Подарунків не буде

Редактор: Charmy

*****************************************

В двері постукали.

— Заходь, Бене, — запросив до кабінету чоловік, якому було вже трішки за п’ятдесят.

Роки намалювали на його волоссі з обох боків від скронь довгі смужки сивини. Педантично рівно. Так, як би міг зробити сам їхній власник — строгий та принциповий аристократ Вільям Девіс, один з найбагатших та шанованих жителів острова Фейт. Навіть Джордж Фейт, власник цієї благодатної землі, що ніжилася серед лазурових морів, поважав Вільяма та водив з ним дружбу.

Двері відчинилися й на порозі з'явився повненький лисуватий чоловічок. Він вклонився й доповів:

— Завтра о другій у вас зустріч з паном Леманом.

— Дякую, — суха відповідь обірвала всі звуки.

Секретар витирав спітнілого лоба, між брів виднілася подряпина, а трішки вище почала вимальовуватися ґуля.

— Бене, що з обличчям?

— Вибрав невдалий момент і пройшов повз кімнату панночки Селести.

— Що на цей раз?

— Вилетіла таця. Панночці чай здався занадто гарячим.

Вільям спохмурнів. Поведінка доньки з кожним разом все більше пригнічувала. Звелів негайно її покликати.

Селеста з'явилася десь через півгодини — роздратована й знову чимось незадоволена. Побачивши Бена, хмикнула й відвернула обличчя:

— Уже доніс…

— Ти маєш вибачитися за те, що зробила, — суворо промовив Вільям.

— До весілля загоїться. Тим паче, що його скоро не буде, — гострий язичок відрізав слова батька.

— Мати своїм вихованням, а, точніше, його відсутністю, геть тебе зіпсувала, — гримнув.

— То чому ж сам не зробив з мене людину? — схрестила на грудях руки рудоволоса красуня, гордовито піднявши кирпатого носика. — Що, часу не було? Весь на справи потратив?

— Не забувай, з ким розмовляєш.

— Так, на генеалогічному дереві ти вказаний як мій батько. І що, тепер я маю ходити перед тобою на задніх лапках, як цирковий цуцик?

— Краще попроси у людини пробачення за вчинену шкоду, — вказав на секретаря.

— Я ж не навмисне. Хто знав, що він там іде. Хай у своєї доленьки запитає, чому вона проклала там йому шлях саме в той момент.

— Селесто! Ти переходиш межі, — підняв тон.

— Не всім же сидіти в межах. Якби суворо дотримувалися кордонів, то Америку б не відкрили.

Батько прикрив очі, намагаючись не зірватися.

— То ти хочеш зробити в мені нові відкриття? Я тобі зараз…

Не договорив, як у двері постукали знову. На порозі з'явився їхній конюх Рафаель Освальдо, простий юнак з веселою та жвавою вдачею.

— Дозволите? — спитав усміхнено.

Селеста зміряла хлопця поглядом і зневажливо підняла брівку. Так, вигляд у нього був не панський. Замурзаний та розхристаний, хоч на вулиці й лютував морозець. А у волоссі ще й невеличкий пучок соломи.

Вираз обличчя Вільяма змінився, начебто очікував якоїсь новини. Аж затамував подих.

— Їй краще, — повідомив Рафаель.

Чоловік з полегшенням видихнув і аж подобрішав. Але тільки до тої миті, поки його донька не хмикнула та не додала в кашу перцю:

— Звичайно, кобила важливіша за доньку.

І хотіла вийти, але на порозі зіштовхнулася з конюхом. Скривившись та затиснувши носа, зневажливо хитнула рукою, наказуючи йому зникнути з її дороги.

— Що кажете? — Рафаель вдав, що не добирає.

Вона ще раз махнула, після чого юнак зробив крок вправо, зовсім перегородивши їй дорогу.

— Пішов геть, кажу! — гримнула.

— А ви щось казали? — розіграв здивування. — Я не почув.

Підійшов ближче й нахилився, підставивши вухо.

— Фу! Від тебе тхне! — відштовхнула конюха й швиденько вибігла з кабінету.

— Я краще теж піду, — Бен вийшов, і конюх та господар лишилися наодинці.

— Їй справді краще? — запитав Вільям, і вираз його обличчя пом'якшав.

— Так. Татра — кобилка сильна. Скоро буде знову вибивати копитами іскри! — махнув бадьоро.

— Сідай. Чого стоїш?

— Та що ви, пане? Від мене ж смердить, — хитрувато відповів Рафаель.

— Не викаблучуйся. Я — не Селеста.

Хлопець примостився скраю та почав чекати, що скаже господар. А той мовчав. Стиснув пальці рук й задумливо дивився у темне вікно, де на подвір'ї мерехтіла пишна новорічна ялинка.

— Через три дні Новий рік… — сказав тихо, продовжуючи про щось думати. — Одне моє бажання вже здійснилося. Татра одужує. Її колись подарував мені товариш. Давно його не бачив. Сумую… Ми могли годинами грати в шахи та теревенити. А зараз, якщо раз на рік побачимося, і то добре. Мало дійсно щирих людей. Всім потрібні лише мої гроші.