Глава 2 (3)

Нижня тераса це вишукана кімната з великими вікнами, де ми часто проводили чаювання з гостями імперії. Чому її звали терасою я не розумію, але ця назва надійно прикріпилася до неї.
Армель вже очікував мене біля накритого столу, а тому я радісно підійшла до друга, простягнувши свої руки.

— Буде розмова, братику, — обнімаючи його, тихо говорила я. Ми всілися в м'які крісла одне навпроти одного і прийнялися до трапези, спершу згадуючи дитинство і інші не важливі теми. Врешті скуштувавши десерт, я видихнула і заговорила серйозно: — Ізабель в сльозах. Вона вважає, що ти проміняв її на принцесу. Ми вчора з Арлетом робили все можливе, щоб її заспокоїти. Але не думаю, що все буде так просто. А ти знаєш, наскільки нам важливий її батько. Розповідай мені. Давав їй надію?

— Лише цього бракувало! — важко видихнув маркіз, закривши обличчя руками — Я тоді думав, що Адель мертва... Не знаю, Ельзо. Може й дав їй зрозуміти, що вона мені не байдужа... Але ж потім з'явилася твоя сестра і я забув про все на світі. Прокляття! І що тепер робити?

— Попросиш у неї пробачення, все поясниш. А Арлет спробує знайти когось іншого для неї... Але це все складно...

— А якщо дізнається Адель? — з панічними нотками запитував мій брат.

— Нізащо вона цього немає дізнатися! Інакше вона вирішить, що ти покинув Ізабель, згадає про розбиті серця і більше тобі не повірить... Армелю, вона немає дізнатися! — ще раз наголошую я.

— Я ж не втрачу її, Ельзо? — видихає юнак, пильно дивлячись у мої очі.

— Адель? Що ви тут робите? — раптово почувся голос Арлета за моєю спиною. Різко оглянувшись, ми з Армелем встигли лише побачити, як промайнула постать моєї сестри в коридорі. Розгублений золхідець лише здивовано розглядав нас усіх:

— Вона давно там була? — сполошилася я, швидко піднявшись із крісла.

— Не знаю. Я щойно надійшов... Де твоя охорона?— стиснув плечима юнак.

— Як це де? Тут мала стояти... — навіть розгубилася я і швидко вибігла в коридор.— Куди їх вже понесло?

Це що таке? Армелю, не сиди! Біжи за нею. Будь чесним і відвертим...

— Немає сенсу зараз іти слідом. Буде лише гірше... — зітхнув золхідець.— Адель була дуже сердитою і засмученою.

— Де в біса ділися мої люди? — роздратовано вигукнула я, але тієї ж миті з— за рогу показалася постать охоронця.

— Ваша Високосте... — вклонився він.

— Що не зрозумілого у фразі: "Нікого не впускати"? Кому ти служиш?

— Але принцеса Адель...

— Ти служиш мені, а не принцесі Адель! Геть! Геть з— перед очей, поки я тримаю себе в руках! — сердилася я, від злості бувши готовою порвати на шматки такого охоронця.

— Що ж я накоїв? — тієї миті почувся тихий голос Армеля. Він дивився в сад, важко зітхаючи. Я переглянулася із Арлетом і тихо підійшла до брата, поклавши йому руку на плече. Це ж саме зробив і кароокий.

— Ти не винен. Братику, твоєї вини немає... Ми пояснимо їй усе, вона зрозуміє...

— Ти знаєш, скільки разів Ельза на мене ображалася і сердилася? Пальців на руках і ногах не вистачить, щоб перелічити. Я вже був і шпигуном Каролін, і ворогом, і викрадачем, і дурнем, і нахабним індиком, і ким лише не був з її слів. І це все не жартома, як зараз. Коли я тільки приїхав з Золхіди, Ельза воювала зі мною з усією серйозністю. Проганяла, ставала безліч разів нареченою інших, знущалася, кричала, обіцяла розплату, Рудольфа поцілувала мені на зло, таке ти уявляєш? Але кожного разу ми мирилися, кожного разу все одно пробачали одне одному і горнулися назустріч. Хоча досі я навіть не уявляю, як вона до мене відноситься насправді... Адель не схожа на Ельзу, але це не означає, що її не потрібно буде завойовувати. Вона ж подобається тобі. Борися до останнього... Не здавайся, що б не сталося... — впевнено казав брюнет, заспокоюючи друга. Слова подіяли, наче містили в собі невидиму енергетику, певний посил. Армель міцно обійняв мене і щедро подякував своєму другові.

