Частина 16 Перший хід

Церемонію відкриття призначили на третє травня, і відтоді в повітрі з’явилася дивна напруга. Ніхто вже не міг робити вигляд, що це просто ще одна подія в розкладі. Підготовка до першого дня Ігор почалася за три доби, але ці три доби тягнулися так повільно, що здавалося, ніби минув цілий місяць.

Команди другого, третього і четвертого курсів мали пройти парадом через арену. Чітко, по розмітці, крок у крок. Без права збитися. Усі це знали, навіть якщо ніхто не повторював уголос. П’ятий курс був присутній лише як почесна варта. Вони вже носили мантії із символом Розлому, і від одного погляду на ці мантії в Міри в животі з’являлося неприємне тремтіння. Символ не був прикрасою. Він означав зовсім інше.

Місто гуділо.

Не святково. Швидше напружено.

Люмос-Вальє завісили прапорами, і тканина тріпотіла над вулицями так густо, що подекуди майже не було видно неба. Площі й провулки заповнили торговці. Вони кричали, сміялися, торгувалися, і весь цей шум був трохи надмірний, ніби люди намагалися перекричати власне хвилювання.

Вайпор надіслав делегацію зі своїми емблемами. Блискучими, різкими на вигляд. Вони відразу кидалися в очі, бо не були схожі на місцеві — інший стиль, інші кольори, інший порядок. Прибули навіть представники північних гарнізонів. Міра відразу впізнала їх за ходою. Вони рухалися рівно, без зайвих жестів, і дивилися на арену так, ніби це не свято, а перевірка.

Командам виділили сектори в нижньому кільці міста — казарми просто під ареною. Коли Міра вперше спустилася туди, вона одразу відчула різницю. Кам’яні коридори були нижчі, ніж у Цитаделі, і доводилося мимоволі тримати плечі рівніше. Повітря тут було тепліше і густіше. Воно ніби стояло між стінами. Міра зробила глибший вдих і зрозуміла, що дихається трохи інакше, ніби саме місто працює десь під ногами, а вони знаходяться просто всередині його механізму.

Форма лежала на ліжках. Складена дуже акуратно. І від цієї акуратності все виглядало ще серйозніше.

Це були не парадні мантії. Не ті, у яких можна стояти красиво і усміхатися. Це було бойове спорядження з гербом факультету. У некромантів — темна тканина, вузька срібна вишивка по краю, знак Омеги на плечі і вузький металевий жетон, вбудований у нагрудну пластину. Жодних прикрас. Жодної зайвої розкоші. Лише те, що потрібно.

Міра провела пальцями по тканині. Вона виявилася щільнішою, ніж здавалася. Коли вона підняла нагрудну пластину, метал коротко відгукнувся холодом у долоні, і цей холод чомусь заспокоїв.

— Виглядаємо зловісно, — хмикнула Нікс, приміряючи шкіряні наручі.

У її голосі було щось між захватом і нервами. Вона затягнула ремінці сильніше, ніж треба, і тихо вилаялася, бо шкіра одразу врізалася в зап’ясток.

— У цьому й сенс, — спокійно сказав Кастіан.

Він навіть не підвів очей. Просто перевіряв застібку на своїй формі вже вдруге, проводячи пальцем по металевому замку.

Міра натягнула куртку і відразу відчула, як вона сідає на плечі. Вага розподілялася інакше, ніж у звичайній формі. Вона стиснула кулак і розтиснула його, перевіряючи, чи не тисне пластина на груди і чи можна нормально дихати.

І раптом зрозуміла, що дихає занадто швидко.

Спокійно.

Демонік стояв перед дзеркалом довше за інших. Це одразу впадало в око, бо він зазвичай не затримувався на таких речах.

Його форма майже не відрізнялася від решти. Майже. На комірі був капітанський знак, який ловив світло й відбивав його тонкою лінією. А на шиї лежав тонкий ланцюжок із родовим символом Рейвенів.

Міра відразу це помітила.

Вона знала, що зазвичай він цей ланцюжок не носить. І від того, що сьогодні він усе ж таки вдягнув його, у грудях з’явилося коротке, неприємно гостре відчуття.

Демонік дивився на своє відображення уважно. Не самозакохано і не нервово. Швидше так, ніби перевіряв щось важливе.

— Ти певен? — тихо спитала Міра.

І лише після того, як слова прозвучали, вона зрозуміла, що сама не знає, про що питає насправді. Про ланцюжок. Чи про все інше.

Демонік на мить опустив очі на символ, провів пальцем по металу, і Міра помітила, що рух у нього повільніший, ніж зазвичай.

— Сьогодні він буде в ложі, — відповів він рівно. — Нехай бачить.

У кімнаті стало тихіше, ніж було, і навіть Нікс перестала жартувати. Міра відчула, як напруга осідає в плечах, і їй раптом захотілося сказати щось легке, щось звичне, щоб розбити цю щільність, але вона промовчала, бо розуміла: це не той момент.

З коридору долинув глухий звук гонга, пробний, короткий, і підлога ледь відгукнулася вібрацією. Міра відчула її через підошви, і серце в грудях відгукнулося швидше, ніж хотілося.

— За п’ятнадцять хвилин шикування, — сказав Кастіан, перевіряючи застібки на чужому плечі так само спокійно, як на своєму. — Краще вийти раніше.

Нікс видихнула крізь зуби й поправила волосся, яке не слухалося, бо завжди обирало невчасний момент.

— Якщо я перечеплюся на параді, — сказала вона, — я зроблю це красиво.

— Ти не перечепишся, — коротко відповіла Міра, і сказала це так, ніби наказувала не тільки Нікс, а й самій собі.

Увечері напередодні відкриття Валеріан зібрав їх у вузькому тренувальному залі під ареною, і сам простір одразу тиснув на плечі, бо стеля була нижча, ніж у звичних залах, а повітря стояло важке, насичене пилом і металом. Лампи світили рівно, без мерехтіння, але світло було холодним, і від нього шкіра здавалася блідішою.

Він був не в мундирі декана. Чорний камзол, без знаків розрізнення, без золота, без жодної нашивки, але виправка залишалася тією самою, і Міра відчула це ще до того, як підняла на нього очі. У ньому не було нічого показного, проте в цьому й була його сила.

— Завтра ви вийдете не як студенти, — сказав він, і голос не підвищувався, але в тиші залу кожне слово лягало чітко. — Ви вийдете як обличчя факультету й курсу.

У когось поруч із Мірою хруснули пальці, хтось повільно втягнув повітря. Вона сама відчула, як у неї злегка зводить живіт, бо «обличчя» означало відповідальність, а відповідальність у «Омезі» завжди мала наслідки.