Глава 1

Проходьте... Сідайте зручно і заплющуйте очі... У комфорті— істина. Ви чуєте мій тихий, але дзвінкий голос? Вслухайтеся у нього, відчуйте живо, душею, у барвах і відтінках кожне слово... Відпустіть уяву, нехай літає у дивовижному світі, де реальне все, про що ви почуєте... Я розкажу вам одну історію, але хочу попередити, що все сказане— правда. Ви готові почути мене? Тоді розпочнімо...
Уявіть імперію... Велику— величезну... Не якесь одне місто, а цілі герцогства, баронства, якими правлять мужні лорди, барони, герцоги і інші вельможі... Імперію з прекрасними краєвидами, мальовничими селами, непроникними лісами, ріками з чистою блакитною водою... Її шляхами мчать славетні лицарі, здобуваючи славу, подвиги і жіночі серця. Ім'я державі— Ендаласія. Уявіть палац... Величний, прекрасний, із кам'яними мурами, романтичними башточками, великими терасами, балконами та безліччю таємних проходів. Там у коридорах горять смолоскипи, а стіни вбрані килимами, прикрашені позолоченим орнаментом... Там у саду різноманіття квітів, поміж якими височіють елегантні бесідки та дивовижні фонтани. Уявіть прекрасне озеро, на якому багато зеленого латаття, але вже двадцять років не квітнуть лілеї. Уявили? А тепер нехай ваша уява намалює силу— силенну народу під головною терасою палацу, а на балконі трьох людей: гордого мужнього і славного монарха Аделарда та дві його прекрасних донечки — світловолосих красуні. Піддані гучно вигукують гасла, серед яких чітко чуються наступні слова:
— Хай живе король Аделард! Хай живе принцеса Ельза! Хай живе принцеса Адель! Хвала Ендаласії!
А тепер ще раз уявіть озеро. Уявіть, як двадцять років тому воно буяло білими лілеями, а після тієї страшної зими, коли молода королева померла при пологах, а маленьку принцесу викрали злі люди, на озері на заквітла жодна квіточка. Певно, вам цікаво, який зв'язок мають принцеси і природа? Я розповім...
Великі століття могутньою Ендаласією правила династія, що іменувалася родом Білої Лілеї. Кожна принцеса здавна носила титул квітки, вважалася нею. В старі часи існувало пророцтво, що лілея, чиста донька Води і Місяця, не буде квітнути там, де багато зла. Коли герцогиня Каролін, вдова брата короля, заради трону насмілилася викрасти доньку монарха, чорна тінь впала на палац Ендаласії. Але цьому дневі, коли втрачена принцеса повернулася додому, судилося змінити історію і виправити помилки. Не дивлячись на те, що осінь поступалася зимі, надворі було не по-зимовому тепло. Настільки, що дівчата не ховалися в шалі, а природа вирішила, що час сну закінчився. На один день, але тепло перемогло холод так, як добро завжди перемагає зло. І лілея на головнім озері показала з— під води свою світлу голівку. Посміхнулася батькові— Місяцю, підморгнула королівській сім'ї і поринула в сон до весни... Відтепер все буде так, як слід. Ні, милі читачі, це не містика. Всього лише маленький хепіенд на початку історії.
Звідки я знаю про ці події? Все просто.
Я і є одна із двох ендаласійських лілей, відображення квітки у плоті людини. Я — та, яка розквітала на очах народу протягом багатьох років. Та, хто досягла великих висот, але найголовніше мені ще доведеться здобути.
Моє ім'я Ельза Ендаласійська, я уже не єдина принцеса та спадкоємиця трону свого батька. Як виявилося зовсім нещодавно, що в мене є сестра! Сестра— близнючка, з котрою мене розлучили в перший день нашого життя. Мій добрий янгол, моя невинність, добра сторона мене самої. Викуп за її повернення я платила своїми слізьми і стражданнями, свою душу рвала на шматки, а потім склеювала те, що залишилося, і жила з цим далі.
