Частина 20 Розподіл завдань

Ранок від’їзду видався ясним, занадто ясним для прощань, і саме це Міру дратувало найбільше. Світ поводився так, ніби нічого особливого не відбувається. У внутрішньому дворі Цитаделі вже стояли карети й екіпажі, запряжені вороними кіньми, і їхні гладкі боки блищали на сонці так рівно, що виглядало майже урочисто. Біля воріт товпилися студенти зі скринями й валізами. Хтось сміявся надто голосно, ніби намагався перекричати власні думки. Хтось стояв занадто прямо й робив вигляд, що йому байдуже. А дехто тримався осторонь і втретє перевіряв замки на валізах, наче від цього щось справді залежало.

Камінь під ногами вже встиг прогрітися, і тепло просочувалося крізь підошви, змушуючи тіло розслаблятися всупереч настрою. Це було недоречно. Повітря пахло пилом, нагрітим залізом і свіжою випічкою з міської пекарні. Цей запах ударив Мірі в груди так раптово, що вона на мить заплющила очі. Літо в столиці жило своїм звичайним життям і зовсім не зважало на те, що для когось цей ранок стає межею, після якої вже не повертаються такими самими.

Вона мимоволі провела пальцями по ременю своєї сумки, перевірила пряжку, хоча й так знала, що та застібнута. Долоні були трохи вологі, хоча спеки не було. Серце билося рівно, навіть занадто рівно, і це трохи лякало. Міра знала за собою цю дивну річ: перед чимось справді важливим у неї завжди настає спокій, який не має нічого спільного з упевненістю.

Кімната номер чотири спорожніла швидко, майже образливо швидко. Ще вчора вона здавалася затісною від речей, голосів і постійної втоми. Тепер ліжка були акуратно застелені, обладунки прибрані, сумки складені. У цьому порядку було щось надто правильне, ніби кімната поспішала стерти сліди їхньої присутності. На підвіконні залишилася лише одна свічка — недогоріла з вечора. Тонка доріжка воску сповзла вниз і застигла на камені. Міра на секунду подумала, що варто було б її прибрати, але не зробила цього. Не хотілося визнавати, що щось справді закінчується.

Нікс стояла біля свого ліжка й затягувала шнур на рукаві так туго, що пальці побіліли. Міра помітила це раніше, ніж Нікс сама зрозуміла, що робить. Кастіан перевіряв замки на своїй скрині з тією самою уважністю, з якою зазвичай дивився на рунні схеми. Його обличчя було спокійне. Навіть надто спокійне, і від цього Мірі стало трохи не по собі, бо вона добре знала цей вираз: так він виглядав, коли вже щось вирішив, але ще нікому не сказав.

— Усе? — коротко запитала Міра.

Голос прозвучав рівно, хоча в грудях щось неприємно стиснулося.

— Усе, — відповіла Нікс і швидко відвела погляд, ніби боялася, що якщо затримається, то скаже зайве.

Вони спустилися у двір разом, мовчки, і цей спільний рух сходами був важчий, ніж будь-яке прощання словами. Кожен ніс свій багаж, і справа була не тільки в скринях, бо в повітрі висіли невимовлені речі, які не вкладалися ні в ремені, ні в замки. Кроки відлунювали в арці, і Міра відчула, як кожен звук ніби відділяє їх від того, що залишалося позаду.

У дворі шум був гучніший, ніж здавалося з галереї, і Міра відразу відчула, як цей гомін тисне на скроні, змушує швидше дихати, змушує шукати очима знайомі обличчя, ніби без них простір стає ширшим і небезпечнішим. Вона побачила кількох першокурсників, які ще вчора здавалися дітьми, а сьогодні намагалися стояти як дорослі, і від цього в неї всередині щось неприємно сіпнулося.

Карети чекали з відкритими дверцятами, кучери тримали віжки впевнено, коні нетерпляче били копитами по каменю, і цей ритм збивав думки. Нікс різко видихнула.

— Ненавиджу ці урочисті ранки, — пробурмотіла вона, і Міра почула в її голосі не роздратування, а щось значно глибше.

— Це просто ранок, — сказала Міра, хоча сама не була певна, чи вірить у це.

Кастіан зупинився на мить, озирнувся на фасад Цитаделі, і Міра помітила, як у нього ледь помітно стиснулися губи, але він нічого не сказав, лише підхопив скриню зручніше, ніби рішення вже прийняте і слова тут зайві.

Міра теж обернулася. Камінь стін виглядав звично, вікна відбивали сонце, і ніщо не вказувало на те, що всередині цих стін хтось ночами не спав, хтось боявся, хтось ламався і збирався заново. Вона відчула, як у горлі стає сухо, і ковтнула, бо не хотіла, щоб цей ранок побачив її слабшою, ніж вона є.

— Ходімо, — тихо сказала вона, і цього вистачило.

Ілва Берг ішла трохи позаду. Так вона ходила майже завжди, і сторонні навряд чи звернули б на це увагу, але Міра помічала. Це була не та відстань, яку міряють кроками. Швидше звичка: пряма спина, рівні плечі, тихі кроки, уміння пройти вузьким коридором і нікого не зачепити ліктем. Колись ця обережність з’явилася у вітальнях, де кожен зайвий рух привертав погляди, а погляди тягли за собою розмови. Там Ілва рано навчилася триматися бездоганно.

Раніше вона справді трималася осторонь. Тиха, з акуратно зібраним волоссям, стримана в словах, завжди в мантії, що сиділа на ній так рівно, ніби була пошита просто на тілі. Багато хто вважав її холодною. Пихатою. Міра теж так думала, коли вони тільки приїхали сюди, і тепер їй було трохи соромно про це згадувати. За цей рік вона побачила Ілву зовсім інакшою.

Тепер Ілва сміялася голосніше, ніж дозволяла собі раніше, і сперечалася впертіше, ніж, мабуть, схвалили б удома. Темна в’язь на її комірі вже не виглядала просто красивою прикрасою. Вона стала знаком — тихим, але дуже чітким. Знаком того, що Ілва стоїть поруч із ними, а не десь вище. Міра відчула тепле, трохи дивне відчуття в грудях, коли подумала про це. Не кожен уміє так змінюватися і при цьому залишитися цілим.

Її екіпаж стояв ближче до центру двору. На дверцятах — срібний герб Бергів, строгий, без зайвих завитків. Навіть коні виглядали так, ніби їх учили триматися гідно. Батьки не приїхали. Це не було несподіванкою, але все одно трохи різало зсередини, бо кожна з них, навіть якщо не визнавала цього, мимохідь шукала очима в натовпі знайоме обличчя.

Біля карети стояв управитель дому — сухорлявий чоловік із кам’яним обличчям. Поруч чекали двоє слуг. Спокійні, мовчазні, майже непомітні. Усе виглядало саме так, як і мало виглядати: стримано, чинно, без зайвих почуттів і без обіймів, які могли б зіпсувати поставу.