Глава 3

Адель

Забути той день мені не судилося. Тих полум'яних язичків злодюги — вогню, що поглинав усе навколо, переляканого крику людей і чорного диму, що лоскотав горло і пік в очах, не придати забуттю. Не зможу зосередити увагу на будь-чому іншому, бо перед очима метушня і гвалт слуг. Я досі не в змозі повірити, що змогла врятуватися. Конвульсивно тремчу і гірко ридаю в плече сестри, бо мені важко усвідомлювати, що саме мене очікувало в палаючім крилі палацу. Я не пам'ятаю, як все почалося і як зупинилося, не знаю й те, як опинилася в покоях батька. Наче мій страх замалював у пам'яті картинки деяких подій у монотонно-сірий колір. Єдине, що я не змогла викинути зі свідомості —це те, що найбільше мене вразило.Відчайдушні спроби Ельзи кинутися в полум'я, аби врятувати мене, враз перекреслили всі попередні образи. На щастя, їй не довелося настільки безрозсудно гратися зі смертю, бо я вже була врятована. А проте з тієї самої миті, як впала тоді в обійми сестри, так досі і не відпускала її. Навколо нас півкругом зібралася вся родина. Я лежала на дивані поблизу вікна апартаментів монарха, виливаючи емоції від пережитого у комірець близнючки. Принцеса заспокійливо гладила моє волосся і щось там шепотіла, але я не могла зосередитися на тих словах. Батько також сидів поруч, тримаючи руку на моїх ногах і втихомирюючи мій плач звідти. Тут поруч і тітонька Делайн, але її обличчя крізь пелену своїх сліз я вже майже не бачила.

— Чшш, все добре. Я з тобою, все минулося, тепер все буде добре. Заспокойся... Ти тремтиш... — слова сестри стали чіткішими, а, отже, я трохи справді приходила до тями — Ось, попий водички... Принесіть хтось ковдру. У Адель жар...

Командувала золотоволоса. Я важко ковтала воду і знову пригорталася до близнючки. Попри всі суперечки вона залишалася моєю найріднішою людиною. Ковдру приніс Армель— лише тепер я побачила, що й він був присутнім у покоях. Справді, не дивлячись на те, що лікар, який одразу оглянув мене, діагностував лише переляк і легке отруєння димом, я тремтіла в лихомаці. Ковдра зігріла, а сестра заспокоїла. З часом я стала приходити до тями і змогла опанувати себе. Лише тоді зауважила, що крім нашої безпосередньої сім'ї і Армеля у кімнатах знаходилися Леджер з Вітелі та навіть принц Арлет. Але чомусь я не помітила свого рятівника і, на превеликий жаль, зрозуміла, що зовсім не пам'ятаю його обличчя.

— Тепер ти готова розповісти, що сталося, доню? — стиха запитував мене батько. Я зітхнула і поринула в спогади усього, що сталося зі мною за останній час.

— Я не знаю, що сталося. Попрощавшись із Ельзою, я дуже радісно мчала на кухню. Була щасливою з того, що сестра дозволила мені займатися улюбленою справою— вчитися кулінарії. Адже кожна дівчина повинна вміти готувати, правда ж, тітонько? Пан Джованні, головний кухар, зустрів мене привітно і тепло. Він пояснював мені різні хитрощі, вчив, як правильно готувати печеню. Навколо нас клопотали й інші кухарі, вони готували обід для нашої сім'ї. Було людно й гамірно, всі жартували і веселилися. Ставилися до мене так тепло, а я почувалася своєю серед них. Це було чарівно. Ми розмовляли про різне, сміялися. Наша печеня вже була майже готова, як раптово я відчула дим. Спершу вирішила, що це з пічки і тому перевірила її, але все було добре. Вже наступної миті з коридору почулися крики. Люди забігали в паніці, зчинився справжній хаос. Всі бігли до виходу, хтось падав і по ньому стрибали інші, але вогонь був швидшим. За кілька хвилин ми не мали чим дихати. Хтось вибив вікно, тоді інші почали вистрибувати через нього. Я хотіла вгомонити їх, але Джованні не дозволив, він намагався врятувати мене через чорний хід. Ми побігли в запасний коридор, але там двері були замкнені. Раптово я відчула слабкість в тілі, в очах потемніло, сильно закашлялася... Мені було дуже страшно, батьку. Думала, що це вже кінець. Раптово крізь затьмарену свідомість я почула тихі стривожені голоси Джованні і ще одного чоловіка, якого ніколи раніше не бачила. Я не знаю, як він опинився там і звідки прийшов. Не знаю його імені і не пам'ятаю зовнішності. "Принцесо? Ваша Високосте, сюди", — покликав він, але я не могла вже іти. Тоді він підхопив мене на руки і поніс якимось коридором, де через кілька поворотів ми побачили світло дня. "Ваша сестра десь поруч, я бачив її, перш ніж забігти у палац", — тихо казав він. Ми дуже швидко знайшли Ельзу, вона поривалася у вогонь через головні двері, а принц Арлет з Армелем не могли її зупинити. Це все, що я пам'ятаю...