— Це все правда... Іноді мене Арлет до тієї степені дратував, що я хотіла його просто задушити. Багато разів обіцяла, що неодмінно пришлю палачів. А коли палачів прислав Саймон, то хто серед ночі прибіг на допомогу? Адель буде сердитися, ображатися, але покажи їй, що не думаєш здаватися. Арлет саме так завоював мою повагу. Будь-хто інший після всього, що я йому іноді казала, вже давно б образився і покинув. Лише не Арлет, він ніколи не ставився до мене, як до принцеси. Адель ще не звикла бути принцесою, вона полюбила тебе задовго до свого коронування. Не треба цих поклонів, титулів і рясних щебетань... Іди до неї і скажи їй: "Адель, ти ж добре знаєш, що я нізащо не образив би тебе або когось іншого. Хіба я здатний на це?". Можеш ставити в приклад все, що тобі заманеться. Ні я, ні Арлет не образимося. Іди, а потім я поговорю з нею сама. Дізнаюся, чи подіяли твої слова. Покажи їй, що ти боїшся її втратити... Іди, любий...

Як тільки окрилений надіями маркіз покинув кімнату, я важко видихнула і прошепотіла Арлету:

— Вона пробачить, але не повернеться так просто. Їй треба, щоб все було ідеально. Щоб ніхто не заважав. Але це життя при палаці. Тут неможливо обійтися без трикутників...

Арлет лише зітхнув, бо й сам розумів правдивість цих слів, їх істину ми перевірили на собі.
Поки моя сестра і названий брат намагалися владнати свої відносини і розставити всі крапки над "і", я знову очолила імперію. Благодійні фонди, посли, наради, відвідувачі. Займаючись державними справами після місяцевої відпустки, я розуміла, що люблю бути принцесою. Арлет сміявся, що я народжена для трону. Що ж, це було правдою. Командувати, керувати і регулювати — це те, чого я вчилася, те, що я вміла і любила.

Адель, як я й передбачала, удала, що пробачила Армеля, однак їх стосунки стали холоднішими за лід. "Ельзо, може тебе вона послухає... — благав мій названий брат, з надією дивлячись у мої очі. Я кивала головою і важко зітхала, налаштовуючись на складну розмову. Я могла передбачити, що сестра ображена, але не уявляла наскільки.

На землю спустився вечір, місяць зазирнув у напівосвітлені свічками кімнати, а я тихо, майже по-кошачому, наближалася до апартаментів сестри.

— Принцеса в покоях, Ваша Високосте. Вона прогнала всю прислугу від себе, залишилася сама, — схвильовано повідомляла її головна фрейліна. Я зітхнула, подякувала дівчині за інформацію і не впевнено зайшла всередину.

— Адель, ми можемо поговорити? — м'яко запитую я, шукаючи поглядом близнючку. Вона сиділа біля дзеркала, розчісуючи волосся.

— Заходь, Ельзо... — зітхає вона.— Про що піде мова, сестро?

— Ти й сама знаєш... — наближаючись до неї, стискаю плечима і присідаю на крісло неподалік.— Мова про Армеля. Ти не так зрозуміла усе. Дозволь, я поясню тобі.

— Я не хочу пояснень, Ельзо. І не хочу говорити про це... Мені все й так зрозуміло. Ти вирішила, що приховати від мене чесніше, ніж сказати правду, благородна міледі?

— Але, Адель, я хотіла захистити тебе...

— Захистити від чого? Та, втім, неважливо. Ти мала рацію: довіряти не можна, — передбачувано промовила вона.

— Адель, послухай, я все тобі поясню...

Блакитноока легко піднялася з ліжка, поглянувши на мене очима, повними болі і образи:

— Немає потреби, сестро. Армель пояснив, а я зрозуміла. Тепер все добре... Пробач, але я дуже стомилася. Ти могла б залишити мене?

— Адель, — наче вперше пробуючи на смак сестрине ім'я, я важко і тихо звернулася до неї.

— Ельзо, я хотіла просити тебе. Я дуже втомилася, для мене незвичні ці всі уроки. Можна я трохи відпочину? В тебе ж є й інші обов'язки, а я більше не витримую. Прошу тебе... — шепоче вона, пильно поглянувши на мене.

