Частина 15 Наточування леза

Лютий підкрадався тихо, але вперто, і з кожним днем у «Омезі» ставало менше випадкових розмов. Коридори ніби трохи стихли. Люди частіше ловили одне одного поглядом, коротко, майже непомітно, ніби мовчки перевіряли: ти ще тримаєшся? І цього було достатньо.

Команда теж змінювалася. Не різко, не за один день, а поступово. Вони почали рухатися злагодженіше, і справа була не в дружбі, а в звичці вчасно підхопити, підставити плече, відступити на півкроку, коли треба, і не рвонути вперед, якщо цей ривок розвалить усе інше.

Ілва стала їхнім тихим якорем. Вона говорила рідко, але коли вже говорила, слова звучали так, ніби вона спершу добре їх обдумала. Кастіан думав за всіх одразу, розкладав ситуацію на частини ще до того, як інші встигали зрозуміти, що щось узагалі змінилося. Нікс залишалася їхніми очима і швидкою рукою, бо помічала в русі те, що інші пропускали. Демонік тримав силу і структуру, а Міра поступово взяла на себе баланс, хоча інколи їй здавалося, що цей баланс тримається не на її вмінні, а просто на впертості.

Увечері вони все ще були звичайними студентами, і це іноді навіть дивувало. Вдень усе було різким і напруженим, а ввечері вони могли сперечатися, хто піде по гарячу воду, хто минулого разу залишив брудну чашку і хто знову переписав конспект так, що тепер у ньому нічого не розібрати. Вони сміялися з чужих промахів, поки ті не ставали занадто близькими, іноді засинали просто за столом, притиснувши щоку до паперу, а потім прокидалися роздратовані, бо чорнило відтиснулося на шкірі.

Але Великі Магічні Ігри вже маячили попереду. Поки що вони були десь далеко, як щось, про що не хочеться говорити вголос, і поки що життя складалося заліками, тренуваннями, синцями і розтягненнями. Час від часу з’являлися дрібні тривожні дзвіночки, які ще не складалися в чітку картину, але вже змушували Міру затримувати подих, коли хтось занадто різко відкривав канал.

Святковий галас січня повільно сходив нанівець. Сніг біля стін перетворювався на сіру кашу, яку ніхто не встигав відкидати, і вона липла до підошов так, що іноді здавалося, ніби фортеця не поспішає відпускати тих, хто всередині. Втома накопичувалася поступово. Вона не різала різким болем, але осідала в м’язах і не зникала навіть після сну. І одного ранку вони дізналися, що розклад команди офіційно змінили. Це означало просту річ: тепер їхня втома теж стала частиною програми.

Ранок починався з витривалості. І це вже був не той біг по стінах, який можна витримати на чистій злості. Тепер це були марш-кидки зовнішнім кільцем фортеці в повному спорядженні. Вітер ліз під комір і різав щоки, камінь під ногами був нерівний і слизький, і кожен крок вимагав уваги навіть тоді, коли ноги вже хотіли рухатися самі.

На зап’ястях висіли артефакторські обтяжувачі. Стабілізаційні браслети тиснули так, що після першого кола залишалися червоні смуги. Глушники імпульсу мани приглушували звичні відчуття, і в голові з’являлася дивна порожнеча, ніби частину слуху раптом вимкнули.

Некромантам заборонили користуватися прискорювальними структурами. Нікс спершу зробила вигляд, що їй байдуже, але Міра помічала, як у неї сіпається кут рота щоразу, коли хтось інший рухався трохи швидше.

— Якщо на Іграх вам виб’ють канали, — спокійно казав Валеріан, і говорив він так, ніби обговорює погоду, — ви маєте вміти рухатися без магії.

Нікс бурчала, але все одно бігла першою. Її гордість завжди випереджала втому. Кастіан тримав рівний темп, не пришвидшуючись і не відстаючи, ніби в нього всередині працював метроном. А Міра вчилася правильно дихати і стримувати себе, не зриватися в різкий ривок, який виглядає красиво перші десять секунд, а потім забирає всі сили.

Вона все частіше ловила себе на тому, що перевіряє власне тіло. Плечі. Щелепу. Пальці. І змушує їх розслабитися, бо напруга в тілі з’являлася раніше, ніж вона встигала її усвідомити.

Демонік біг мовчки. Раніше його дратувало, якщо він не був першим, а тепер він просто рахував кроки. І це було навіть неприємніше, бо його мовчання виглядало як рішення, яке він прийняв сам і не збирається пояснювати.

Після ранкового кола був короткий сніданок. Гаряча каша здавалася розкішшю, навіть якщо на смак була майже ніяка. Потім починалися лекції. Спільні пари ставали напруженішими, бо викладачі тепер дивилися на них не просто як на групу студентів, а як на команду, яка має або зібратися, або розсипатися.

На «Магічній географії» їх розділили на групи для аналізу потенційних арен Ігор. На столах розклали схеми: гірський рельєф, болотний сектор, міську модель. Кожна вулиця на карті була позначена так, ніби там уже стоїть пастка.

— Ви маєте думати як організатори, — сказав викладач і повільно пішов між партами, час від часу зачіпаючи рукавом чужі зошити. — Де б ви поставили пастки?

Стихійники пропонували відкриті простори, бо там легко розгорнути силу, артефактори одразу малювали складні механічні секції, переходи, двері, що замикаються, і підлоги, які реагують на вагу. Некроманти мовчали найдовше, і Міра знала чому: вони вміли думати так, що іншим не подобається.

— Замкнений лабіринт зі змінним тлом, — тихо сказала Ілва, не піднімаючи очей від схеми, ніби це найпростішу річ у світі.

— Чому? — спитав Теобальд, і в нього вже бігало перо в блокноті.

Ілва підняла погляд, і Міра помітила, що в неї під очима ледь темніші тіні, ніж учора, але голос не здригнувся.

— Бо страх посилюється в тісноті.

В аудиторії стало тихіше, і це була не повага, а дискомфорт, бо такі репліки не допомагали некромантам здобувати симпатії, а Міра відчула знайоме, гостре бажання втрутитися, хоча ще не знала, як саме. Вона лише повільно вдихнула й притисла долоню до краю парти, бо їй треба було тримати себе в руках так само, як на тренуваннях.

Вдень вони шліфували тактику, вчилися працювати трійками й п’ятірками, міняли ролі, і через це в голові в Міри постійно крутилися схеми, ніби вона йшла коридором, а все одно стояла на полі бою. Іноді її ставили «цілителькою», і вона мала втримувати стабільність контуру, поки інші атакують, і це було важче, ніж бити, бо коли ти б’єш, ти випускаєш напругу, а коли тримаєш, ти ковтаєш її. Іноді Нікс залишали без зброї, тільки сенсорика й короткий ніж, і Нікс робила вигляд, що їй це навіть подобається, але Міра бачила, як вона щоразу торкається пальцями зап’ястя, ніби перевіряє, чи не забрали в неї щось більше, ніж лезо. Демоніка дедалі частіше ставили капітаном, і це рішення не могло пройти тихо, бо «Омега» любила шепіт так само, як любила правила.