— Моя мила дівчинко, — шепотіла мені тітонька Делайн, гладячи моє волоссЯ — Хвала небесам, що все обійшлося. Яке нещастя!

— Так, Делайн. Мені важко навіть думати про це. Моя крихітко, хіба я можу знову втратити тебе? Моє серце не витримає цього, — з болем зітхнув батько, поцілувавши моє чоло і знову сівши поруч.

— Звідки він взявся там? Чи не навмисно це було підлаштовано? — раптово крізь радість щасливого кінця і сум від пережитих страхів пролунав задуманий голосок сестри.

— Про що ти? — в два голоси водночас запитали її король та принц Арлет.

— Ілберт... Ілберт— головний приспішник Каролін. Він вже кілька місяців у засланні, де раптово взявся тут? Звідки він знав, що Адель буде на кухні? Зазвичай принцеси не часто відвідують це крило палацу... В мене погані передчуття, — прошепотіла сестра і обійняла мене міцніше.

— Капітан Ендрю повернувся із полігону, він розслідуватиме цю справу, — впевнено мовив монарх.

— Ні, доручіть це нашій людині. Капітан Ендрю— рідний дядько Ілберта. Гадаєте, він скаже щось проти нього? Армелю, краще займися цим ти...

— Але Армель— це твоя людина. Всі знають про твою ворожнечу з Ілбертом, тому говоритимуть, що ти навмисно вину на нього перекладаєш... — заперечив батько.

— Дозвольте мені в такому разі... — ще й Арлет долучився до розмови.

— А ти взагалі з тим бідолагою ледь не побився. В тебе до нього свої претензії, — та що це таке? Мене врятував ворог моєї сім'ї? Врешті поговоривши між собою, монарх, принцеса, принц та герцогиня вирішили призначити цілу комісію, а на чолі її покласти батька леді Ізабель. І все це заради того, аби зрозуміти, що ж тоді сталося: все ж таки підпал чи ні? Ну а поки вони сперечалися між собою, я сумно дивилася в сад, згадуючи те, що сталося зі мною за останній час...
 
Чим вище злітаєш від щастя, тим більш боляче падаєш на землю. Зі мною відбулося точно так. Після космічного безмежжя мого щастя, я раптово узріла страшну істину. Мої крила розсипалися на дрібні шматочки, в душі замість квітучих райських садів розгорілося багаття образи, яке щоднини випікало на моєму серці тавро. Тепер я знатиму, що довіряти не можна навіть найближчим.
У той злощасний день, коли я підслухала розмову Ельзи і Армеля, розпочався стрімкий спуск з білої життєвої смуги на чорну. Все відбувалося так раптово, наче хтось навмисно підтасував карти в колоді таро, аби накликати на мене прокляття.

— А що Адель?

— Вона нізащо не має дізнатися!... — моя пам'ять перефразувала, але сенс слів залишився точним. Відчувши неабияку образу, я кинулася в сад. Але саме там на мене підчікувало сильце, яке я сама ж одягла на свою шию.

— Адель? Що з тобою, мила? — почувся міцний, але ніжний жіночий голос. Каролін... У мене з'являлося відчуття, що кілька останніх днів вона переслідувала мене. Або ж Доля вирішила зводити наші шляхи доти, доки не настане вдала мить для виконання її плану. А проте зараз я не думала ні про що, крім своєї образи. Мені було потрібно виговоритися, а поруч виявилася тітка. Так я й допомогла їй. Вона розкрила руки для обійм, а я полинула в них, наче пташка.

— Навіть не кажи нічого. Чи мені не знати? Я ж попереджала тебе. Ельза нічого не робить просто так. Вона маніпулює твоєю любов'ю і довірою... — впевнено казала герцогиня, а я, мов на сповіді, вилила їй свою біду. В голові геніального стратега Каролін тієї ж миті розгорнувся цілий план.