— Ти просто уникаєш зустрічей із Армелем, — здогадуюся, намагаючись вигадати, як достукатися до сестри — Ти замкнулася в собі! Але ж я твоя сестра, поговори зі мною!

— Я хочу спати, — байдуже зітхає вона і проходить повз мене до свого ліжка. Лягає на нього обличчям до вікна, вкривається і лише тихо шепоче:

— Добраніч, Ельзо...

— Та й не лише Армеля уникаєш... Добре, ми поговоримо пізніше... Кілька днів можеш відпочити, а потім продовжимо навчання. Зберися з думками, сестро... Ти зараз надто емоційна...Добраніч, — вона не відповіла, а мені не залишалося іншого виходу, ніж пригнічено покинути покої. Я сподівалася, що вона ще прийде до тями, усвідомить помилку, але все ставало лише гірше. Адель чомусь була ображена і на мене, а тому згодом навідріз відмовилася продовжувати вчитися дипломатії і заборонила мені говорити з нею про нашого спільного друга. Вона помітно стала зловживати титулом принцеси. Не бралася за жодні справи, лише навідувала названу матір і допомагала Вітелі обдумувати майбутнє весілля. Батько і тітонька не могли повпливати на блакитнооку міледі, боялися образити її і не змушували продовжувати навчання, братися до серйозніших справ. А я не могла дивитися на те, як руйнується моя сім'я. З кожним днем Адель віддалялася від мене. Прийнявши образ злої сестри, яка безкінечно говорить про імперію і великі цілі, я в очах близнючки стала ворогом. Мої спроби налагодити стосунки, вказати їй на помилки були приреченими на поразку. Вона слухала все, посміхалася, але думками була десь далеко і щоразу залишала мене наодинці з моїми переконаннями. Армель в усьому винуватив себе, він страждав, розуміючи, що покараний без вини. Тепер навіть філософія Арлета була безсилою. Він все частіше зникав у покоях короля, а я так і не знала про їх таємні справи.
Так тривали дні, а потім сталося те, що пояснило мені не всі, але багато причин, через які страждала моя сім'я останнім часом.

Коли зранку я одягала коричневу сукню, готуючись до маловажливого звичайного суду над чоловіком, якого звинувачували у зловживанні своїми обов'язками і збагаченню коштом державних податків жителів свого баронства, я не уявляла масштабності майбутніх подій.

— Увага! Її Світлість герцогиня Делайн! — голос лакея був настільки несподіваним, що я підстрибнула на стільчику перед дзеркалом і впустила з рук одну сережку.

— Тітонько моя, — ледь усміхаюся я і обнімаю її, так і не вдягнувши прикрасу.

— Тобі нині не весело, люба... Ходімо, я зайшла по тебе, щоб разом іти на королівський суд, — посміхнулася жінка і сама одягла мені ту нещасну сережку.

— Адель прийде?

— Казала, що прийде... — зітхає тітонька. Ми разом йдемо у Тронну залу, де за кілька митей відбудеться суд. Займаємо свої почесні місця на лаві праворуч від трону батька. За кілька хвилин до нас долучається і Адель. По черзі виступають свідки з усіх сторін, а в ході дебатів підсудному дають статус ворога імперії. Королівським судом його присуджують до страти. Саме ця подія й стала ключовою у початку нових випробувань для моєї сім'ї.

— Яка жорстокість... Він же нікого не вбивав, — бубніла під ніс Адель, невдоволено зиркаючи на суддів.

— Він вчинив гірше. Він обкрадав народ, бідних селян. Вимагав із них податки по кілька разів на тиждень, всі соки випив, а кошти ті собі залишав! Чи тобі не знати про таку несправедливість? — розтлумачувала їй тітонька, а я передчувала нашестя урагану емоцій.

— Адель, рідненька, — шепочу Я — Мені важко казати це тобі... На страті ворога імперії зобов'язана бути присутньою королівська сім'я.

— Що? — викрикнула білявка, прикликавши до себе увагу багатьох присутніх тут лицарів.— Ти хочеш, щоб я пішла на це? Бути присутньою на страті?! Нізащо!