Виросла цілеспрямованою і наполегливою, отримавши бездоганну освіту, навчившись усіх тонкощів придворного етикету і припалацових інтриг. Очолила численні благодійні фонди у віці п'ятнадцяти років. У сімнадцять перейняла на себе обов'язки королеви, стала з'являтися на королівських нарадах, приймати послів та відвідувачів, таємно навернула на шлях захисту імперії гурт розбійників і стала їх ватажком, здобула звання "найвпливовішої принцеси свого часу" і "королеви балу", а також снігової королеви через велику кількість розбитих сердець на своєму рахунку. Але все це виявилося сухими фактами біографії. Тепер розумію, що я не була щасливою. Лише вірила в те, що все гаразд. Щастя заіскрилося на небосхилі у день, коли в серці забриніла любов. Спершу до батька, до тітоньки любов, яку я винесла із дитинства. До названого брата, до найкращої подруги, що стали моїми найвірнішими вболівальниками. Любов крізь палючу ненависть до людини, яка стала моїм рятівником від смертей тілесних і духовних. Його звати принц Арлет Золхідський. Впевнено увійшовши у моє життя, він не питав дозволу і згоди, коли розірвав усі ланцюги, які сковували мої руки, і нахабно викрав мене з полону небажаних династійних шлюбів, став опорою, другом і радником. Він навчив мене й ще одного— любові до мого кузена, сина жінки, що іменується найзлійшим моїм ворогом. Любов— убивча, вона зробила мене ранимою. Любов— цілюща, бо подібно щитові закрила від смертоносних стріл. Любов цих людей рятувала мене і зцілювала, любов до них дарувала сили і наснагу. Та попри все мені жахливо не вистачало сестри, наче серце здогадувалося, що вона жива. І ось, знайшовши її, я узріла справжнє щастя. Моя сім'я відродилася, ми перемогли минуле, але, на жаль, наші вороги, всі ті, хто були задіяні у злодіяннях, всі ті, хто шкодять нам досі, ще не покарані. А тому я не матиму спокою, поки справедлива розплата не впаде на голови винних у бідах моєї рідні, моєї імперії...
"Розквіт лілеї"— означає те, як через двадцять років беззахисна, але така сильна квітка перемогла мороз і в кінці листопада засяяла своєю красою і ніжністю, наче дала нам урок боротьби і любові, світла та добра. Але з іншої сторони мається на увазі сходження на трон принцеси — законної спадкоємиці, перемоги над епохою страхів і війни...
Мені належить виконати найвідповідальнішу місію— захистити мою сестричку, сім'ю і всю імперію від тієї злої відьми, що роками отруює наше життя і намагається знищити все, що для мене цінне.
Ну а насамперед, виконуючи волю мого батька Його Величності короля, всю свою енергію направлю на навчання сестри, адже щоб жити у палаці, їй потрібно вміти бути принцесою. І зробити це до дня зимового балу, що відбудеться рівно через місяць на честь повернення міледі. Це означає, що за чотири тижні їй доведеться опанувати історію, правила етикету у спілкуванні і за столом, мистецтво танцю, стиль поведінки, а що важливіше— це навчитися не соромитися, бути впевненою у собі і визнати себе донькою монарха. Тобто за тридцять днів зробити те, чому я вчилася практично дев'ятнадцять років день у день з суворими вчителями, а згодом практично. Є й ще один важливий нюанс: моя мила сором'язлива сестричка зовсім не бачить себе у вищому світі і повсякчас намагається сховатися за моєю спиною, але, бувши дипломатом і політиком, я усвідомлюю, що в нашому жорстокому світі Адель не зможе сховатися від самої себе. Їй не дозволять, їй не дадуть спокій прибічники наших ворогів у обличчі герцогині Каролін, винуватиці всіх бід. Крім того Ендаласії потрібна її принцеса, а принцесі потрібна Ендаласія.
