Частина 14 Фільтрація страху

У середині жовтня в Кастіана був день народження, і про це ніхто не оголошував у коридорі, ніхто не чіпляв записок на дошці оголошень і не шепотів «ти чув?» за спиною. У Цитаделі свята існували радше як календарні позначки, сухі й байдужі, вони приходили й ішли, як зміна варти, без тепла, без пояснень, і якщо ти сам не тримав їх у голові, то вони розчинялися в навчанні, у фонові, у втомі.

Але Нікс якимось чином усе одно дізналася, і Міра не питала як, бо в Нікс були свої канали — неофіційні, підозрілі, зате дієві. Того дня вона повернулася до кімнати №4 пізніше, ніж зазвичай, і зайшла тихо, що вже саме по собі було підозріло, бо Нікс ніколи не входила тихо, якщо тільки не планувала щось приховати.

Вона тримала руки глибоко в рукавах, плечі були трохи напружені, а підборіддя підняте так, ніби вона щойно виграла суперечку і не хоче пояснювати з ким.

— Що в тебе там? — спитала Міра, не відриваючись від сувою, але вже відчуваючи, як увага повільно зсувається з тексту на подругу.

— Нічого, — надто швидко відповіла Нікс, і це «нічого» прозвучало так, що навіть камінь у стіні міг би образитися.

Кастіан підвів очі від книги, і Міра помітила, що він зробив це не різко, а спокійно, наче перевіряв, чи варто втручатися.

— Ти знову вкрала? — спитав він рівно, без осуду, але з тим тоном, який означав: я готовий витягати тебе з наслідків.

— Я позичила, — обурилася Нікс, і на її щоках з’явився легкий рум’янець, бо вона сама не до кінця вірила в цю версію. — І взагалі, ельфе, у тебе сьогодні… ну, оце.

Кастіан моргнув, і Міра впіймала момент, коли він справді не зрозумів.

— Оце? — перепитав він, і в голосі з’явилася ледь помітна настороженість.

Нікс видихнула, ніби зважилася, і витягла з рукава маленький згорток, щільно загорнутий у папір і перев’язаний простою ниткою, яку, судячи з вузла, вона зав’язувала поспіхом.

— Це не торт, якщо ти сподівався, — сказала вона, і плечі в неї трохи розслабилися, бо найгірше вже було зроблено. — І не щось урочисте. Просто… ну. Просто.

Міра раптом відчула, як у неї всередині щось стислося, бо слово «просто» в Цитаделі звучало майже розкішшю.

Кастіан дивився на згорток кілька секунд, і в його погляді не було жадібності чи цікавості, радше обережність, ніби це міг бути артефакт із пасткою, і Міра знала, що ця обережність у нього не від недовіри до Нікс, а від звички не довіряти речам узагалі.

Він розгорнув папір повільно, не розриваючи, а розв’язуючи нитку пальцями так уважно, ніби це мала значення навіть для паперу. Усередині був простий шкіряний ремінець для протектора — новий, гнучкий, без тріщин, без старих швів, і навіть запах шкіри був інший, свіжіший. На внутрішньому боці була маленька, майже непомітна випалена руна, яка тримала тканину від розповзання, і вона була зроблена акуратно, без зайвих ліній.

Кастіан провів пальцем по краю, і Міра помітила, як його великий палець трохи затримався на руні, ніби він перевіряв не якість роботи, а сам факт її існування.

— Це добра робота, — рівно сказав він, але Міра почула, що голос у нього став глибшим, ніж зазвичай.

— Я знаю, — фиркнула Нікс і сіла на край ліжка, намагаючись виглядати байдужою, хоча в неї трохи тремтіли пальці. — Я не краду мотлох.

Міра раптом зрозуміла, що сидить занадто нерухомо, ніби спостерігає чужу сцену, і їй стало ніяково від власної пасивності. Вона підвелася, підійшла до своєї скрині й відкрила її, намагаючись не показати, що робить це імпульсивно.

Усередині, між складеними речами й старим клаптем тканини, лежав маленький мішечок із сушеними травами від головного болю, які колись дала Ґрета, сказавши, що вони не знімають біль повністю, але роблять його терпимішим. Міра вагалася секунду, бо ці трави були її запасом на поганий день, а поганих днів у Цитаделі вистачало, але потім узяла мішечок і поклала його на стіл.

— Це тобі, — сказала вона, не дивлячись одразу в очі. — На спільні факультетські лекції. Там фон узагалі мерзотний, і ти після них мовчиш довше, ніж треба.

Кастіан подивився спершу на трави, потім на Міру, а тоді на Нікс, і в цей момент його обличчя лишилося спокійним, як завжди, але в очах з’явилося щось розгублене, ніби він не мав готового алгоритму для цієї ситуації.

— Дякую, — сказав він нарешті, і слово прозвучало рівно, але трохи тихіше, ніж зазвичай. — У ельфів дні народження так не відзначають.

— Чудово, — Нікс відкинулася на ліжко, закинувши руки за голову, і намагалася виглядати так, ніби їй байдуже. — Тоді вважай, що сьогодні ти офіційно підхоплюєш погану людську звичку, і тепер тобі доведеться терпіти нас щороку.

Міра ледь усміхнулася, але не дозволила усмішці розтягнутися ширше, бо тут надто легко було зробити з простого моменту щось надто крихке.

Кастіан уже відвернувся до книжок, ніби повертався до звичного порядку, але Міра помітила, як він кілька разів машинально торкнувся нового ремінця, перевіряючи його пальцями, ніби переконувався, що той справжній і не зникне. Потім він обережно відсунув старий ремінець убік, і в цьому русі було більше, ніж у будь-яких словах.

У кімнаті стало тихіше, але це була не порожня тиша, а тепла, трохи незграбна, бо кожен із них відчував, що щойно сталося щось важливе, і ніхто не хотів псувати це зайвим жартом.

Це було їхнє маленьке свято, без свічок і без промов, без музики й без дозволу згори, і в Цитаделі, де майже все вимірювалося силою або витривалістю, така дрібниця раптом важила більше, ніж хотілося визнавати.

До кінця жовтня з’явилося перше офіційне оголошення про відбіркові, і сталося це так буденно, що від того було ще гірше, бо великі речі в Цитаделі завжди приходили без фанфар, ніби вони й так мають на все право.

Дошка в головному вестибюлі була забита аркушами так щільно, що папір ледь тримався на цвяхах і шпильках, а поверх старих повідомлень уже лізли нові: факультетські списки, курсові завдання, оголошення про чергування, таблички з кольоровими печатками, які одразу показували, хто це видав і наскільки це обов’язково. Серед усього цього висіло сухе формулювання Ради, таке нейтральне, що воно майже звучало як насмішка: Відбіркові випробування починаються за два тижні. Участь добровільна. Відмова без наслідків.