— Але це традиція! Я навчу тебе, як себе вести. Ти не будеш дивитися на саму страту. Так, мені це теж бридко і важко. Але цього вимагають закони. Я подумувала навіть про те, щоб скасувати страту на довічне засудження, коли стану королевою. Однак, поки ще вона є. І ми не можемо перечити волі короля. Цей чоловік винний. Він крав гроші бідних людей, які й так не мають з чого жити! — пояснювала я близнючці, натомість вона лише сердито вигукнула:

— Ти сама не знаєш, що кажеш, Ельзо. Подивися, на що ти йдеш заради трону? "Змушена", "повинна", а хто тебе змушує, якщо не ти сама? Ти ж і є свій ворог, не Каролін або хтось ще...

— Адель, що ти кажеш? — відсахнулася я.

— Я кажу, сестро, що ти занадто зайнята тим, аби все контролювати.

З цими словами вона різко повернулася і побігла геть...

— Адель! — кинулася я за нею, натомість тієї ж миті мою руку зловила чиясь сильна мужня рука:

— Не треба, доню. Дай їй побути наодинці з собою... — батько важко видихнув, глянув услід доньці і впевнено пішов до своїх покоїв.

— Ваша Величносте! — побігла за ним Я — З цим треба щось робити! Вона піддається впливу Каролін, не інакше!

— Ти перебільшуєш. Просто їй важко адаптуватися... — хитав головою монарх.

— Батьку, при всій повазі, ви осліпли? Вона змінилася! Адель поводиться так, наче вона королева. Вперта! Мене не слухає! Ображається за кожне слово, що їй не по душі! Армеля взагалі уникає, на Леджера нещодавно ні за що накричала! Колись Арлет ще міг її заспокоїти, але тепер і він у немилості... Ви маєте поговорити з нею! Треба суворіше, щоб вона усвідомила... — намагалася довести деталі майбутньої катастрофи я, але мене не було почуто.

— Мені здається, вона просто ревнує... Слуги досі ставлять тебе вище, тому вона й ображається. Каролін тут ні до чого. Ельзо, якщо буду суворішим ще й я, вона може збунтуватися. Кому це потрібно? Почекай. З часом вона все зрозуміє...

— Та з часом вона стане на сторону Каролін і піде проти нас із вами! — кричала я, але монарх лише суворо на мене поглянув:

— Цього ніколи не буде, Ельзо! Розмову завершено, ти можеш іти...

Мені не залишалося іншого виходу, ніж покинути покої батька. А проте його байдужість глибоко вразила мене. Я чітко розуміла, що не можна ні чекати, ні бути спокійною, оскільки з кожним днем стає все гірше. На підтримку монарха я більше не можу розраховувати, тому доведеться справлятися на самоті.

— Де Адель? — запитую у вірного Лера, тільки вийшовши з покоїв короля.

— Бачив її у саду, Ваша Високосте... — вклонився слуга, а я помчала до вказаного мені місця.
Ще здалеку знайомий дзвінкий голосок долинув до моїх вух, а, отже, сестра досі тут. З кимось розмовляє... Я миттю наказую собі зупинитися і тихесенько підкрастися з-за кущів, аби зрозуміти, що там відбувається. Чомусь я не здивувалася, побачивши біля сестри Каролін, немов очікувала, що все саме так і буде. Беззаперечні докази моєї правоти самі знаходили мене, однак поруч не було нікого, хто б міг підтвердити. Хоча ні, я помилялася. Тут був і Армель, і Арлет, котрі за наступним деревом спостерігали за мною. А проте я цього не відала і їх словам тепер корона також не повірить.

— Тепер ти бачиш, Адель?... Все так, як я казала. Ти чула її. Ельза сама довела тобі, що для неї трон перед усім, — впевнено відрубала зла відьма, а я ледь стрималася, щоб не показати своєї присутності. Давай, Адель! Поклади її на місце...

— Я бачу, тітко. Але Ельза просто піддалася впливу. Вона не бажає зла. Ви справді можете допомогти? — і це казала моя сестра. Допомогти? В якому сенсі "допомогти"? Що ж ти коїш, Адель?

— Можу... Дай їй трохи часу, люба. Вся війна, про яку вона тобі розповідала, вигадана нею ж. Поспостерігай, скоро вона буде діяти. Тоді й побачиш хто головна інтриганка. І поки ти спостерігаєш, приглянь за моїм нещасним сином. Він ображений на мене, але я все одно хвилююся. Як мати прошу тебе, Адель...

— Леджер у порядку, а проте... Ви видаєте Ельзу винуватицею всього? Я вам не вірю. Вона не настільки жорстока.