— А ти знаєш, хто така ця Ізабель? Донька лорда, на якого розраховує наша принцеса. Але контролювати тебе, іншу спадкоємицю, їй, ясна річ, вигідніше, ніж маркізу. Тим паче для неї можна знайти когось іншого, вірного твоїй сестрі. Хмм, це дуже розумно з її сторони. І кому яка справа до твоїх почуттів? Моє бідолашне дитя. Вони тебе так жорстоко водили за носа... — саме тоді я й дізналася про хитрі і підступні наміри сестри тримати всіх під контролем, граючись людськими почуттями. Ах, я була наївною, коли щиро вірила брехливим словам. Каролін казала, що навчить мене, як дати відсіч намірам міледі і її команди. Саме дотримуючись рекомендацій русявої пані, я увесь цей час поводилася холодно. Серце хотіло пробачити Ельзу, але образа на Армеля досить чітко бриніла. Я так щиро повірила йому, що тепер ледь не непритомніла від болю. Хіба ж так можна з живими людьми? Наче нічого не розуміючи, маркіз увесь час намагався поговорити зі мною. Він присилав і листи, і подарунки, переслідував мене, але наполегливістю цією лише дратував. Хіба нам є що виясняти, після того, що він змусив мене пережити? Аби не бачити його, я відмовлялася від сестриних уроків. Та й не лише тому. Вся наша команда руйнувалася. Я чітко розуміла, що насправді вони не мої друзі, а Ельзині. Тому й грають на її стороні. Всі без винятку намагалися щось пояснювати, але в мене закінчувався терпець. Я почувалася цілковито самотньою, наче в цьому світі всі навколо зайняті власними справами. Батько та тітка Делайн лише мило посміхалися, Ельза воювала і щось доводила, сварила і просила прийняти обов'язки принцеси, Армеля не хвилювало нічого, крім того, щоб виправдатися. Але ж хіба так чинить гідний чоловік? Та, втім, я досі вважала його найкращим у світі і ненавиділа себе за те. Він явно не той, про кого потрібно плакати. А мені потрібно жити далі. Арлет, Леджер та Вітелі стали далекими, вони твердили про своє, а я тихо помирала від одинокої туги за втраченим. І тоді була поруч вона— герцогиня Каролін.

— Бідолашне дитя. Тобі вже трохи краще, Адель? Не зважай на них. Нарешті ти побачила їх істинні обличчя. Якби послухала мене раніше, цього всього не сталося б... — казала вона.— Не смій сумувати і шкодувати за минулим. Це вони винні в усьому, вони знищили тебе! Але ти не впадеш, я не дозволю! Нехай же побачать чого варта Адель! Чуєш мене? Будемо діяти разом, може тоді твоя сестра зрозуміє, що сім'я важливіше всього і припинить цю дурну ворожнечу з усім світом! Ми всі хочемо цього, донечко... — вона говорила ніжно і ласкаво, горнула мене і заспокоювала. А я вірила, що веду боротьбу не проти Ельзи, а проти війни. Вважала, що своїм прикладом мушу показати сестрі яке прекрасне життя без ворожнечі. Адже вона сама закувала себе в правила, а мені чудесно живеться і без вічних уроків. А проте час минав, але замість покращень, наші з золотоволоскою відносини лише псувалися. Я бачила її старання налагодити їх, але відчувала, що вона все одно не підтримує мене. А я не хотіла поблажливості, мріяла, аби мене любили такою, яка я є. Аби не змушували змінитися.

— Візьми себе в руки, Адель! Роззирнися навкруги! Слуги тремтять, коли наближається Ельза, але коли йдеш ти, вони забувають поклонитися! Ти — принцеса, спадкоємиця! Потрібно зарекомендувати себе належним чином! Вони скоро знищать тебе, якщо ти будеш такою м'якою! — на підвищених тонах переконувала мене Каролін. Вона перебільшувала, але частинка правди в цьому була. Спершу я не звертала уваги, але тепер на фоні всіх образ, цей факт здавався не таким дріб'язковим. А проте я все одно не збиралася перетворюватися на тирана чи диктатора. Мені було дуже важко знаходитися між двома вогнями, але я мала ціль помирити сім'ю, тому стояла за одно із герцогинею.

Та все ж, мов проблиск світла, настав день, коли все розпочало ставати на свої місця. Добре пам'ятаю стривожене обличчя Леджера і його трохи ніякове прохання умовити Каролін, щоб вона дала дозвіл на весілля. "Адель, ти — єдина, хто може допомогти", — пильно дивлячись у мої очі, благав маркіз. "Будь ласка, люба. Я прошу тебе. Ти ж знаєш, як нам важко", — ледь не зі сльозами шепотіла Вітелі. В ті миті я відчула себе потрібною людям, яких попри все так любила. —Присягаюся вам, що зроблю все, що в моїх силах", — палко відповідала я, навіть не уявляючи, як виконуватиму обіцянку. Потім на крилах радості мчала до герцогині, але коли двері її покоїв зачинилися за мною, я зрозуміла, що боюся її реакції.

— Що з тобою, люба? Ти чимось стривожена? — запитувала русявка. Вона граційно лежала на дивані, підперши голову рукою, і з байдужістю розглядала тканини, які крутили перед її носом десяток служниць.

— Я хочу поговорити з вами. Точніше попросити...

— Проси, — з усмішкою мовила вона.— Хто ж, якщо не я, допоможе тобі...

