забувала про нього. Слуги кажуть, що йому вже краще. А проте я не мала нагоди переконатися на власні очі, адже він досі не з'являвся при дворі... — турботливо і легко всміхаюся я. Маркіз почтиво вклоняється, після чого радісно каже:
— Дякую, що пам'ятаєте, Адель. Батько вже майже одужав, але мати ще забороняє вирушати йому в дорогу, навіть до палацу. Але ви можете завжди навідати їх, якщо на те ваша ласка...
— Я неодмінно навідаю, якщо ви не проти, — тепло всміхаюся йому.— Так чому ви такий щасливий? Ой, пробачте. Кажу так, наче бажаю вам причин для суму...
Армель засміявся, одразу ж додавши:
— Що ви, не варто вибачатися. Я все зрозумів. Настрій гарний, моя принцесо. Щойно відбулася дуже вдала нарада. Ельза неймовірний стратег, знову схилила всіх на свою сторону. Вона запросила всіх друзів обідати в сад. Ви ж прийдете, міледі?
— Авжеж, я прийду, — ласкаво всміхаюся, а новини в Армеля все не закінчуються.
— Адель, а ви бачили леді Ізабель?
— Ні... А що з нею? — дивуюся я. Тієї ж миті маркіз поглядом вказує мені в сад, де предмет нашої суперечки гуляє під руку із якимось лицарем. Хитро всміхаюся, опускаючи погляд. Тепер зрозуміло, чому веселий мій друг.
— Подейкують, що наміри серйозні, справа йде до весілля...
— Та невже? Гарна пара вийшла, — погоджуюся я і легко торкаюся руки Армеля, згадуючи, що в саду чекає Ілберт.— Ви пробачите мені, якщо я втечу? Була дуже рада поговорити з вами...
— Авжеж. Пробачте, що затримую вас, Ваша Високосте, — тут же вклоняється маркіз і легко цілує мою руку. Я киваю головою та поспішаю в сад, але думками залишаюся там, поруч з Армелем. Розмовляти з ним було приємно, я відчувала непевну жалість, що повинна йти до іншого. Ілберт не змусив себе чекати. Він був одягнений у розкішний святковий каптан коричневого кольору і мав вигляд людини, яка зібралася на парад. Зустрів радісною посмішкою, низько вклонився і поцілував мою руку, дуже по-особливому дивлячись у очі.
— Ви прийшли... Я так боявся, що не прийдете, міледі, — шепотів той.
— Та, звісно, прийшла. А в чім річ? Ви такий... Святковий... Щось сталося? — все ще не відбираючи в юнака своєї руки, вражено розглядала його я. Ілберт посміхнувся:
— Цей день мусить бути особливим...