— А ти впевнена, що добре знаєш її? — хитро посміхнулася гадина. Врешті я не змогла цього витерпіти і різко вийшла з своєї схованки.

— А ти не забагато на себе береш, тітонько Карі? Годі забивати моїй сестрі баки своїми вигадками! Тобі ж чітко сказали, що довіри такій людині немає, — впевнено кажу я.

— Ельзо? — дивується і навіть лякається близнючка.— Ти стежиш за мною?

— А хіба в цьому є необхідність? Ти ж не об'єдналася з цією відьмою проти мене, — посміхаюся Я — Адель, вона маніпулює тобою! Як ти не бачиш?

— Поки я бачу, як мною маніпулюєш ти, сестро, — з абсолютною щирістю вигукнула блакитноока.

— Що? — вражено перепитую я.

— Я про ту розмову з Армелем. Я все чула, Ельзо. Кожне слово... Як ти могла так зі мною вчинити? Я вірила тобі...— з болем в голосі майже пошепки каже близнючка.

— Та що я зробила такого, сестро? — розводжу руками, чуючи звук, з яким розсипається на дрібні шматочки піді мною земля, бажаючи поглинути в свою темну безодню все навколо.

— Ти ще питаєш у мене? Ти хотіла контролювати мене з допомогою Армеля, свого вірного друга? Ти казала, що тут все нещиро, але ж невже настільки? Ельзо, як ти могла? І та нещасна Ізабель... Вона ж донька впливового лорда, чи не так? Донька з Армелем— її батько біля твоїх ніг, так? Але це жорстоко... А коли вона стала непотрібною, її викинули? "Адель не повинна дізнатися! Адель нізащо не дізнається"... Це ж твої слова. Чому ти так зі мною? Ти ж знаєш, що мені не потрібен трон! Я не суперниця тобі, я лише хотіла бути сестрою... Ельзо... Навіщо?

Важко передати мої почуття, коли Адель з усім болем і образою, на яку лише здатна, кричала мені в обличчя такі безглузді звинувачення. Перед моїми очима пробігли темні кола, я відчула сильне биття живчика на моїх скронях. Кров прилила в мозок, від чого якось стало жарко і важко дихати. Проковтнувши ком у горлі, я на останніх силах вигукнула:

— Опам'ятайся, Адель! Що ти кажеш? Як можеш підозрювати мене в такому? Ти віриш її підлим обмовкам, а не мені, твоїй сестрі? Я сотню разів пояснювала тобі ту ситуацію! Ти, наче під гіпнозом, сестро! Вона водить тебе за ніс, використовує! Ти стаєш маріонеткою, зброєю в руках Каролін проти мене! Поглянь на себе! Як ти поводишся?

— Досить! — різко вигукнула вона.— Найстрашніше, що я сліпо вірила тобі... І досі тебе люблю, вважаю сестрою і найріднішою людиною. Зараз твоїми вустами говорить жага влади. Але я вірю, що ти здолаєш це... І до мене повернеться моя добра любляча сестричка... — сказавши це, Адель різко побігла в сторону палацу, більше не слухаючи жодного мого слова. Каролін хитро посміхалася, переможно дивлячись на мене.

— Дарма стараєшся! Тобі не вдасться! Ніхто не стане між мною і моєю сестрою! — шиплю їй з усією злістю.

— Найбільше ось це люблю— бачити тебе такою зламаною, жалюгідною, нещасною... Ти на це заслуговуєш... Моя бідна нещасна Ельзо, адже ти сама захотіла цієї війни. Ти її розпочала. Дарма розпочала, бо твій кінець вже близько. Ти ж назбирала собі ворогів, от хоча б золхідський принц... Ти знала, що це він зруйнував твої заручини? Все робить заради того, щоб ти не стала ще впливовішою. Рятує, змушує тебе повірити, а потім б'є ножем у спину. Впораєшся з ним? А я могла б тобі допомогти, якби ти не була такою затятою. Ти осліпла від своїх страхів. Я вже ж стою між тобою і твоєю сестрою... Ах, сестри. Це так ніжно і зворушливо... Адель куди розумніша за тебе. Вона прийшла до мене, а ти все воюєш...

— Якщо ти хоч спробуєш їй зашкодити!

