Вибір серця

— Яка чудова пара! — не могла натішитися Моніка, мати Селести.

— Просто чудо, а не пара, — відповів іронічно Вільям, поглядаючи, як широкими сходами у переповнений гостями зал спускаються донька та Едгар. — Все як ти мріяла.

Чоловік перевів погляд на Рафаеля, котрий скромно стояв у куточку й геть невесело поглядав на передноворічне дійство.

Едгар тим часом підвів майбутню наречену до мікрофона, обплетеного трояндами, й привітався з гостями. Його очі горіли гордістю та щастям.

Почувши, що Селеста повернулася жива й здорова, майже одразу, годинки через три, прилетів до неї, як колись казала дівчина, соколом. Цілував її руки та щоки й ледь не ридав від щастя. Клявся в коханні й обіцяв, що в майбутньому зробить усе, аби таке більше не повторилося. Селеста лиш посміхалася. Єдине, що сказала: «Не запізнися хоч на заручини». І пішла до себе.

А тепер в новорічну ніч вони стояли перед величезним зібранням гостей, щоб заручитися.

Едгар перший взяв слово й залив зал солодкою промовою про те, як кохає любу обраницю, як вдячний батькам та долі, що подарувала таке щастя.

Тим часом до Рафаеля підійшов Бен і повів за собою.

— Куди ви мене тягнете? — здивувався юнак.

— Пані наказала вам піднести обручки.

— Конюху? — витріщив очі.

— Чи ви її не знаєте? Вона любить, щоб не так, як у людей. Тримай. Зараз пані буде слово мовити, тож ти повинен вже там стояти. Та не порозкидай перстні, бо буде діло.

Рафаеля випхали на «сцену» з червоною подушечкою в руках, на якій виблискували куплені Едгаром перстні. Конюх несміливо підійшов до пари й став поряд. Почувався геть ніяково. А тут ще Селеста озирнулася на нього й чомусь усміхнулася. Бідний аж спітнів. Купа знатних людей і він з конюшні з цією дурнуватою подушкою.

Прийшов час Селесті мовити слово. Едгар самовдоволено поступився їй мікрофоном, зневажливо змірявши поглядом Рафаеля. Хлопець лиш стенув плечима.

— Учора я думала, що втратила своє кохання, — поглянула на Едгара, який відповів їй котячою посмішкою, — та виявилося, що справжні почуття не так легко загубити. Свою пару, послану Небесами, ми ніколи не втратимо, бо призначені одне для одного ще до народження. Ми можемо довгий час не помічати обранця, але обов’язково настане мить, коли кокоро розтопить лід й розквітне для закоханих.

Рафаель здивовано підняв погляд на Селесту, бо добре знав легенду квітки.

Дівчина тим часом повернулася до нього й попросила покласти подушку на столик. Тим часом Бен виніс кокоро й став поряд з конюхом. Юнак насторожився.

— Ви знаєте таємницю кокоро? — продовжила дівчина.

По залу пробіг шепіт. Ніхто не знав. Лише Вільям продовжував хитрувато посміхатися, спостерігаючи за дуже цікавою для нього виставою.

— Всім відомо, що острів Джомей переповнений дивами. Кокоро росте саме там і випускає бутон перед початком зими, а в морози покривається льодом, — почала розповідати Селеста. — Ніщо не може його розтопити, окрім весняного сонця. Але бутон квітки й тоді не розпускається, в’яне й зникає. Чому? Бо квітне кокоро лише для по-справжньому закоханих людей, саме їхні почуття спроможні розтопити кригу.

— Я забув коней погодувати, — сіпнувся Рафаель, та Бен став йому на ногу й наказав лишитися.

— Тому сьогодні, — поглянула Селеста на батька, — я обіцяю заручитися лише з тим, хто разом зі мною зможе розтопити цей лід.

— Я щось не зрозумів? — підійшов до неї Едгар. — Це новий сценарій?

— Так, — усміхнулася. — Новий. Бери квітку.

— Що за дурня?

— Ти невпевнений у наших почуттях? — спитала вимогливо.

— Бери! — почулися голоси гостей. — Не бійся!

І сміх на весь зал.

Довелося Едгару зробити, що просили. Селеста теж торкнулася квітки, поклавши руки поверх долонь свого багатого нареченого.

Настала тиша.

Нічого не відбулося.

— Може, вона бракована? — занервував Едгар і придуркувато загиготів.

— Та чи вона? — неоднозначно запитала Селеста.

— А хто? Я?

— Може, наші почуття?

— Хто тобі намолов цих нісенітниць? Через якусь казку ми тепер не одружимось?

— Я вже сказала, за кого вийду. Рафаелю, може, ти спробуєш?

— Здуріла?! — очі Едгара стали за розміром, як чайні блюдця. 

Селеста поглянула на розгубленого конюха.

— Йди сюди, — покликала.

— Вибачте, та це зайве, — відступив.

— Роби, що пані каже, — буркнув набік Бен. — Бо зараз цю квітку на голову одягне. Ти ж її знаєш.

— Хіба звичайний конюх може…

— А хіба ти конюх? — Селеста багатозначно підняла брову.

— Піди, потримай ту дурнувату квітку та вже давайте заручимось! Через кілька хвилин Новий рік! — нервував Едгар. — Зроби, що каже, хай нарешті заспокоїться.