Після урочистого наречення минуло кілька днів, що ми провели разом і з нашими друзями Арлетом, Армелем, кузеном Леджером та чарівною Вітелі. Варто зауважити, що від моєї команди сестричка була в захваті. Вона надзвичайно подружилася із чорнявою донькою ворожки, їх погляди на життя цілковито співпадали, вони завжди знаходили спільні теми і іноді жартома об'єднувалися проти мене. Із Леджером, нашим братом у других, Адель також одразу ж поладнала. Та й це не дивно, оскільки вона була справжнім янголом! Арлета принцеса якось оминала, а він не міг надивуватися наскільки ми не схожі характерами, ну а Армелеві симпатизувала, але приховувала це і тому соромилася його. А я намагалася не втручатися в їх відносини. Гадаю, що час все поставить на свої місця. Поруч з нами у палаці жив названий братик світловолосої Енріко, котрий з першого ж дня прикипів до мене. І я полюбила його надзвичайно. Мені здавалося, що якби у нас із Арлетом був син, то він скидався б саме на цього хлопчика хоча б своєю сміливістю, хитрістю, почуттям гумору і легкою беззлобною трохи нахабною вдачею (цього добра вистачає як у мене, так і в кароокого золхідця, саме тому мені страшно уявити, які діти можуть бути у батьків з такими однаково нестерпними характерами, як у нас). У рідній сім'ї маленького всіма цими рисами володіє лише мати хлопчика пані Меліса. На превелике щастя, дитя не схоже до свого батька Оскара, котрому я суворо заборонила потрапляти мені на очі. Попри прохання Адель бути сильнішою, забути і пробачити, я не могла заплющитися на відношення селян до моєї близнючки. Любов до сестри і Енріко рятувала від мого гніву жорстокого та кОрисного "татуся" і пихату баронесу Айседору. Але думкам про них я не присвячувала багато часу. Вперше за довгі місяці на душі моїй було легко й хороше, а тому я відкрила своє серце і огорнула рідних любов'ю. Та й вони зробили у відповідь те саме. А проте все хороше мусить колись закінчитися, а нам потрібно іти далі. Продовжувати відпочинок не залишалося часу: календар невпинно нагадував мені про наближення зимового балу, а я розуміла, що час для адаптації сестри сплив і тепер потрібно розпочати серйозну підготовку.
Сьогодні я прокидалася з якоюсь тривогою, котру б не змогла описати або зрозуміти. Дякуючи тому, що ліжко у моїх покоях тепер стояло близько до вікна, я першою справою відгорнула рукою занавіску і виглянула в королівський сад.
Сонце дарувало свої перші проміньчики, але вони вже не могли зігріти землю. Віти напівоголених дерев були вкриті легкою памороззю, неначе велетенський павук срібною павутиною заповив усе навкруги. З легкими дотиками сонячного проміння, іній переливався всіма барвами веселки, засліплюючи мене красою. Поволі осінь покидала нас, передаючи права своїй грізній сестрі. А що для вас зима? Час вічного сну і перехід у царство безмежного однаково білого простору, чи навпаки іскриста казка загадковості і таємниць, припорошених снігом? Кажуть, що з першими морозами природа помирає. Не вірте, це не правда. Вона лише засинає, щоб набратися сил і знову забуяти різнотрав'ям навесні. Вона засинає і сниться їй казковий сон про щастя.
Швидко піднявшись із ліжка, я миттєво кинулася до гардеробної кімнати. Напівдорозі мене зупинила вірна фрейліна Івейн, суворо наказавши чекати на місці. Я засміялася про себе на її безстрашність командувати мною і подалася до дзеркала. Сьогодні я маю сяяти, наче та перша паморозь. А проте від щастя, що я зазнала останніми днями, проведеними із друзями, я й так засліплюю вродою. Легкість і душевний спокій, незрівнянний шарм і природня краса... Чи буває кращий рецепт чарівності? Одягаю розкішну сукню білосніжного кольору із довгими рукавами, тугим корсетом, щоб підкреслював стрункість, і доволі відкритим декольте, навкруги обгорненим дорогим хутром. Пишний поділ, вкритий діамантами, атласні вставки, висока діадема... Виглядаю справжньою королевою. Арлет оцінить, хоча мені повинно бути на те байдуже. Та не важливо.
— Ваша Високосте, Його Величність запрошує вас на сімейний сніданок, — повідомляє мені вірний старий слуга Лер, на що я радісно киваю головою:
— Уже іду...
Легким жестом руки, притаманним лише жінкам, поправляю свою зачіску і гордо поспішаю до покоїв батька. Сімейні сніданки я люблю, тим паче сім'я тепер у повному складі. Вартові ще здалеку переді мною розкривають двері і поклоном вітають усі слуги. Гордо ступаю в апартаменти монарха, з ласкавою посмішкою оглядаючи присутніх. Повний склад, всі друзі на місці. Обожнюю такі "сімейні" застілля. Граційно вклоняюся батьку і підходжу до нього ближче. Вже по теплі його очей розумію, що король має прекрасний настрій.