— Ні— ні, вона потрібна мені живою і здоровою. Спершу вона знищить тебе, а потім відрічеться від трону. А далі хай живе в благополуччі і гармонії в якійсь провінції, кому потрібна твоя селянка? Достатньо того, що ти, моя мила, відчуєш те, що змушувала відчувати мене. Це лише початок, діамантику мій. Лише початок... — засміявшись мені в обличчя якимось зловіщим сміхом, вона гордо попрямувала у зворотню сторону від палацу. А я не могла зрушити з місця. Я майже не чула слів, які казали мені Арлет та Армель. Вони брали мої руки, намагалися звернути мою увагу на себе, а я не могла навіть кліпнути. Я зосереджено дивилася вслід відьмі, з усією ненавистю проклинаючи її.

— Ельзуню, ти чуєш мене? Ми з тобою, ми не дозволимо їй скривдити тебе. Їм усім. Армель тут, і я поруч. А ще в нас є Леджер, ворожка, знать... Ізабель зацікавився один лицар на ім'я маркіз Джон, може ти знаєш його? Йому, безсумнівно, вдасться привернути увагу нещасної до себе. Ми повернемо Адель... Ти мене чуєш? — голос Арлета був упевненим. Він не коливався, не хитався в інтонаціях і не містив жодного натяку на капітуляцію. Саме на цей голос я й зосереджувала свою увагу, саме він і вселив у мене нову порцію сил. Я глибоко видихнула, часто покліпала очима і двома долонями загорнула неслухняні локони геть. Перевела погляд на золхідця і серйозно промовила:

— Я чую тебе, рідний, — Арлет навіть трохи здивувався раптовому ніжному звертанню, за мить усміхнувся і міцно стиснув мою долоню. Але оскільки я не була схильною зараз до веселощів, то й він миттєво посерйознішав. Поглянула на маркіза, впевнено поклавши руку на його плече.— Якби не ви, я б, певно, не мала сил боротися. Щось не щастить, брате. Але ми й це переживемо. Чи мало вона вже погрожувала нам? Але досі мені вдавалося дати їй гідну відповідь. Цього разу буде так само... Вона хоче грати сестрами, але вона не знає, що мені відома таємниця про її власну сестру...

— Яка таємниця? — здивувався Армель. Я хитро посміхнулася, переглянувшись із золхідцем.

— Таємниця, за яку Арлет ледь не загинув. Давно це було, ми ще траур по Адель носили... Ходімо в мої покої, тут кожне дерево має вуха...

Різко повернувшись обличчям до палацу, я цілковито впевнено пішла до своїх апартаментів. Юнаки обмінялися поглядами і покрокували слідом.

— До речі, мілорде, ти зрозумів, яке бачення наших стосунків має Каролін? — вже спершись до свого робочого столу, мовила я.

— Вважає мене твоїм ворогом, я чув, — погодився юнак.

— Вважає, що між нами досі війна і я тебе не терплю... — ледь усміхаюся. Гра в ворогів дала свої плоди.

— А що ж насправді? — хитрує золхідець.

— Насправді терплю, — байдуже розводжу руками, мовляв, ти ж і сам знаєш.

— Не зовсім те, що я хотів почути, але теж підійде, — сміється брюнет і відкидається на спинку крісла. А я навпаки відходжу від столу і починаю вимірювати покої кроками, снуючи перед очима моїх лицарів. Армель безперестанку бубнить, що це його вина. А я намагаюся розгадати, коли ж допустила помилку, яка зараз поставила стосунки з сестрою під загрозою.

— Не можу тепер цілковито довіряти Леджеру, боюся, щоб він до матері не повернувся, — шепочу я.

— Його стримує ваша домовленість. Леджер до паніки боїться вас обох, коли ви воюєте у відкриту. Він не посміє порушити умови, бо певний, що ти легко уб'єш його матір, якщо він зрадить тебе, — стиха каже Арлет.— Ну а те, що Зачарі— сестра Каролін, поки притримаймо для іншого разу.

— Леджера потрібно першим часом одружити із Вітелі. Це весілля буде твоєю відповіддю Каролін, воно стане запорукою вірності твого кузена, — мудро порадив Армель.

— Що ж, мені доведеться погодитися з цим... Варто! Покличте Леджера! — наказала я, а коли маркіз прийшов до мене, наполегливо рекомендувала йому припинити боятися матір і запитати про дату весілля у короля.

— Він обіцяв тобі призначити день ще минулого місяця. Скільки можна відкладати? — запитувала Я — Чи ти не хочеш цього весілля?

