Подорож

Магнус Мікельсен дійсно був дуже схожий на друїда. У нього було довге сиве волосся й борода, а також лляне вбрання аж до п’ят. Поверх нього дідок одягнув тепленький кожушок, не забувши підперезатись гарним шкіряним паском. Широким, з залізною вітіюватою бляшкою, оздобленою блискучим каменем. Такий же був вмонтований у верх його великої дерев’яної палиці. Селесті аж цікаво стало, скільки дідку років. Почала вже думати, що він, як ото друїди з «Астерікса і Обелікса» — не одну сотню рочків прожив, бо на тому острові Джомей чого хочеш можна очікувати.

Гість прибув у чітко визначений час. Більше того — ще й пішки. А от Едгар спізнився аж на півгодини. Рафаель, який сидів на валізах і чекав на «пташку», що ніяк не могла до них долетіти, вже ледь стримував язика, щоб чогось не ляпнути. Але як йому не кортіло, все ж мовчав, бо посваритися, ще навіть не вирушивши в дорогу, було занадто. І так очікував «веселеньку» подорож.

Едгар, осмілілий через звістку про дозвіл Вільяма на їх з Селестою весілля, ледь вибравшись з машини, обхопив дівчину в обійми й поцілував.

— Людей хоч би посоромилися, — пробубонів Рафаель, відвернувшись. — Ні тобі «добридень», ні тобі познайомитися. Примагнітилися — не відклеїш.

Та вони його не чули. На щастя. А дідусь лише хитро захихотів та поліз в машину, котра мала відвезти їх в порт.

До острову Джомей дісталися швидко й без пригод. А головне — мирно, що було дивно, коли поряд з Селестою був Рафаель. Вони завжди сварилися, аж пір’я сипалося. Точніше, вона. Хлопець лиш вставляв два-три слова, але завжди влучно. Тому сварка рідко закінчувалася швидко. Напевне цього разу все пройшло ладком, бо поряд був «друїд», а конюх завжди з повагою ставився до таких людей, тому вже як міг тримав язика за зубами й терпів вибрики панночки.

Квітка росла по інший бік лісу. Його теж перейшли без будь-яких перешкод.

Все було вкрито білосніжним снігом, тому мандрівники одразу помітили гранатові бутони кокоро, схожі на перевернуті сердечка. Цих дивних рослин на невеликому лузі було багатенько.

— Ось чому так називають, — присіла біля однієї квітки Селеста, зачаровано дивлячись на дивину. — З японської «кокоро» — «серце». Батько просив привезти її, бо на душі тяжко. Цікаво, вона дійсно цілюща?

Магнус мовчки погладжував довгу бороду. За всю дорогу майже й слова не промовив. Якщо щось і казав, то більше конюху.

— Як же нам забрати квітку? — задумалася Селеста.

Кокоро була повністю вкрита льодом, начебто знаходилася в скляній колбі, на якій мороз залишив химерні візерунки.

— Зрізати? — запитала в «друїда».

— Ні в якому разі! — застеріг він. — Якщо зрізати цю квітку чи зламати, вона одразу зів’яне. Треба викопати й посадити в горщик. Ось, я маю один, — дістав із торбинки невеличкий глиняний вазонок.

— Та чим викопати? Ми ж нічого не взяли з собою.

— Треба розгорнути сніг. Під цими квітами земля дуже м’яка, тому кокоро можна вийняти руками.

— Порпатися в землі? — скривилася й поглянула на Едгара.

— Що? — витріщився той. — Я маю це робити?

— Ти чоловік чи хто?

— Я ніколи не дозволю тобі бруднити руки, але в мене вдома. А тут що? Я з собою слуг не брав.

— Слуги? А сам збираєшся мені допомагати, якщо життя змусить?

— Це так у стилі дівчат — все ускладнювати…

Рафаель, поки вони сперечалися, підійшов до кокоро й почав розгрібати сніг. Дідусь усміхнено спостерігав за юнаком та косо поглядав на парочку закоханих, які вже встигли посваритися. Вперше за всю дорогу.

Конюх дістався низу снігового покрову й спробував акуратно застромити пальці в землю. Здивувався, коли вони легко в неї вгрузли. Тоді більш впевнено занурив руки в пухкий вологий ґрунт й витягнув кокоро. Магнус підніс йому горщик, і юнак пересадив квітку.

Селеста замовкла, поглядаючи, як дідусь тихенько про щось розмовляв з Рафаелем. Вони обоє залюбки поралися біля обледенілої рослини, наче старі знайомі.

— Там струмок, піди помий руки та обличчя, — підказав «друїд» Рафаелю.

— Хіба не з цього струмка починається Ері, річка істини? — запитав конюх, здивувавши Селесту.

«Звідки він знає?» — стало їй цікаво.

Дідусь лише посміхнувся й поляскав юнака по плечу, підводячи до джерельної дзвінкої води.

— Панночко, потримайте квітку, — попросив Магнус.

Сперечатися не наважилася. Взяла горщик й відчула щось дивне: пальці закололи тисяча голочок, а потім по тілу розлилося тепло. Та дівчина на те не дуже звернула увагу.

Рафаель тим часом став навколішки, помив руки й умився. Змокріле смоляне волосся прилипло до його чола та щік. Селеста тільки зараз помітила, що конюх для дороги причесався, вирядився в іншу одежу й від нього не тхнуло сіном та кіньми. Якийсь він був… інший. Дівчина чомусь не могла відвести від нього погляду й вже давно не слухала, що там невдоволено говорив їй Едгар.

— Тепер наші шляхи розходяться, — сказав «друїд». — Мене чекають при дворі. А вам доброї дороги, — черговий раз посміхнуся й направився в бік поля.