— Моя чарівна донечко, — усміхається він та одразу ж обіймає мене, а потім заглядає в зелені очі і продовжує із певною долею засудженнЯ — Ельзо, ти завжди приходиш останньою. Це в тебе така традиція чи ти не вважаєш пунктуальність гарною якістю?
— Пробачте мені. Просто люблю з'являтися ефектно. Чим довше чекають, тим більше цінують, Ваша Величносте, — дзвінко відповіла я, а в тон мені одразу ж вигукнув Леджер:
— Та вона приходить раніше всіх, але чекає за рогом в коридорі і не заходить, поки не зійдеться вся сім'я...
Дружній регіт сколихнув покої. Двома кроками я дісталася кузена і, обійнявши його однієї рукою, весело додала:
— Мій братик все знає, ми з ним разом в тому коридорі сидимо, але він заходить трохи раніше...
На це русявий щипає мене за талію, я смикаю його за носа і міцно обнімаю. А вже потім тепло вітаюся із тітонькою, а далі поспішаю обійняти свою велику дружню родину зі словами:
— Обожнюю нашу сім'ю в цьому складі...
Каролін не прийшла або її не запросили, зате була Адель, Вітелі і два нерозлучних друга Армель та Арлет. Перший звав мене улюбленою сестричкою і посилав якісь дивні смичкуваті погляди, вказуючи ними на блакитнооку міледі. Він однозначно щось намагався мені сказати, попросити, але сенс того я розуміла мало. А золхідський принц галантно цілував руку і вражено розглядав мій образ снігової цариці, наче бачить мене вперше. Він же й загадково шепотів, що зачарований мною і при цьому поводився цілковито впевнено. "Які всі сьогодні дивні"— думалося мені, коли я граційно всідалася за стіл між батьком і сестрою. Поруч із Адель розмістилася Вітелі, а навпроти нас сиділи Армель, Арлет та Леджер. Ну а місце королеви навпроти монарха незмінно займала розкішна герцогиня Делайн. За дружніми бесідами ми розпочали трапезу, однак мені все не давав спокою названий брат, котрий все намагався мімікою про щось попросити. Я мало розуміла, що ж йому потрібно. Благо, що хоч інші прийнялися до поїдання страв і не звертали на нас уваги. Однак, не всі. Арлет з легкою посмішкою слідкував за нашими дебатами аж до тієї пори, поки я не усвідомила зміст прохання мого доброго друга. Річ у тому, що закоханий Армель хотів помінятися зі мною місцями, аби сидіти поруч із Адель. Святі небеса! Вони обоє такі сентиментальні, так цінують різні дрібниці, що це іноді мене просто виводить із себе. Я була іншою. Арлет був іншим... А проте щастя моїх милих сестри-близнючки і названого брата для мене святе, тому задля них мені знову доведеться зіграти придворними в шахи. Важко зітхаю, кидаю погляд на Арлета і ледь стримуюся, щоб не розсміятися. Золхідець теж усе зрозумів, тому з цікавістю чекає моїх дій. А я, наче на зло, не могла вигадати нічого кращого за ту дурню, яку влаштувала через мить. Раптово жмурюся, наче мене сліпить сонце, котре сьогодні сховане за хмарами, і звертаюся до блакитноокої сусідки:
— Адель, мила, тобі сонце не заважає?
— Сонце? — дивується сестра і стискає плечима.— Та ні... Сьогодні похмуро...
— А мені блистить... Просто в очі. Від тарілки відбивається і блистить...
— Ельзо, яке сонце? Як воно тобі світить? — усміхається батько, розуміючи, що цей цирк має значення.
— Та, певно, відбивається від інію, — видаю перше, що приходить у голову і знову дивлюся на сестру: — Я можу попросити тебе сісти на моє місце поруч із батьком? Будь ласка, Адель. Бо я осліпну зараз...
— Авжеж, рідна, — швидко погоджується та і миттєво міняється зі мною місцями. Це вже добре, тепер залишилося пересадити Армеля поруч із Адель. За мить продовжую виставу, не зважаючи на те, як хитро посміхається Арлет і як запиває він вином свій істеричний сміх, щоб не видати мене.