— Як не хотіти, сестро? Так, Ельзо, я піду негайно до монарха... Але він спитає про благословіння матері, а що я скажу йому? Вона досі проти... — стискає плечима кузен.

— Я не маю управи на герцогиню, але Адель з нею подружилася. Мене сестра більше не слухає, спробуй ти поговорити з нею... Нехай заступиться за тебе перед Каролін, — враз до мене приходить гарна думка. Я завжди намагалася удар ворога перетворити на свій козир.

— Гаразд, я негайно поговорю з Адель... — вклонившись мені, маркіз миттю покинув покої.

Минуло кілька днів. Я знову наказала своїм шпигунам шукати людей, які були причетними до викрадення Адель. Крім того їм доводилося і розплутувати грішки Каролін, але крім пліток я не отримувала жодних доказів проти герцогині. Надто гарно замітала всі сліди клята відьма. Розмова Леджера із Адель дала свої плоди. Сестра пообіцяла кузену і Вітелі домогтися згоди матері нареченого на весілля. А це давало мені надії на те, що скорим часом все налагодиться.

— Я хочу, аби ви розуміли, що я не покину вас. Я також буду допомагати, зроблю все, що залежить від мене... — стверджувала принцеса, намагаючись закріпити і за собою титул рятівниці сім'ї.

— Ти обіцяєш? Це лише питання часу? — допитувалася Вітелі, а блакитноока лише стверджувально хитала головою.

— Тоді ходімо до батька, повідомимо йому таку благу звістку! — усміхнулася я і, на мою радість, близнючка одразу ж погодилася.Вперше за тривалий час тепер ми були об'єднані однією справою. Здавалося, що крига поволі скресала, а холод змінювався на тепло. Як виявилося, скарги чорнявої ворожки більше впливали на сестру, ніж мої повчання. Тому на певний час мені довелося припинити нагадувати Адель про уроки, поведінку і її статус, а тим паче оминати гострі кути в розмовах про Каролін. Для егоїстичної татусевої донечки, як колись охарактеризував мене Арлет, я важко працювала над собою, бажаючи віднайти в глибині душі стриманість. Іноді це вдавалося, я стала спокійнішою, але моє серце було створено з вогню, тому забути про спалахи емоцій не доводилося. Я була принцесою, десь кам'яною і неприступною, а десь гарячою та імпульсивною. Я змінювала гнів на милість, вирішувала долі і стріляла очима. Все це вже багато років було незмінною частиною мого життя. Якщо й стримувала себе тепер, то лише заради примирення із сестрою.

— Що ж, красуні мої, якщо так, то готуватимемо весілля, — радісно посміхався батько, коли ми розповіли йому, що згоди матері Леджера буде досягнуто.— Призначимо на першу тижню після Великого посту. Дівчата, я наказую вам разом підготувати церемонію. Але не забудьте, що на черзі ваш двадцятий День народження. Я хочу пишного свята...

Радісно розповідав король, цю радість підхопили і ми. Ідучи коридором палацу поруч із сестрою, я намагалася остаточно загладити відносини між нами:

— Адель, рідненька... Я знаю, що чинила неправильно, — шепочу, зупинившись і взявши її за руку.— Просто вислухай мене, а вірити чи ні— вирішуй сама... Я не збиралася контролювати тебе за допомогою Армеля, як і старого лорда з Ізабель. Я хотіла, щоб ти не дізналася про сльози маркізи, адже боялася твоєї хибної оцінки ситуації. Бажала врятувати тебе від докорів сумління. Але ти не була винною в тому, що Армель і Ізабель не разом. Але я помилялася, бо не повинна була що-небудь від тебе приховувати. Я не маю захищати тебе ціною брехні, бо ти — моя сестра, єдина рідна мені людина. Я не одержима владою, Адель. Я просто люблю нашу сім'ю... Пробач, сестричко...

— Я вірю тобі. І пробачаю, — посміхнулася білявка, торкнувшись мого плеча.— Можливо, це я трохи перебільшила. Тоді стало так образливо, що ти не уявляєш, Ельзо. Наче світ перевернувся, наче мене кип'ятком ошпарили. Мені не потрібно було засуджувати тебе, не дізнавшись правди. Але принц Арлет все пояснив мені...

— Арлет? — дивуюся я, бо пам'ятаю, що він і натяком не обіцяв мені розмовляти з Адель. Він взагалі останнім часом був заклопотаним і не діймав мене постійними візитами, як раніше.