— Це дуже важливо... Ем... Важко казати... Ось цей зелений шовк дуже гарний, — я переступала з ноги на ногу, схвильовано стискала долонею хустинку, мутним поглядом розглядала покої і говорила всіляку маячню. Герцогиня зміряла мене поглядом, потім посміхнулася і запросила сісти поруч, м'яко запитавши:

— Що таке? Не бійся, кажи...

— Дайте Леджеру і Вітелі своє материнське благословіння... — на одному диханні мовила я, а потім пильно поглянула на неї. Каролін не очікувала такого. Вона помітно розсердилася, але стримала свій гнів.

— Як ти можеш про таке просити мене?! Ти знову дозволяєш їм маніпулювати собою! Зрозумій, Адель, що проявляти слабкість не можна!

— Але вони прекрасна пара! Вони кохають одне одного і ви не можете заборонити їм бути разом! — відчувши раптову злість, вигукнула і я.

— Можу! Я — мати! Я знаю, як краще моїй дитині! Ельза хоче контролювати Леджера за допомогою Вітелі, але я не дозволю! — кричала вона, а за тим впевнено покинула покої.

Я поверталася звідти ні з чим, але про провал операції не змогла розповісти друзям. Вони сподівалися на мене, вірили, а я боялася їх розчарувати.

— Що з вами, принцесо? — в мить смутку і непевності янголи прислали мені підтримку в обличчі принца Арлета. Він поклонився, підійшов ближче і з тривогою поставив запитання ще раз.

— Я не знаю, як мені бути, мілорде, — зітхаю, закриваючи обличчя руками.

— Поділіться зі мною... Якщо річ у Ельзі, то вона не дізнається. Присягаюся честю...

Я ледь усміхнулася, поглянувши на принца. Потім зітхнула і прошепотіла:

— Мені страшно. Я остаточно заплуталася. Потрапила в тенета чиєїсь гри. Я все робила заради миру, але вийшло ще гірше, ніж до того. Я скучаю за нею, Ваша Високосте. Але не можу пробачити...

Якусь мить подумавши, Арлет поважно промовив:

— Ми часто ображаємося саме на тих, кого найбільше любимо, але це не означає, що ми припиняємо їх любити. Мої батьки покинули мене, залишили малою дитиною на тирана. Весь цей час я думав, що ненавиджу їх. Але неможливо ненавидіти твою сім'ю, якою б вона не була, Адель. На них можна ображатися, не спілкуватися з ними, але все одно доводиться любити навіть таємно від себе... Ви дарма змушуєте себе страждати. Мені теж де— коли хочеться вбити Ельзу, вона іноді таке верзе, що геть дратує. Вперта, божевільна, імпульсивна! Але я не можу довго сердитися на неї, швидко забуваю образи і йду миритися, бо хто ще в мене є крім неї? Вона ж сама навчила істини, що мати щастя краще, ніж мати рацію... І ви відпустіть свою образу. Ельза страждає, Адель. Їй дуже погано. Карає сама себе, проклинає ту розмову з Армелем. Але правда в тому, що вона не замислювала нічого проти вас. Вона дуже любить сестру. Ви не уявляєте, як вона страждала, коли носила за вами траур. А відколи ви знайшлися, вона розквітла. Тепер же знову сумує. Ви дарма змушуєте бути нещасними вас обох, бо її сумління перед вами, Адель, чисте.

— Ви кажете правду? — з надією запитую я зовсім тремтячим голосом. Мені більше за все на світі хочеться, аби Ельза виявилася невинною.

— Присягаюся вам... Я знаю про все, що відбувалося. Ніхто і ніколи не наказував Армелеві залицятися до вас, як і до Ізабель. Також Ельза спершу не хотіла, щоб Вітелі була із Леджером. Вона боялася, що скажуть. Але тепер самі бачите, як захищає їх. Чи вірити мені, вирішувати вам. Але не раджу сліпо довіряти Каролін. Сестра не обманювала вас. І вона, і ви в небезпеці, Адель. Будьте обачнішою... — сказавши це, Арлет поклонився і впевнено пішов геть.

Певно, прийшла саме та мить, коли я була готовою почути правду. В мене не було сумнівів щодо принца Золхіди, тим паче навіть герцогиня Каролін жодного разу не звинувачувала його в змові. Значить, можна повірити. А я так воліла цього.

Хоч переступити через гордість було важко нам із Ельзою обом, все ж спільна справа об'єднала і знову повернула мені мою сестричку. Коли ми йшли від батька, згадуючи наш маленький успіх (дату весілля Леджера і Вітелі нарешті призначили), змогли чи не вперше за довгий час посміхнутися одна одній щиро. В товаристві Ельзи мені було куди спокійніше, ніж з герцогинею. Але я хотіла покласти край усім родинним чварам, а тому досі пам'ятала поради тієї капосної жінки.