— Адель, тобі не світить?
— Та ні, сестричко. Ні крихти... — дивується та і розгублено вдивляється у вікно, розмальоване морозом. Моя добра наївна сестра, як я люблю її!
— А тобі знову світить, Ельзо? — дивується тітонька.
— Світить... — стискаю плечима.
— Вітелі, а тобі світить? — м'яко запитує король. Моя подруга переводить на мене розгублений погляд, після чого тихо видає:
— Не завжди, Ваша Високосте. Але іноді дійсно світить. Коли вітер оту гілку перед вікном хитає, то й мені трохи очі ріже від променю сонця, що відбивається від паморозі, — моя чарівна красунечка! Яка ж вона вірна і кмітлива: здогадалася. Я одразу ж вдячно на неї поглянула і у відповідь отримала посмішку.
— Це у вас з зором щось... — усміхається Леджер.— Мені взимку теж постійно очі ріже, все засліплює навкруги. Особливість така...
Мої рідні друзі. Підтримують, як можуть. Арлет теж хоче щось сказати, але ледь стримує сміх. Врешті переборює себе і серйозним голосом звертається:
— Так і світить, моя міледі? Не сиди навпроти вікна, побережи очі...
— Ти маєш рацію, — ледь стримую свій власний сміх я і звертаюся до Армеля зовсім ніжно: — Братику, не хочеш сісти на моє місце, а я на твоє сяду?
— Звісно, Ельзо, хіба ж я не турбуюся про тебе? Тут нічого не світить, ходи, сядь тут...
Я награно потираю очі і обходжу навколо столу, потім граційно розміщуюся на крісло Армеля поруч із королем та Арлетом, навпроти моєї сестрички. Названий брат допомагає мені сісти і турботливо запитує чи тепер мені краще і чи не принести води, аби я вмилася. Я з усіма правилами етикету рясно дякую йому і відправляю сісти на вільне місце поруч із Адель, котра зачарована турботливістю маркіза. Місію виконано.
— О, Арлете, ти теж тут. Яка несподіванка! — для знищення напруги в атмосфері покоїв жартую я, а кароокий лише м'яко і тепло посміхається, кидаючи ніжний погляд.
— Тепер і мене сліпитиме сонце, Ваша Високосте...
— Це ж чому? — здивувалася я.
— Ну як же? Коли ти сиділа навпроти, я ще мружився, а тепер як будеш поруч, то зовсім осліпну від цього сяйва, міледі...
— Після цієї заяви навіть не чекай, що я кудись переміщуся знову. Ти ж знаєш, всі знають, як сильно я тебе люблю. Буду засліплювати й далі... — сміюся я.
— Чого можна ще бажати? — радо погоджується принц, а в той час слуги змінюють місцями наші з Армелем столові прибори і я беруся до трапези. Маркіз вдячно мені посміхається, а золхідець узагалі покидає їжу і зачаровано розглядає моє обличчя, аж поки я не стаю йому на ногу, цим самим привівши до тями. Принц натяк розуміє, відводить погляд і намагається стати серйознішим. За цим усім з усмішкою спостерігає батько, а тітонька вдається до жартів:
— Як гарно розмістилися, правда, Аделарде? Ти між донечками — красунями й сам помолодів...
— Атож! — погодився батько.— Оце так потрібно було одразу розмістити всіх. Але сонце, іній, дерева, які хитає вітер, і Ельзин зір проворніші за мене, старого...
— Ти не старий, татусю, — усміхаюся я, а він лише сміється.
Дійсно, нам давно потрібно було сісти так, як зараз. У той час, як Арлет випробовував моє терпіння і пропонував мені м'ясні запіканки, а я у відповідь засипала його тарілку дієтичним салатом, бо більше люблю дії, ніж просто слова, Армель і Адель ніяково перезиралися та стиха розмовляли, маскуючись легкими посмішками. Король зацікавлено розглядав тих дві цілковито протилежних картини, між якими він опинився.
— Ти впевнена, що це їдять? А я потім не перетворюся на якогось козлика? — пошепки сміявся кароокий принц, вивчаючи зміст "трави", як він назвав мою улюблену страву.
— Ну ти, коли їси м'ясо, то ж на тигра не перетворюєшся... — сарказмом кидалася я.
