Глава 20 Розподіл завдань

Ранок від’їзду видався ясним, аж надто ясним для прощань, і це дратувало Міру найбільше. Світ поводився так, ніби нічого особливого не сталося. У внутрішньому дворі Цитаделі вже чекали карети й екіпажі, запряжені вороними кіньми; їхні гладкі боки блищали на сонці майже урочисто. Біля воріт товпилися студенти зі скринями й валізами. Хтось сміявся занадто голосно, ніби перекрикував власні думки. Хтось стояв надто прямо й робив вигляд, що йому байдуже. А дехто втретє перевіряв замки на валізах, наче від цього ще щось залежало.

Камінь під ногами вже прогрівся, і тепло крізь підошви змушувало тіло розслаблятися всупереч настрою. Повітря пахло пилом, нагрітим залізом і свіжою випічкою з міської пекарні. Цей запах ударив Мірі в груди так раптово, що вона на мить заплющила очі. Літо в столиці жило своїм життям і не зважало на те, що для когось цей ранок стає межею.

Вона провела пальцями по ременю сумки, перевірила пряжку, хоч і так знала, що та застібнута. Долоні були трохи вологі, хоча спеки не було. Серце билося рівно, і це лякало. Міра знала за собою цю дивну річ: перед справді важливим у неї завжди наставав спокій, який не мав нічого спільного з упевненістю.

Кімната номер чотири спорожніла швидко, майже образливо швидко. Ще вчора вона здавалася затісною від речей, голосів і втоми. Тепер ліжка були застелені, обладунки прибрані, сумки складені. У цьому порядку було щось надто правильне, ніби кімната квапилася стерти сліди їхньої присутності. На підвіконні лишилася тільки одна свічка — недогоріла з вечора. Тонка доріжка воску застигла на камені. Міра подумала, що її варто прибрати, але не зробила цього. Не хотілося визнавати, що щось справді закінчується.

Нікс стояла біля свого ліжка й так туго затягувала шнур на рукаві, що пальці побіліли. Міра помітила це раніше, ніж Нікс сама зрозуміла, що робить. Кастіан перевіряв замки на скрині з тією самою уважністю, з якою зазвичай дивився на рунні схеми. Його обличчя було спокійне, і від цього Мірі стало не по собі: так він виглядав, коли вже щось вирішив, але ще нікому не сказав.

— Все? — запитала Міра.

— Все, — відповіла Нікс і швидко відвела погляд, ніби боялася, що скаже зайве.

Вони спустилися у двір разом, мовчки, і цей спільний рух сходами виявився важчим за будь-яке прощання словами. Кожен ніс свій багаж, і справа була не тільки в скринях. Кроки відлунювали в арці, і Міра відчувала, як кожен звук відділяє їх від того, що лишалося позаду.

У дворі шум був гучніший, ніж здавався з галереї. Гомін тиснув на скроні, змушував швидше дихати й шукати очима знайомі обличчя. Вона побачила кількох першокурсників, які ще вчора здавалися дітьми, а сьогодні старалися триматися як дорослі, і в ній щось неприємно сіпнулося.

Карети стояли з відчиненими дверцятами, кучери впевнено тримали віжки, коні нетерпляче били копитами по каменю, і цей ритм збивав думки. Нікс різко видихнула.

— Ненавиджу такі ранки, — пробурмотіла вона.

— Це просто ранок, — сказала Міра, хоча сама не була певна, чи вірить у це.

Кастіан на мить зупинився, озирнувся на фасад Цитаделі, і Міра помітила, як у нього ледь стиснулися губи. Він нічого не сказав, тільки зручніше підхопив скриню.

Міра теж обернулася. Камінь стін виглядав звично, вікна відбивали сонце, і ніщо не вказувало на те, що всередині цих стін хтось ночами не спав, хтось боявся, хтось ламався і збирав себе наново. У горлі пересохло, але вона ковтнула й не дозволила ранку побачити її слабшою, ніж вона є.

— Ходімо, — тихо сказала вона.

Ільва Берг ішла трохи позаду. Сторонні навряд чи звернули б на це увагу, але Міра помічала. Це була не та відстань, яку міряють кроками. Швидше звичка: пряма спина, рівні плечі, тихі кроки, уміння пройти вузьким коридором і нікого не зачепити. Колись ця обережність народилася у вітальнях, де кожен зайвий рух притягував погляди, а за поглядами йшли розмови. Там Ільва рано навчилася триматися бездоганно.

Раніше вона справді стояла осторонь: тиха, стримана, з акуратно зібраним волоссям, у мантії, що сиділа на ній так рівно, ніби була пошита просто на тілі. Багато хто вважав її холодною. Пихатою. Міра теж так думала, коли вони тільки приїхали сюди, і тепер їй було трохи соромно це згадувати. За цей рік вона побачила Ільву зовсім інакшою.

Тепер Ільва сміялася голосніше й сперечалася впертіше, ніж, мабуть, схвалили б удома. Темна в’язь на її комірі вже не здавалася просто прикрасою. Вона стала знаком — тихим, але чітким. Знаком того, що Ільва стоїть поруч із ними, а не десь вище. Міра відчула тепле, трохи дивне стиснення в грудях. Не кожен вміє так змінитися і не зламатися.

Її екіпаж стояв ближче до центру двору. На дверцятах — срібний герб Бергів, строгий, без зайвих завитків. Навіть коні виглядали так, ніби їх учили триматися гідно. Батьки не приїхали. Це не було несподіванкою, але все одно різало зсередини: кожна з них, навіть якщо не визнавала цього, мимохідь шукала в натовпі знайоме обличчя.

Біля карети стояв управитель дому — сухорлявий чоловік із кам’яним обличчям. Поруч чекали двоє слуг. все виглядало саме так, як і мало виглядати: стримано, чинно, без зайвих почуттів.

Міра раптом зловила себе на тому, що дивиться на Ільву збоку, ніби намагається запам’ятати, як вона тримає підборіддя, як стискає пальці в рукавичках, як стоїть рівно, навіть коли хвилюється. Хотілося сказати щось важливе, але всі слова звучали або надто урочисто, або недоречно.

Ільва зупинилася перед ними. На мить зникли всі дистанції, залишилися тільки троє дівчат, які прожили разом довгий рік.

— Пишіть, — сказала вона. — Навіть якщо це буде один рядок про те, що ви знову вплуталися в дурницю.

— Ми не вплутуємося, — пирхнула Нікс. — Ми стратегічно в неї крокуємо.

Ільва усміхнулася по-справжньому, тепло й трохи втомлено, і в Міри всередині щось м’яко стиснулося.

Ільва затримала погляд на Мірі трохи довше, ніж на Нікс. У цьому погляді не було ні зверхності, ні жалю — тільки невимовлене: ти витримаєш?