Частина 18 Ендшпіль

Офіційно столиця святкувала. І слово «офіційно» відчувалося всюди — у прапорцях, які висіли на кожному куті, у банерах, натягнутих над вулицями, у надто гучних вигуках глашатаїв. Здавалося, місту постійно нагадують, що сьогодні потрібно радіти, і робити це голосно.

Площа біля нижнього кільця арени була забита людьми так щільно, що плечі раз у раз зіштовхувалися, а краї мантій чіплялися один за одного. Ніхто не вибачався. Усі дивилися вперед, туди, де обіцяли початися головні події дня.

Торговці горлали про святкові знижки на честь фіналістів, перекрикуючи і музику, і одне одного. У їхніх голосах було стільки азарту, що легко було зрозуміти: сьогоднішній день для них — передусім гарна торгівля. На імпровізованій сцені виступали міські ілюзіоністи. Вони запускали в небо драконів зі світла — великі, прозорі фігури розгортали крила над площею, ковзали над дахами, а потім розсипалися іскрами.

Діти верещали від захвату, тягнули руки вгору, намагалися впіймати хвости світлових марев. Матері одразу тягнули їх назад, бо марево маревом, а штовханина в натовпі була цілком реальною.

Вино лилося щедро. Келихи дзенькали раз по раз, частіше, ніж потрібно. Музиканти грали швидше, ніж зазвичай, і навіть ті, хто не знав жодної мелодії, починали притупувати ногою. Натовп затягував у свій ритм, і вирватися з нього було складно.

Здавалося, весь Люмос-Вальє сьогодні дихає на повні груди. Наче місто вже виграло разом із ними. Наче перемога давно вирішена, і залишилося тільки красиво її відсвяткувати.

Міра стояла трохи осторонь, ближче до краю площі. Шум котився звідусіль і лягав на плечі важким тиском. Вона відчувала, як чужий настрій намагається втягнути її в цю радість, але всередині залишалася дивна порожнеча, ніби вона дивиться на все це збоку.

Вона випадково зустрілася поглядом з якоюсь жінкою в темній мантії. Та відразу різко відвела очі й почала ритися в сумці, наче раптом згадала про дуже важливу справу.

Нікс стояла поруч, склавши руки на грудях. На її обличчі з’явилася знайома напівусмішка — та сама, яка завжди означала, що їй хочеться сказати щось їдке, але вона поки що стримується.

За гучним сміхом і музикою тягнувся інший звук — шепіт. Він був тихий, але впертий, і пробирався крізь натовп так само легко, як холодний вітер між будинками.

— Дивись, це він? — хлопчак тягнув матір за рукав.

У його голосі було більше цікавості, ніж страху.

Мати різко стиснула тканину його плаща, і Міра помітила, як побіліли її пальці.

— Не дивись на них, — прошепотіла жінка, але сама все одно дивилася, швидко й крадькома, ніби хотіла переконатися, що чутки мають обличчя. — Це до біди.

— А якщо виграють? — не вгавав хлопчак, і в його питанні не було злоби, лише звичайна дитяча логіка.

Жінка зам’ялася на секунду, і ця секунда була помітною.

— То ще гірше.

Міра відчула, як щось неприємно стиснулося під ребрами, не образа, а знайоме розуміння: для когось вони вже винні, ще до того, як зробили останній крок.

У чергах за вином і пирогами говорили тихіше, але не настільки тихо, щоб слова розчинилися.

— Некроманти у фіналі, — казали одні, і в голосі в них було те саме напружене здивування, що й у тих, хто дивиться на тріщину в стіні й не знає, чи вона зупиниться.

— Другий курс, — скептично уточнювали інші, і це звучало так, ніби вони виправляють чиюсь помилку в рахунках.

— Це де Морте тягне їх за ниточки.

— Або Дім Рейвен.

І кожне ім’я вимовляли так, ніби воно щось доводить, ніби за кожною їхньою перемогою обов’язково має стояти чиясь рука, бо інакше доведеться визнати, що вони справді дійшли сюди самі.

Нікс ледь нахилилася до Міри.

— Чуєш? — тихо сказала вона, і голос у неї був рівний, але занадто рівний. — Ми або прокляття, або змова.

— Або зручна історія для тих, хто боїться, — відповіла Міра, і відчула, як у неї вирівнюється спина, ніби тіло саме вирішує, що сутулитися сьогодні не можна.

Поруч Кастіан мовчав, але Міра знала цей його погляд: він не слухав слова, він збирав інтонації, і це було небезпечніше. Демонік стояв трохи далі, і коли хтось занадто голосно кинув «некроманти», він навіть не обернувся, але Міра помітила, як у нього стиснулися щелепи.

Свято тривало, світлові дракони знову здіймалися в небо, музика набирала темп, і натовп підхоплював її, ніби на зло власним сумнівам. Але під цією гучністю було щось ще — тонке, липке, вперте, як нитка, яку не видно, але вона чіпляється за зап’ястя.

Міра вдихнула глибше, відчула запах вина, гарячого тіста й холодного каменю під ногами, і сказала собі просто й без прикрас: якщо вони сьогодні впадуть, місто скаже «ми ж попереджали», а якщо вистоять — місто знайде інше пояснення, і жодне з них не буде про працю.

Коли Демонік проходив площею, на нього дивилися так, ніби чекали, що ось-ось щось піде не так, і це «не так» станеться голосно. Міра помічала ці погляди краєм ока, бо навчилася не роззиратися різко, і від цього всередині в неї повільно наростало роздратування, яке вона не могла собі дозволити показати. Демонік ішов рівно, спина пряма, крок відміряний, і для стороннього це виглядало як контроль, але Міра бачила більше: стимулятор уже працював.

Зіниці трохи розширені. Дихання поверхове. Рухи надто точні, ніби тіло постійно тримало напруження, яке не можна було скинути.

Вона відчула, як у неї холодіють пальці, хоча на вулиці було не так уже й холодно.

— У казарму, — тихо сказала вона, не дивлячись на нього прямо. — Зараз.

Нікс кивнула одразу, без жартів, і це було тривожніше за будь-який коментар. Кастіан мовчки став збоку так, щоб іти трохи позаду, трохи ліворуч, у тій позиції, з якої зручно перехопити, якщо людину раптом «поведе». Вони не пішли через центральні ворота, бо там було надто багато очей і надто мало простору для помилки, натомість звернули до бічних сходів, де пахло мокрим каменем і старим залізом, і де кроки глушилися стінами.