Глава 21 (2)

Хвиля шоку пробігла обличчями присутніх, прохолодним вітерцем стерши геть усі емоції, окрім шаленого подиву. Я дивилася в усміхнене обличчя батька, ніжне й заворожене — тітоньки, але не могла повірити, що ось воно, звершилося... Ще два роки тому я з нетерпінням чекала цього дня. Але тепер... Тепер трон для мене був тягарем. Я не хотіла влади без Арлета, а по моїх щоках потекли гарячі сльози. Втративши силу в ногах, я впала навколішки перед батьком, схилившись чолом до його руки і з краплями останніх надій благала:

— Будь ласка, тату... Не треба. Не зараз...

— Імперія не чекає, влада не любить чекати, моя маленька, — лагідно промовив він. — Торік ти сказала, що не готова. І ось тобі двадцять один рік. А це навіть пізніше, ніж ми планували. І повір: ти давно готова. У тобі є розум, і щирість, запал та сила... Ти — саме поєднання найбільших суперечностей. Талановита, обдарована та рішуча. Я знаю: з тобою Ендаласія стане могутнішою, ніж за усе своє багатовікове існування. Ти не просто збережеш її, але й перетвориш на величезну сильну розвинену країну, укріпиш союзами... Всі давно мріють про твоє сходження...

— Але я не заміжня... — шепочу, все так же не встаючи з місця.

— Тепер це не важливо. Я вже казав: влада не чекає. Я все ще твій король, тому ти змушена підкорятися. Це був наказ, Ельзо. Залишилися лише формальності: прийняти імперію та влаштувати коронацію. Ти повинна це зробити. Ти ж моя дочка, а, отже, ти — королева... — голос Аделарда Ендаласійського звучав сталево й могутньо. І я дійсно не мала іншого виходу. Витерши свої сльози з вродливого обличчя, я піднялася на ноги, а перш ніж прийняти імперію провела схвильованим поглядом по рідних. Тітонька, Армель, Вітелі, Леджер і навіть Арлет сяяли радістю. Вони пишалися тим, що були присутніми при такій історичній події. На обличчі останнього я затрималася трохи довше. Його реакція — суміш щастя та болі. І врешті, заглянувши мені в саму душу своїми бездонними карими очима, принц-кон схвально кивнув мені — підтримав. Хоч ми обоє чудесно розуміли, що тільки якщо в мене не виростуть крила, я нізащо не можу відмовитися. Та й навіть якби виросли, довелося б ховати їх за мантією та крізь власне спустошення, гореч і біль вести імперію у світле майбутнє.

— А як же Адель? — самими лиш вустами спитала я, знайшовши поглядом і сестру, яка теж встала з ліжка. Білявка яскраво посміхнулася:

— Відрікаюся...

— Адель — теж моя донька і я дуже люблю її, але разом з імперією я передаю тобі обов'язок дбати про всіх, хто знаходиться у цих покоях. Тепер ти — берегиня сімейного вогнища. Прав гідно і не бійся віддати владу власним дітям, коли побачиш, що вони готові. Я вірю в тебе, донечко...

І ці слова придали мені сил. Витерши останніх кілька сльозинок, я впевнено й рішуче прийняла атрибутику влади з подушечки у батькових руках.

— Перед вами Її Королівська Величність Ельза Ендаласійська, правителька нашої священної імперії! — гучно виголосив Лер. Тієї ж миті Адель, Вітелі та моя вірна Івейн схилилися у низесеньких реверансах до самої землі, а в той час Арлет, Армель, Леджер, старий Лер, лікар Василій та вартові, які були свідками знаменної події, різко впали на одне коліно, вітаючи нову королеву. І лише тітонька Її Світлість герцогиня Делайн залишилася гордо стояти, ледь схиливши переді мною голову, та лежав на ліжку тепер уже Його Величність король-батько , перший у імперії за всі часи її існування король, котрий зрікся влади на честь доньки, якою тепер щиро пишався.

— Будь ласка, встаньте, — впевненим голосом десь за хвилину по тому дозволила я.

— Ваша Величносте, що ви накажете? — підбіг до мене Лер, та низько вклонився.

— Готуйте коронацію, — наче вирок, прозвучали мої власні слова.

— Як ви накажете, міледі, — знову вклонився той.

— Я хочу переобладнати Малу залу. Там не буде престола. Поставте там великий стіл і крісла. Нехай до коронації все буде готово, я проведу першу нараду в якості королеви зі своїми вірними помічниками. Я буду правити з ними...

— Хто ці помічники, Ваша Величносте?

Я м'яко посміхнулася, окинувши величним гордим поглядом присутніх:

— Їх Королівська Високість принцеса та принц Ендаласії, герцоги Ендаласійські, Її Світлість герцогиня, король-батько за його власного бажання, принц-кон та навіть один старий вірний слуга по імені Лер. Знаєш такого? Список поповнюватиметься. Крісел має вистачити для усіх. Не скупіться ні на що...

Лер вклонився до самої землі, натомість інші легко засміялися.

— Розішліть запрошення в усі королівства і всій знаті, ми будемо раді кожному. Мій народ теж повеселиться. Нехай у всіх фондах, на вулицях, на ринках ставлять великі столи для нужденних і ввесь час роздаються їжу. Усім послам вишліть подарунки, але найбільше подбайте про дітей та жінок з бідних сімей. Нехай наші люди навідають народ, походять селами та містами без відома знаті та складуть список нужденних. В честь коронації ворота в палац будуть відкритими три дні, але посилимо охорону. Армії — підвищену платню. Влаштуєте конкурс кращих стрілків, бійців, що там ще? Людям потрібне свято. Блазні нехай гуляють столицею і веселять народ, вистави для всіх три дні за рахунок скарбниці. Може сам щось згадаєш, чи підкаже хтось, то виконуй: я лише "за". Свято має бути величне, розкішне. Ми можемо собі дозволити. На цьому поки все, але далеко не тікай.

— О, Ваша Величносте, це так щедро, — радісно посміхнувся Армель. Втім, вони всі сяяли, наче новорічна ялинка.

— Годі ламати язика, для вас я просто Ельза.

— А що буде з нами? Ти дозволиш нам жити в наших маєтках? — перед тим вклонившись, запитав Леджер і пригорнув щасливу Вітелі.