Частина 17 Шлях до фіналу

Перший тиждень Ігор минув швидше, ніж Міра очікувала, і результати почали поступово вимальовуватися в таблицях, які щовечора вивішували біля входу на арену. Камінь там уже був витертий плечима й долонями тих, хто зупинявся прочитати новини. Люди підходили, нахилялися ближче, проводили пальцем по списках, ніби так легше знайти потрібне ім’я.

Тих, хто вибув, акуратно закреслювали темним чорнилом. Міра одного разу зловила себе на думці, що це чорнило виглядає занадто спокійним для того, що воно означає. Поруч із тими, хто проходив далі, ставили чіткі позначки — сухі, рівні. Без емоцій.

Натовп дуже швидко визначив своїх фаворитів. На них дивилися інакше, довше, з якоюсь напруженою зацікавленістю, ніби люди вже зараз намагалися вирішити, кому варто співчувати, а на кого краще робити ставки.

Четвертий курс стихійників ішов майже без втрат, і це помітно дратувало інших. Їхні виступи виглядали впевнено й чисто, без зайвих помилок, і від цього ставало ще неприємніше. Артефактори третього курсу раптом вибили двох сильних суперників. Вони зробили це не силою, а тонкою роботою з контуром, так що багато хто на трибунах навіть не зрозумів, у який момент усе перевернулося.

Некроманти другого курсу трималися тихо. Вони не показували видовищної сили, не давали трибунам того, заради чого ті приходили. Але стабільно проходили далі. І Міра знала, що за цією стабільністю стоїть значно більше роботи, ніж здається тим, хто дивиться з боку.

Біля таблиць завжди було тісно. Хтось штовхався, хтось робив вигляд, що просто проходив повз, але все одно витягував шию, щоб знайти своє ім’я. Одного разу Міра сама простягнула руку до списку, ніби хотіла переконатися, що воно там справді є. Її пальці були холодніші, ніж мали б бути, хоча день стояв зовсім не морозний.

На трибунах почали з’являтися ставки. Спочатку це виглядало як жарти й напівголосні суперечки між студентами, але до кінця тижня все стало серйозніше. У нижніх кварталах уже ходили чутки, і ці чутки поверталися до академії перекрученими, прикрашеними чужими вигадками. У столичних салонах, казали, теж почали обережно говорити про Ігри — про те, який сигнал вони мають подати цього року і хто з учасників може стати цим сигналом.

Міра чула це уривками. І кожного разу відчувала неприємний тиск під ребрами. Бо ставало зрозуміло: арена — це не тільки камінь і контури. Це ще й чужі очікування, які часом важать більше, ніж будь-яке спорядження.

Ранки починалися однаково, і з часом ця однаковість почала стирати межу між днями. Спочатку перевірка спорядження — пальці вже самі знаходили застібки й ремені, без думки. Потім розминка в тісному підземному залі, де повітря було густе від чужого дихання. Після цього короткий інструктаж. Слова звучали сухо, але кожне могло означати різницю між наступним етапом і вибуванням.

До середини тижня в усіх з’явилися нові синці й подряпини. Міра помітила, що перестала запам’ятовувати, звідки який. Інакше можна було збитися.

Нікс туго обмотувала ліве зап’ястя пов’язкою. Робила це з таким виразом, ніби тканина винна їй особисто. Артефакторська сітка одного разу зачинилася надто різко, і клацання ще довго віддавалося в кістках.

Коли вона затягувала вузол зубами, Міра помітила, як у Нікс на секунду сіпнулися повіки. Але Нікс одразу всміхнулася.

— Нічого, — сказала вона, перехопивши її погляд. — Ліва рука все одно була для краси.

У Міри на боці темнів опік. Небезпечним він не був, але тканина мантії постійно терлася об нього, і коли вона нахилялася, доводилося стискати зуби, щоб не скривитися.

Вона не жалілася. Але ввечері, коли залишалася сама, обережно торкалася шкіри, перевіряла край рани. Це було більше про контроль, ніж про страх.

Кастіан за цей тиждень став мовчазнішим. Він говорив менше, але дивився більше. І це мовчання не було втомою чи образою — це була зосередженість. Він спостерігав за аренами, за суперниками, за контурами під ногами так уважно, ніби складав у голові карту. Міра була майже впевнена, що колись ця карта їм знадобиться.

Ілва помітно схудла. Напруга забирала сили швидше, ніж юшка в їдальні могла їх повернути. Під очима в неї з’явилися темні тіні, які не зникали навіть після сну.

Вона трималася рівно. Але одного разу, коли думала, що ніхто не бачить, притиснула долоню до грудей і на секунду заплющила очі. Міра побачила це випадково — і відчула короткий, неприємний укол тривоги.

Демонік тримався.

Зовні.

Але спав він мало. Це було видно не по рухах — рухи залишалися точними, як завжди. Це було видно по тому, як іноді його погляд затримувався на секунду довше, ніби він губився в думці, яку не хотів вимовляти.

Однієї ночі Міра прокинулася різко. Десь тихо клацнула засувка. У казармі було тепло й душно від чужого дихання.

Спочатку вона не зрозуміла, що її розбудило. Потім помітила, що койка Демоніка порожня.

Він сидів на підлозі біля стіни, спиною до холодного каменю. Очі заплющені. Долоні лежали на колінах, пальці розслаблені, але не безсило.

Він не спав.

Він тримав імпульс.

Міра тихо підвелася. Холод підлоги відразу пробрався крізь тонку тканину штанів. Вона підійшла трохи ближче, але зупинилася за кілька кроків, щоб не зламати його концентрацію.

Звідси було видно, як у нього ледь помітно напружується щелепа. Подих ішов рівно, але глибше, ніж у сплячого.

Він тренувався.

Тримав імпульс у стані втоми — коли тіло вже просить лягти, а мозок вимкнутися.

Міра кілька секунд мовчки дивилася на нього.

— Ти вигориш раніше фіналу, — тихо сказала вона.

Голос вийшов м’якший, ніж вона планувала. Ніч не терпіла різких слів.

Він не розплющив очей, лише на мить сильніше втягнув повітря, а потім відповів рівно, без тіні іронії:

— Я вигорю, якщо дозволю собі сумнів.

Міра стояла ще кілька секунд, відчуваючи, як у неї в грудях піднімається щось складне, не зовсім злість і не зовсім страх, бо вона знала, що він має рацію, і водночас знала, що сумнів іноді рятує від дурних рішень. Вона хотіла сказати щось різке, щоб урівноважити його впертість, але замість цього лише тихо видихнула.