— Так, він... Це ти мене пробач, Ельзо. Влаштуймо свято разом... А щодо весілля, то я ж обіцяла Вітелі. Каролін ігноруватиме тебе, вона ображена за твою гру стосовно її материнських почуттів. Але я знаю, що Леджер і Віті прекрасна пара, тому зроблю все, аби допомогти їм одружитися. Про це не хвилюйся...

— Моя рідна, — посміхнулася я, міцно її обійнявши — Я постараюся ніколи не засмучувати тебе, ти лише вір мені...

— І я теж постараюся, — щиро відповідала блакитноока. Зовсім не розумію цих дивних раптових приємних змін, але передчуваю допомогу принца. Тому й посміхаюся сама до себе дуже радісно, бо тепер точно знаю, що та кам'яна міледі, якою я була до зустрічі із золхідцем, ніколи не почувалася такою щасливою від різних дрібниць, як теперішня я, королева сердець.

— Ельзо, головний кухар обіцяв навчити мене готувати печеню з яблуками. Мені можна відвідувати кухню замість уроків історії і політики? Будь-ласка, хоча б кілька разів... — з усмішкою просила вона. Я була проти, але не могла втратити шанс порозумітися із сестрою, а тому погодилася.
А коли окрилена принцеса мчала до свого нового вчителя, я лише посміхалася їй услід.

— Ваша Високосте, посли запитують, чи приймете ви їх сьогодні? — за моєю спиною прозвучав знайомий голос Лера.

— Пізніше. Скажи мені, друже, де зараз принц Золхіди Арлет? — дружелюбно посміхаюся старому слузі.

— Наскільки мені відомо, то Його Високість досі на нараді лицарів. Він же нещодавно посвячений, тому не може пропускати жодну із них.

— Це добре... — киваю я і впевнено крокую за покликом серця у сад. Ще за кілька кроків до надворішніх дверей відчуваю морозець, а тому сильніше кутаюся у хутряну шаль. Щоб зігрітися, швидкими кроками поспішаю туди, звідки одразу ж побачу, коли лицарі покидатимуть залу для своїх нарад. Хоч би вони не довго, щоб я не покрилася інеєм, чекаючи на цім морозі. Пощастило! Ще здалеку я почула гамір, створений із чоловічих голосів, а за мить— узріла цілий натовп. Всі вони весело про щось перемовлялися, дружно сміялися і загалом мали дуже гарний настрій. Саме до них я й упевнено прямувала, ховаючи свої холодні руки у шалі і проклинаючи рукавички, які ні крихти не гріли.

— Увага! Її Високість принцеса Ельза! — вигукнув котрийсь із вартових, а чоловіки миттю почтиво поклонилися мені, віддаючи шану, і водночас гадали кому випаде така честь, заради кого я прийшла до них.

— Ваша Високосте, — уклонився ще раз найдосвідченіший лицар, який, до речі, був тим самим батьком леді Ізабель. Він, як завжди, демонстрував прихильність, але мав одну особливість —ненавидів пустої балаканини, тому розмовляв суто по-справі. Він поцілував мою руку і впевнено запитав: — Ми раді бачити вас... Щось сталося, моя міледі? Чи можемо ми допомогти вам?

— І я дуже рада, вельмишановний герцоге, — привітно посміхаюсЯ — Ваша нарада закінчилася?

— Так, принцесо...

— Тоді я можу зробити крадіжку лицаря? — широко посміхаюся я, пробігшись очима по юних маркізах і віконтах, що вже майже обступили мене з усіх сторін.

— Тільки, якщо ви украдете його не назавжди... — пожартував лорд, уклонившись мені ще раз.

— Ні, що ви. До завтра точно віддам, — сміюся я, але знайти очима Арлета або хоча б Армеля, котрий теж має бути тут, ніяк не можу. Проте серцем відчуваю, що вони десь поруч.

— Тоді, будь ласка... Допомогти вам буде щасливий кожний, — усміхається герцог і жестом руки вказує на молодих воїнів і знать.

— Це приємно чути, але я вже знаю хто мені потрібен. Принц Арлет Золхідський тут? — так і не знайшовши його, врешті розбиваю надії юнаків. Вони розступаються, даючи мені і кароокому шлях одне до одного. Арлет усміхнено підходить, низько схиляється у поклоні, потім цілує мою руку і впевнено каже:

— До ваших послуг, моя принцесо...

Я киваю головою, вітаюся із