Глава 18 Ендшпіль

Столиця святкувала. І це свято було надто офіційним: прапорці на кожному куті, банери над вулицями, надто гучні вигуки глашатаїв. Місту ніби весь час нагадували, що сьогодні треба радіти. І радіти голосно.

Площа біля нижнього кільця арени була забита так щільно, що плечі раз у раз зіштовхувалися, а краї мантій чіплялися одне за одного. Ніхто не вибачався. Всі дивилися вперед, туди, де мали початися головні події дня.

Торговці горлали про святкові знижки на честь фіналістів, перекрикуючи і музику, і одне одного. У їхніх голосах було стільки азарту, що одразу ставало ясно: для них це передусім день доброї торгівлі. На імпровізованій сцені міські ілюзіоністи запускали в небо драконів зі світла. Прозорі фігури розгортали крила над площею, ковзали над дахами й розсипалися іскрами.

Діти верещали від захвату й тягнулися до світлових хвостів. Матері одразу тягнули їх назад: марево маревом, а штовханина в натовпі була цілком реальною.

Вино лилося щедро. Келихи дзенькали без упину. Музиканти грали швидше, ніж зазвичай, і навіть ті, хто не знав жодної мелодії, починали притупувати ногою. Натовп затягував у свій ритм, і вирватися з нього було важко.

Здавалося, весь Люмос-Вальє сьогодні дихає на повні груди. Ніби місто вже виграло разом із ними, ніби перемога давно вирішена і тепер лишилося тільки гарно відсвяткувати.

Міра стояла трохи осторонь, ближче до краю площі. Шум котився звідусіль і тиснув на плечі. Чужа радість намагалася втягнути її в себе, але всередині лишалася порожнеча, наче вона дивилася на все збоку. Ні натовп, ні музика, ні світлові дракони не могли пробити цю тонку відстань між нею і площею.

Вона випадково зустрілася поглядом із жінкою в темній мантії. Та відразу відвела очі й заходилася ритися в сумці, ніби раптом згадала про термінову справу.

Нікс стояла поруч, склавши руки на грудях. На її обличчі трималася знайома напівусмішка, яка завжди означала одне: їй є що сказати, але вона поки мовчить.

За сміхом і музикою тягнувся інший звук — шепіт. Тихий, але впертий. Він просочувався крізь натовп, як холодний вітер між будинками, і чіплявся до вух сильніше, ніж вигуки глашатаїв. Саме в ньому жило справжнє ставлення міста до фіналістів.

— Дивись, це він? — хлопчак потяг матір за рукав.

Цікавості в його голосі було більше, ніж страху.

Мати так різко стиснула тканину його плаща, що в неї побіліли пальці.

— Не дивись на них, — прошепотіла вона, хоча сама все одно зиркала крадькома. — Це до біди.

— А якщо виграють? — не вгавав хлопчак.

Жінка зам’ялася лише на секунду, але цього вистачило.

— То ще гірше.

Під ребрами в Міри неприємно стиснулося. Не від образи — від знайомого розуміння: для когось вони вже винні, ще до останнього кроку.

У чергах за вином і пирогами говорили тихіше, але не настільки, щоб слова губилися.

— Некроманти у фіналі, — казали одні з тим напруженим здивуванням, з яким дивляться на тріщину в стіні.

— Другий курс, — скептично уточнювали інші, наче виправляли чужу помилку в рахунках.

— Це де Морте тягне їх за ниточки.

— Або Дім Рейвен.

Кожне ім’я звучало так, ніби мало щось довести. Ніби за їхньою перемогою неодмінно стоїть чиясь рука, бо інакше доведеться визнати очевидне: вони дійшли сюди самі.

Нікс ледь нахилилася до Міри.

— Чуєш? Ми або прокляття, або змова.

— Або зручна історія для тих, хто боїться, — відповіла Міра.

Вона випростала спину. Сьогодні сутулитися не можна. Якщо вже місто вирішило дивитися на них як на помилку, то бодай цієї помилки воно не побачить.

Кастіан мовчав, але Міра знала цей його погляд: він не слухав слів, він збирав інтонації. Демонік стояв трохи далі. Коли хтось надто голосно кинув «некроманти», він навіть не обернувся, але щелепи в нього стиснулися.

Свято тривало. Дракони знову здіймалися в небо, музика пришвидшувалася, натовп підхоплював її охоче. Келихи бриніли, діти тягнулися за маревом, торговці не втомлювалися перекрикувати один одного. Але під цією гучністю було щось інше — тонке, липке, вперте.

Міра глибоко вдихнула запах вина, гарячого тіста й холодного каменю під ногами і чесно сказала собі: якщо вони сьогодні впадуть, місто скаже «ми ж попереджали». А якщо вистоять — знайде інше пояснення. І жодне не буде про працю.

Коли Демонік проходив площею, на нього дивилися так, ніби чекали, що ось-ось щось піде не так. Міра помічала це краєм ока і відчувала, як поволі піднімається роздратування, яке не можна було показати. Демонік ішов рівно, з прямою спиною й відміряним кроком. Для стороннього це виглядало як контроль. Міра бачила більше: стимулятор уже працював.

Зіниці трохи розширені. Дихання поверхове. Рухи надто точні, ніби тіло весь час тримало напруження.

У Міри похололи пальці, хоча на вулиці не було такого холоду, який міг би це пояснити.

— У казарму, — тихо сказала вона. — Зараз.

Нікс кивнула без жартів, і це було тривожніше за будь-який коментар. Кастіан мовчки став збоку, трохи позаду й ліворуч, звідки зручно перехопити, якщо людину раптом поведе. Центральними воротами вони не пішли — там було надто багато очей і надто мало простору для помилки. Звернули до бічних сходів, де пахло мокрим каменем і старим залізом, а кроки глушилися стінами.

Унизу, під ареною, було тихіше, але ця тиша не заспокоювала. Чулися тільки глухі кроки чергових і слабкий гул магічних контурів, який віддавався радше в грудях, ніж у вухах. Кімната, виділена їм на фінальний тиждень, була тісною: два ліжка біля стін, третє під віконцем, стіл, два світильники, умивальник із холодною водою. Повітря тут завжди трохи застоювалося, якщо не провітрювати, і від того кімната здавалася ще тіснішою.

Демонік сів на край ліжка й уперше за день заплющив очі. Це більше скидалося на коротку паузу перед зривом, ніж на відпочинок.

— Серце? — коротко спитав Кастіан, ставлячи сумку на стіл.