Глава 15 Наточування леза

Лютий підступав тихо, але вперто. У «Омезі» меншало випадкових розмов, коридори стихали, а погляди між студентами ставали короткими й уважними: ти ще тримаєшся? Цього вистачало.

Команда теж змінилася, не за день, а поволі. Вони рухалися злагодженіше, і справа була не в дружбі, а в звичці вчасно підхопити, підставити плече, відступити на півкроку, коли треба, і не рвонути вперед, якщо цей ривок зламає решту.

Ільва стала їхнім тихим якорем. Говорила мало, зате завжди влучно. Кастіан думав на кілька ходів уперед і розкладав ситуацію ще до того, як інші встигали збагнути, що щось змінилося. Нікс лишалася їхніми очима й швидкою рукою: бачила в русі те, що інші пропускали. Демонік тримав силу й структуру, а Міра взяла на себе баланс, хоч інколи їй здавалося, що той тримається не на вмінні, а на впертості.

Увечері вони все ще були звичайними студентами, і це навіть дивувало. Вдень все було різким і напруженим, а ввечері вони сперечалися, хто піде по гарячу воду, хто лишив брудну чашку і хто знову переписав конспект так, що тепер у ньому нічого не розібрати. Вони сміялися з чужих промахів, доки ті не ставали надто близькими, засинали за столом, притиснувши щоку до паперу, а потім прокидалися роздратовані, бо чорнило відтиснулося на шкірі.

Але Великі Магічні Ігри вже маячили попереду. Поки що життя складалося із заліків, тренувань, синців і розтягнень, та дрібні тривожні дзвіночки вже змушували Міру затримувати подих, коли хтось надто різко відкривав канал.

Святковий галас січня зійшов нанівець. Сніг біля стін перетворився на сіру кашу, що липла до підошов так, наче фортеця не хотіла відпускати тих, хто всередині. Втома накопичувалася повільно: не різала болем, а осідала в м’язах і не зникала навіть після сну. Аж одного ранку вони дізналися, що розклад команди офіційно змінили. Тобто тепер їхня втома теж стала частиною програми.

Ранок починався з витривалості. І це вже був не той біг по стінах, який можна витягти на злості. Тепер були марш-кидки зовнішнім кільцем фортеці в повному спорядженні. Вітер ліз під комір і різав щоки, камінь під ногами був слизький і нерівний, і кожен крок вимагав уваги навіть тоді, коли ноги самі просилися перейти на автомат.

На зап’ястях висіли артефакторські обтяжувачі. Стабілізаційні браслети тиснули так, що після першого кола лишали червоні смуги. Глушники імпульсу мани приглушували звичні відчуття, і в голові стояла порожнеча, ніби раптом вимкнули частину слуху.

Некромантам заборонили користуватися прискорювальними структурами. Нікс спершу зробила вигляд, що їй байдуже, але Міра бачила, як у неї сіпається кут рота щоразу, коли хтось інший рухався трохи швидше.

— Якщо на Іграх вам виб’ють канали, — спокійно казав Валеріан, наче говорив про погоду, — ви маєте вміти рухатися без магії.

Нікс бурчала, але бігла першою. Її гордість завжди випереджала втому. Кастіан тримав рівний темп, не пришвидшуючись і не відстаючи, наче в нього всередині цокав метроном. А Міра вчилася правильно дихати й не зриватися в красивий ривок на перші десять секунд, який потім забирає все.

Вона дедалі частіше перевіряла власне тіло: плечі, щелепу, пальці. І змушувала їх розслабитися, бо напруга приходила раніше, ніж вона встигала це збагнути.

Демонік біг мовчки. Раніше його дратувало, якщо він не був першим, а тепер він просто рахував кроки. І це дратувало ще більше, бо виглядало як рішення, яке він прийняв сам і не збирається пояснювати.

Після ранкового кола був короткий сніданок. Гаряча каша здавалася розкішшю, навіть якщо смакувала майже нічим. Потім починалися лекції. Спільні пари стали напруженішими, бо викладачі дивилися на них уже не як на групу студентів, а як на команду, яка або збереться, або розсиплеться.

На «Магічній географії» їх розділили на групи для аналізу потенційних арен Ігор. На столах розклали схеми: гірський рельєф, болотний сектор, міську модель. Кожна вулиця на карті була позначена так, ніби там уже стояла пастка.

— Ви маєте думати як організатори, — сказав викладач, повільно проходячи між партами й час від часу зачіпаючи рукавом чужі зошити. — Де б ви поставили пастки?

Стихійники пропонували відкриті простори, бо там легше розгорнути силу. Артефактори одразу малювали механічні секції, переходи, двері, що замикаються, підлоги, які реагують на вагу. Некроманти мовчали найдовше, і Міра знала чому: вони вміли думати так, що іншим це не подобалося.

— Замкнений лабіринт зі змінним тлом, — тихо сказала Ільва, не піднімаючи очей від схеми.

— Чому? — спитав Теобальд, уже занотовуючи.

Ільва підняла погляд. Під очима в неї залягли темніші тіні, ніж учора, але голос не здригнувся.

— Бо страх у тісноті сильнішає.

В аудиторії стало тихіше. Не з поваги, а від дискомфорту. Такі відповіді не допомагали некромантам здобувати симпатії. Міра відчула знайоме бажання втрутитися, хоча ще не знала як. Вона лише повільно вдихнула й притисла долоню до краю парти, стримуючи себе так само, як на тренуваннях.

Удень вони шліфували тактику, вчилися працювати трійками й п’ятірками, міняли ролі, і в голові в Міри постійно крутилися схеми. Іноді її ставили цілителькою: вона мала втримувати стабільність контуру, поки інші атакують, і це виявлялося важче, ніж бити, бо удар випускає напругу, а стримування змушує ковтати її. Іноді Нікс лишали без зброї, тільки з сенсорикою й коротким ножем. Та робила вигляд, що їй це до вподоби, але щоразу торкалася зап’ястя, наче перевіряла, чи не забрали в неї більше, ніж лезо. Демоніка дедалі частіше ставили капітаном, і це не могло пройти тихо, бо «Омега» любила шепіт так само, як правила.

— Син лорда, звісно, капітан, — почула Міра якось у коридорі. Голос був такий солодкий, що від нього хотілося скривитися.

Вона зупинилася й повернулася спокійно. Різкість завжди виглядає як слабкість, якщо не можеш підкріпити її дією.

— Хочеш оскаржити? — спитала вона рівно й сама здивувалася, яким тихим вийшов голос.