— На тигра ні, а от на лева... — підморгував юнак, багатозначно посміхнувшись.
— Від лева лише довга смичкувата грива і та якогось дивного чорного кольору. Не вір у магію, з'їж салатик. Корисно... — піджартовувала я.
— А ти не боїшся в зайчика перекинутися? Мені здається, що процес уже розпочався, Ельзо. Ти вже й на зиму кольорову шубку змінила білою хутряною... — жартував брюнет, торкнувшись багатого комірця моєї сукні. Я ледь стрималася, щоб не розсміятися.
— Ще одне слово і я тобі тацю на голову закладу, Арлете! — весело шиплю йому, але тієї ж миті принц ліктем торкає моєї руки. Я вже починаю сердитися, але раптово помічаю, що за нами спостерігає король. Юнак просто намагався мене попередити. Гаразд, доведеться промовчати.
— А ви любите їзду верхи, Адель? — в той час по іншу руку монарха відбувалася також важлива розмова.
— Обожнюю, Армелю. Мене навчив дядько Генріх, а баронеса часто відправляла у місто з дорученнями. Тоді я сідлала свого коня і мчала на ньому вперед. Мені здавалося, що якщо ми будемо мчати швидко, то зуміємо злетіти. Щоразу мріяла, що так я приїду в нове життя, — посміхалася Адель, не піднімаючи очей до обличчя мого друга.
— Не повірите, я теж раніше обожнював кінні прогулянки. Але Ельза не любить їзду, а я без принцеси — нікуди. Тому часто не випадало нагоди... Адель, а хочете якось покатаємося разом? Я покажу вам прекрасне місце, — з надією шепотів Армель, а світловолоса майже непомітно зиркнула в його очі і яскраво посміхнулася:
— Було б чудово... Я згодна.
Загалом це був розкішний і прекрасний сніданок. Я віддавила всі ноги Арлету у відповідь на його жарти, а Армель лагідно торкнувся руки своєї принцеси, врешті даючи їй зрозуміти, що вона йому не байдужа.
Та й цим не обмежився сніданок, приніс нам ще радісні події, адже Леджер попросив монарха назначити день весілля із Вітелі. Моя подруга розцвіла щастям, а тітонька Делайн милувалася нами всіма і просила Всевишнього зберегти такі прекрасні дні.
Після чаєпиття на зручних м'яких диванах наші лицарі вирішили зробити цей день ще більш незабутнім. Усі вони стали просити монарха дозволити нам пробайдикувати ще й сьогодні. Але заважала їх планам я, яка одразу ж поспішила висловитися:
— Ні-ні-ні! Ви можете йти, куди забажаєте, а у нас із Адель є важливі справи. Наше свято за місяць, сестро. В нас мало часу, щоб усе вивчити...
— Ти маєш рацію, доню. Вам потрібно зайнятися підготовкою, — одразу ж погодився король.
— Присвяти свій час сестрі. Твої справи у фондах та при палаці я візьму собі покищо, — додала тітонька, а я вдячно їй посміхнулася.
— Все правильно. Поки можеш не приймати відвідувачів і послів, але не забудь, що головну зимову королівську нараду маєш провести ти. Я наказав тобі підготувати нові закони. Вони ще не готові? — суворо запитував монарх.
— Ще ні, Ваша Величносте, — а я й справді не встигла підготувати це завдання, адже отримала його лише кілька днів тому.— Адель, ходімо... Вперед до перемоги! З вашого дозволу, Ваша Величносте...
Тієї ж миті поклонившись, я впевнено і рішуче покинула покої разом із новоспеченою принцесою та чорнявою подругою, яка також вирішила долучитися до нас. "Тобі теж не завадить потренуватися, адже скоро ти повноправно увійдеш у склад королівської сім'ї, хоч ти й завжди була моєю сестричкою"— зауважила я ще, коли ми знаходилися в апартаментах монарха. Тоді ж за турботу про його наречену щедро дякував Леджер, оскільки мав причини хвилюватися. Хоч Вітелі знала правила і звичаї, а проте впевненості у собі на святах та прийомах їй бракувало через невисоке походження. Доньку ворожки мало приймала в своє коло напищена знать, а це турбувало мого кузена.